9. Тіні в підземеллях

Листопадовий понеділковий ранок не віщував нічого життєстверджуючого. Ще з п’ятниці дрібно мжичило, віяв неприємний вітерець, і жодного віконечка у нескінченному циклоні не проглядалося. Хоча всі прогнози погоди, як один, віщували сніг, він не поспішав до Пуппетвілля попри те, що гори давно вже засніжило. Як казала Клара: «Дощ тут починається об одинадцятій третього листопада і закінчується о першій п’ятого травня, роки за півтора». Ці слова навіювали песимізм і певне бажання взагалі не виходити із затишної кімнатки. Втім, на Луну чекала не лише робота та клієнти — лялька отримала терміновий виклик від самого керівника Відділу боротьби з чудовиськами.
«Скоріше б відпустили, сьогодні має прийти тітка Лаури, а це дуже поважна пані», — думала Луна, поглядаючи на зграї ворон, що окупували сусідні дерева. Птахи страшенно кричали, лаялися і, схоже, були за крок до початку поділу території.
На готичному мосту до Старого Міста Луна побачила цілу групу підлітків, котра махала їй руками. По кепочці впізнала Патрика, поряд в хутряній шапці стояв Марко, а по інший бік дівчина десь того ж віку, що і хлопчаки. Луна придивилася і помітила, що це, так само, як і Патрик, лялька, а не людина. Дівчина мала начесане чорне волосся з чубчиком, рожеву флісову куртку з чорними вставками і чорну тюлеву спідницю.
— Знайомся, це Лера, — промовив Патрик. — А це наша травниця Луна.
— Привіт, — Луна махнула рукою. — Ви чого не в гімназії?
— Та першого уроку немає, — Патрик відвів очі. — А ще пан Жан покликав мене. Ну, я і взяв друзів…
Вони разом пішли вулицею Мостовою до Ринку, але звідти повернули до Пивної. Колись на цій вулиці мешкало кільканадцять родин пивоварів, тут же вони варили та продавали своє пиво. Але час йшов, більші виробники з'їли менших, і пивовари за деяким винятком залишили цю вулицю або ж перекваліфікувалися у продавців іншого краму.
— А це правда, що ви навчалися в Академії для ляльок? — несподівано запитала Лера. Вона відірвалася від хлопчаків і тепер йшла поряд з Луною.
— Так.
— А туди важко вступити? Я хочу за півтора роки спробувати. Чула, що там треба мати виключно найвищі бали із загального екзамену.
— А в тебе є проблеми з навчанням?
— Не лише, — дівчинка зам'ялася. — Я чула, що там є екзамен з чарів. А я не маю здібностей.
Луна посміхнулася:
— Ні, цей екзамен здають не всі, а лише ті, хто хоче вчитися на відділенні таємних мистецтв. Я от теж не мала таких здібностей на момент вступу. Вірніше, я мала лише спадковий талант травниці. Але! — Луна підняла палець. — Одна моя подруга так взагалі боїться цього всього, а вступила маючи доволі посередні бали. І уяви собі, вона закінчила Академію з відзнакою!
— Справді? — дівчині не дуже вірилося.
— Можу дати її адресу, напишеш… Потім, бо ми вже прийшли!
Вони стояли під брамою до Відділу боротьби з Чудовиськами, цебто Замочком. Замочок цей, як розповідав пан Жан, звели в давні часи лицарі одного лицарського ордену, котрі мали в Пуппетвіллі свою комтурію. Пересічному громадянину вони мало чим запам'яталися окрім того, що ввели моду на солону в’ялену рибу, котру готували у своїх господарських маєтках біля моря і продавали на всю країну. Згодом, коли орден через численні авантюри розігнали, будівлю зайняли єзуїти. Вони перебудували її на свій смак, відкрили бібліотеку і влаштували у вежі обсерваторію. Поряд звели школу для учнів своєї школи, котрий в наш час займав міський суд. Єзуїтів виставили геть після конфіскації всього церковно-монастирського майна на користь королівського дому, і передали для створеного в ті часи Відділу боротьби з чудовиськами.
Які лише плітки не кружляли про цю будівлю: привиди, скарби єзуїтів, лицарі, котрі солять у підвалах рибу. Деякі вчені припускали навіть, що саме в Замочку наступники катарів заховали Святий Грааль. Однак мало хто підозрював, що автентичними були лише стіни першого поверху, все інше нашарувалося протягом останніх кількох століть під час кількох перебудов.
Керівник Відділу пан Жан в своєму незмінному чорному фраку, білій сорочці та старомодному капелюху-казанку, чекав на них в одній з прийомних кімнат. Влітку, коли Луна, тоді ще просто випускниця Академії, без жодних рекомендацій і планів на життя, вперше побачила тоді ще майбутнього шефа, їй здалося, що вона потрапила у казку — їй представили жабку на задніх лапках у людському одязі. Лише за мить Луна згадала про існування раси водяників, котрі візуально мало чим відрізнялися від жаб, лише розмірами. Пліткою виявилося і те, що водяникам необхідно мешкати у воді, або ж принаймні тримати вологими фалди фрака — вони цілком пристосувалися до життя в місті. Що не виключало особливу любов пана Жана до водойм.
Навпроти пана Жана сидів вусатий кремезний чоловік з червоним, мов буряк, лицем, і великими долонями. Певно, він практично все своє життя займався фізичною працею, завдяки котрій нажив свої мозолі. Луна відчула легкий запах хмелю, а отже до них прийшов один із тих нечисленних пивоварів, котрі могли похвалитися вивіскою 500-річної давнини.
— Отже, ви стверджуєте, що знайшли цілу систему підземних ходів, вірно? — пан Жан з цікавістю дивився на пивовара. Він лише кивнув Луні та Патрику на крісла поряд.
— Так. Мої бочки просто провалилися туди. Я оце вранці спустився вниз, і що бачу? Вони розбилися! Три бочки з відмінним пивом! Міська влада утримує своє господарство в поганому стані!
— З чого ви взяли, що це міські службові тунелі, пане Ружику?
Пивовар Ружек знітився і нічого не відповів.
— Луно, Патрику, — пан Жан повернув голову до своїх підлеглих. — Наш дорогий гість стверджує, що під його підвалами, у старовинній готичній кам’яниці, відкрилися нові підземелля. І в них?
— А в них люди! Я тільки ліхтарем присвітив, внизу ніби нічого, а далі помітив жінку. Вона сиділа собі і пряла. Я оце злякався і до вас. А раптом це небезпечно?
— Ну, приміром, це справді може бути небезпечно, — пан Жан взяв тростину і промовив: — Ходімо, зараз самі все побачимо!
В підвалі виявилося все саме так, як розповідав Ружек. Посеред пивниці темніла велике провалля. Промені ліхтаря вихопили купу дошок від бочок і пляму від пива, а далі доволі величенький коридор з боковими відгалуженнями, що нагадували пороги будинків.
А коридором ходили люди. Люди сиділи при порогах, щось робили, люди визирали з відгалужень. Всі вони були одягнені в доволі пошарпані середньовічні вбрання.
— Дивіться, — Патрик навів ліхтар на найближчу людину. Вона ніяк не відреагувала, але промінь пройшов крізь неї, тільки став значно тьмянішим.
— Тааак, — пан Жан провів рукою по підборіддю. — Це не зовсім люди. Можливо, навіть проєкції людей… Чи якась дуже високоточна ілюзія… Патрику, що ти відчуваєш?
Хлопчик опустив голову до провалля роздивився навколо та відповів:
— Це нагадує вулицю міста. Тіней відчуваю десь із сотні дві, не менше. Але це не тіні і не ілюзія, це люди!
— Он воно як! А ще щось є? На приклад, щось, що керує цими людьми?
— Не знаю, — Патрик висунув голову. — Треба спускатися вниз, — він вже перекинув було ногу, але пан Жан поклав руку на плече хлопцю:
— Стривай, я першим піду. А ви шукайте драбину і спускайтеся, коли я скажу, — з цими словами пан Жан присів і, як класична жабка, просто зістрибнув вниз. — Луно, присвіти мені…
Поки Патрик та Ружик тягнули з гори драбину — на щастя, у пивовара така знайшлася, Луна розглядала підземелля. Тіні мало цікавилися водяником, вони проходили повз, лише обережно оминали, ніби перед ними просто перешкода. Пан Жан уважно придивлялися до кожної, намагався навіть поспілкуватися, та все марно. Втім, між собою тіні спілкувалися охочіше, щоправда, до гори долітав лише легкий шепіт. Луна не могла розібрати, про що саме вони говорили — з окремих слів вона зрозуміла, що це якась давня говірка її мови.
— Спускайте драбину, тут немає безпосередньої небезпеки для нас, — пан Жан підійшов до провалля. — І прихопіть довгу мотузку, чим довше, тим краще, і крейду.
Першою зійшла Луна, слідом Ружик і Патрик. Хлопчик зупинився на хвилю, роздивився навколо, а пан Жан обережно доторкнувся до одного з перехожих. Пальці з перетинками пройшли наскрізь, однак той здивовано озирнувся, здавалося, навіть здивувався, але нікого не помітив і пішов далі. Тоді пан Жан рушив вперед, за ним йшов Ружик, розмотуючи мотузку, котру вони прив’язали до драбини. За кільканадцять кроків вони опинилися на перетині з широкою «вулицею».
— Якщо я не помиляюся, ми зараз під Пивною, і цей коридор її повторює. Нумо, йдемо в сторону Ринку… — керівник рішуче повернув в ту сторону.
Підземне місто і справді мало ринкову площу, щоправда, трохи меншу, тіснішу і трохи зміщену до півдня до річки Бистриці, на диво порожню, лише посередині стояло кілька людей, ніби радилося.
— Стривайте! — раптом сказав Патрик. — Я щось відчуваю. Людину, далеко попереду є людина — не така от напівтінь. І щось ще…
— Що саме ще? — пан Жан розставив руки з тростиною, ніби загороджуючи своїх супутників.
— Не знаю. Воно там, десь далеко, — Патрик вказав на одну з бокових вулиць, що підходили до підземного Ринку з півночі.
Присвічуючи собі ліхтарями, вони пробралися в ту «вуличку», але за кількадесят метрів вона закінчилася завалом. Так само закінчувалися інші відгалуження. Довелося повертатися під вулицю Пивну. Тут коридор тягнувся якийсь час, звідки — трохи не доходячи до Замочка, повертав в сторону монастиря Бернардинів де впирався у великі грубі кам’яні фундаменти.
— Як цікаво, — пробурмотів пан Жан. — Вертаймося!
Біля драбини прямо на землі сиділа тінь жінки, вбраної у військову форму часів Світової Війни. Важко сказати, скільки їй було років. Луна присвітила ліхтарем, на неї дивилися очі людини, втомленої загубленої людини, котра провела в незрозумілому стані не один десяток років. Жінка здавалася менш прозорою, ніж інші, вона ніби перебувала в якомусь тумані, і все ж заледве розуміла, де вона, і що відбувається.
Вони піднялися на верх, і Ружик почав закладати діру всім, чим міг. Пан Жан відпустив Патрика до школи, а сам разом з Луною повернувся до Замочку. Першою справою він погукав секретарку.
— Пані Ружо, зателефонуйте до міського архіву і попрохайте у них ту найдавнішу мапу міста. І зв'яжіть нас з істориком, бажано професором Теллером. Також, — він поглянув на годинник, — мені потрібні книги і гримуари із загробного життя. У нас є такі? Гм, здавалося, що були, ну добре, — керівник поклав слухавку.
— Луно, у мене до вас прохання. Ви мені потрібні тут, то ж дайте про це знати до вашої аптеки.
За п’ять хвилин з Університету зателефонував професор. Пан Жан увімкнув динамік і запросив свою колегу до розмови. Коротко описавши ситуацію, він запитав, чи не чув пан професор про підземні ходи під містом.
— Я вас зрозумів. Ні, ми не чули про підземне місто чи якісь інші підвалини катакомби під старою частиною міста. Однак в XII столітті через численні повені зі сторони Смарагдового озера під горами король наказав підняти вулиці на рівень одного поверху, а воду з озера вивести окремим каналом, поширивши існуючу природну річечку. Перед цим він наказав зробити мапу — вона якраз зберігається в архіві. Згодом, в 16 столітті вулиці вирівняли і підняли ще на півметра. Більша частина будинків з тої пори перебудована з урахуванням цього рівня, але зустрічаються і багато таких, котрі мають рештки старих вікон на рівні підвалу.
— Ну, а чи щось цікаве і незвичне археологи знаходили?
— Коли досліджували монастир Бернардинів, вони розкопали частину вулиці з багатьма елементами побуту, а ченці потім використали цю частину в якості частини експозиції для екскурсій та туристів. А так розкопки не проводилися, оскільки це б загрожувало старовинним будинкам.
— А чи існують якісь легенди про тіні в місті?
Професор засміявся:
— Та в нас он вже п’яту книгу по легендам міста видають. Чого там тільки не має: і тіні, і привиди, і вогняні скелети, і відьми. Коли твоє місто лежить на кордоні з чудовиськами, чого тільки в ньому не відбувається.
Пан Жан заскреготав у смішку, подякував, попрощався та відключився. Він подивився на Луну і промовив:
— Те, що ми бачили в підземеллі на перший погляд дуже нагадує мені привидів.
— Але ж привидів не існує! — заперечила Луна.
— Так, так, — знову заскрекотів у сміху керівник, — якщо бачиш привида — сто відсотків перед тобою чудовисько. І треба бити першим. Однак, — він посерйознішав, — те, що ми бачили внизу — це не чудовиська, і не міфічні привиди. Це люди, якимось чином ув’язнені там.
— Але яким? — задумалася Луна.
Вона гортала один зі старовинних гримуарів, але там згадували лише способи вбивства, і аж ніяк про ув’язнення людей в якомусь іншому стані, ніж життя. В другому — більш загальному, теж нічого не знайшлося. Луна саме взялася за третій, коли до кабінету постукали. Двері відчинилися і всередину зайшла Камомілла, під пахвами вона тягла тубус.
— Що це ви таке замовили, що керівниця поліції повинна особисто супроводжувати?! — запитала вона, поклавши тубус на стіл.
— Найстарішу мапу міста XII століття, сподіваюся, — пан Жан почав розкривати тубус, — вони передали оригінал… Так і є! — він розклав мапу, а тоді коротко переказав справу Камоміллі. Вони вдвох схилилися над старовинною мапою, майже зіштовхнувшись головами, і почали уважно її досліджувати.
Луна і собі підійшла. В м’якому світлі лампи вона побачила вузенькі криві вулички, трохи схожі за розташуванням на добре їй знайомі вулиці. Вони практично повторювали повороти підземного лабіринту. Серед міста від озера, показаного доволі умовно, текла річка, вона перетинала мури, судячи з малюнку, ще дерев’яні, проходила все місто, східною стороною ринку, і впадала до Бистриці десь навпроти антикварної крамниці Сібеліуса. На річечці стояли численні млини — саме там, де проходить вулиця Млинарська.
— Річку закрили значно пізніше, — зауважив пан Жан, — вже під час другого підняття рівня. Мені одне цікаво, — він розігнувся, — хто прорив ті ходи і де вони непомітно діли стільки землі.
— Можливо, партизани в часи окупації під час Світової Війни? — запитала Камомілла. — Більшість з них загинуло, а інші потім один за одним швидко вмерли або виїхали і таємницю катакомб не переказали…
— Можливо. До речі, чи ти звернула увагу, як там стерильно чисто?
— А ось і будинок нашого Ружика, — відгукнулася Камомілла. — Я добре знаю цього пана, він у мене на особливому контролі, — вона зробила телефоном фото мапи, а тоді підійшла до вікна. Воно виходило прямо на Пивну вулицю, котра тягнулася від брами в Замочку.
Луна і собі підтягнулася. Дощ трохи вщухнув, і вулицю заповнили перехожі, а серед них вона помітила згорблену фігуру в старому рожевому трохи вицвівшому пальто. Старенька чалапала собі, а позаду дугою вигнувся великий мишачий хвіст.
— Матінко, я й забулася! Пане Жане, це дуже важливо, я мушу зустрітися з цією клієнткою особисто. Це тітонька нашої Лаури!
— А? — водяник кинув погляд на стареньку незу. — Гаразд. Тільки потім йди одразу до Сібеліуса, можливо, в його книгах щось є. Шукай про пограничні стани між світами і про те, як людину перетворити на тінь, — він замовк, ніби намагався щось пригадати: — А, ось. Що це за дівчинка з тобою була вранці?
— Лера… Це подруга нашого Патрика.
— Цікаво-цікаво, — промимрив пан Жан. — Ну, лети собі.
Луна на ходу вдягла своє пальто і хутко кинулася вниз. Вона швидко наздогнала стареньку і привіталася.
— А, пані Луно, — промовила та, придивляючись крізь окуляри. — Оце йду до вашої аптеки. А ви, бачу, особисто вирішили мене провести. Дякую, дякую, — вона вхопила Луну під руку і вони разом пішли собі до аптеки. — Мені дуже допомагають ваші трави для компресів. Старі рани дають про себе знати.
— Ви були поранені? — з подивом запитала Луна. Вони саме проходили Ринкову площу і повернули в сторону аптеки.
— Так. Я ж бо навіть кавалерка Золотого Хреста! Це саме завдяки мені зійшов з рейок бронепотяг «Грізний», після чого ситуацію на фронті вийшло переломити на нашу користь.
Луна чудово знала цю історію з підручників, ім’я Клавдії Корн часто згадували у різноманітних статтях, присвячених роковинам перемоги, але вона і подумати не могла, що це та сама незу, що прямо в цей момент спиралася на її руку. Втім, Лаура щось таке згадувала…
Вони дійшли до аптеки, де Луна передала стареньку в лапи її небоги, а сама зайнялася збором доволі великого замовлення для неї. Поки вона пакувала всі трави та детально розписувала, що і в який спосіб використовувати, Лаура та її тітонька обговорювали за чаєм свої справи.
— Ось, — Луна простягнула доволі великий пакунок. Пані Клавдія забрала його, поставила поряд, дістала гаманця і відрахувала доволі величеньку суму.
— Мені час. Небого, чи не провела б ти мене до костелу Бернардинів.
Лаура кинула погляд на Луну, та кивнула. І раптом їй спало на думку запитати:
— Пані Клавдіє, скажіть, будь-ласка, а чи не було у вашому загоні такої войовнички, — і вона описала жінку, котру побачила в підземеллі.
— Так, так, була така. Снайперка Бетті! Це її постріл тоді допоміг нам швидко підійти і закласти вибухівку. Вона зникла за кілька днів після операції. Тоді північні проводили облави, і ми ховалися де хто міг. Мене от бернардини рятували, тепер я до них щодня на месу ходжу.
— Тітонько, та ти ж у них економкою працюєш.
— Це інше! — заперечила Клавдія. — Це робота: я працюю, вони платять житлом, їжею і невеликою сумою. Так живе кожна порядна незу! Ти, власне, теж. А от на месу я ходжу на знак подяки! — вона перевела погляд на Луну. — А чому вас зацікавила та Бетті?
— Та просто якось хтось про неї питав. Юні дослідники шукали ніби, — промимрила Луна. — А про тунелі під містом ви чули?
— Двоє наших ховалося в колекторі річки, що йде від озера, і казали, що якісь напівзасипані ходи там були. Але то давно було. Ну, добре, мені вже час! — Клавдія встала, вдягнула за допомогою Луни своє пальто, натягнула берет — Луна помітила, що це була військова модель, і разом з небогою пішла собі.
Луна ж пославшись на розпорядження пана Жана, покинула аптеку на Мію, пообіцявши їй принести еклерів, і побігла до Сібеліуса Франка. Знову почався дощ, нудний осінній і холодний, то ж довелося бігти доволі швидко попри те, що від аптеки до антикварної крамниці заледве пару сотень метрів. До того ж дорогою Луна заскочила до цукерні.
— О, кого я бачу! — зрадів пан Сібеліус. Він зняв свої окуляри, протер їх і запитально поглянув на Луну: — Чим можу бути корисним?
— В нас дуже незвичайна ситуація, і я прийшла до вас на консультацію. Вірніше, — Луна поклала велику торбу з улюбленими пряниками та завбачливо приготований пакунок чаю, — мені потрібно зазирнути до ваших гримуарів!
— Що ви таке кажете, Луночко! — сплеснув руками Сибеліус, попри радість його очі здалися ляльці сумними. — Дорогенька, для вас все, що попрохаєте, — він встав, пошкутильгав до шафи, витягнув одну і запитав, кинувши погляд над окулярами: — Вам на яку тематику?
— Граничні стани між життям і смертю. Коли людина не є ані там, ані там. Коли з часом під дією магії її тіло настільки витончилося, що стало напівпрозорим, — Луна кинула погляд на портрет доньки Сібеліуса Стефанії.
— О, ні, ця книга не підійде, — антиквар рвучко запхав гримуар назад. — Це, дівонько, геть з іншої області, — він похитав головою. — Сподіваюся, ви нікого не плануєте вбити?
Луна лише покивала головою. Тоді господар пішов у підсобку, поставив чайника і почав ритися в якійсь скрині — Луна пам’ятала її під час минулих відвідин з Рейрою — важку дубову скриню з кованими елементами. Такі робили років триста назад, якщо не більше. Сібеліус довго рився, щось діставав, перекладав, потім заварив чай, виніс чашки і пішов собі далі ритися. Нарешті він приніс книгу з чорної шкіри, закриту ланцюгами. Луна простягла руки, але господар раптово відсмикнув її, поклав на стіл перед собою, сів, зняв з шиї ключ та розкрив замки на ланцюгах. Потім розгорнув книгу — лялька помітила, що всі сторінки книги були чорними, а літери — в якомусь невідомому їй алфавіті — білими. Сніжно білими.
— Це корактор! Король гримуарів! За одну лише його згадку ще двісті років тому мене могли потягти до суду і дати пожиттєве. А триста — спалити! Людей, котрі його вміли використовувати, називали чорнокнижниками. Таких вже в наш час не залишилося, але я можу його прочитати, — пан Сібеліус погортав кілька сторінок — Луна помітила там якісь схеми, загадкові знаки і символи. Хоча вона навчалася Таємному мистецтву, далеко не всі його тонкощі та сторони викладали в Академії. Про чорнокнижжя там якщо і згадували, то виключно з острахом.
— Ось! Мандрівник може перетворити людину на тінь опівночі в повню, коли є певний збіг зірок — ось схема… Тоді людина буде в граничному стані — ні жива, ні мертва. Мов тінь, вона ходитиме світом, а Мандрівник може керувати нею, як захоче. Однак, якщо Мандрівник загине, то люди залишаться тіньми. Аби вивести таку людину з граничного стану, належить… — пан Сібеліус підняв очі, і в них Луна прочитала якусь дивну зацікавленість. — Тут рецепт зілля, я випишу його, мабуть, бо він довгенький.
«То он чому Патрик не почув чітку присутність чудовиська, напевно, воно було мертве або ж в сплячці, такі випадки трапляються», — Луна спостерігала, як антиквар гарним каліграфічним почерком заповнює листок. Він кидав на неї погляди, і від них в ляльці бігли мурашки по спині.
ЗІлярка повернулася додому доволі пізно, коли зачинилася і її аптека, та й інші заклади. В кишені в неї зберігався надзвичайно складний рецепт зілля, котре належало їм завтра приготувати. Вона геть забула про еклери для Мії і твердо пообіцяла собі придбати їх завтра перед роботою.
Вранці Луна першою справою зазирнула до аптеки, це почастувалася разом з Мією та Лаурою еклерами, а потім пішла до Замочка. Дорогою вона помітила, що пивна крамниця пана Ружика ще не відкрилася попри те, що навколишні продуктові магазини працювали мало не від шостої ранку. В кабінеті у пана Жана вже сиділо кілька людей, серед них якась старша пані, котра плакала до хусточки, поліцейський, Камомілла та власне пан Жан. Він походжав туди-сюди та поглядав на годинника.
— Ось і ти! Ружик зник! Сьогодні вранці його мати мались зайти до них по якісь там речі. Вона знайшла відчинені двері і порожній будинок. Викликали поліцію, але вони ані сліду не знайшли. Вся родина просто розчинилася у своїх спальнях серед ночі, — пані на цих словах мало не зайшлася в істериці. Пан Жан продовжив: — Поліція спустилася і до підвалу, і виявила, що отвір розкрили. Вони посвітила внизу, але жодних тіней не помітили.
— Може… — несміливо промовила Луна. — Лише ми їх бачимо. Ну, ті, хто… знається на Таємному Мистецтві.
— Пан Ружик теж вчора бачив, — нагадав Патрик, котрого Луна спершу не помітила за широкими спинами поліцейських.
— Добре, — керівник оглянув присутніх. — Проведіть пані додому. Камі, йдемо на місце.
Поки вони йшли, Луна і пан Жан трохи відстали, і лялька пошепки розповіла все — і про пані Клавдію, і про відвідини пана Сибеліуса, і навіть про те, що на приготування рецепту піде, мабуть, кілька днів. Це якщо Лаура і Мія знайдуть всі компоненти.
— Але після того, як ми напоїмо тінь напоєм, вона сама може обрати, до якого світу їй йти.
— Гадаю, більшість обере смерть, — пробурмотів пан Жан. — Та й якщо вони там по кількасот років існували, то, боюся, навіть якщо вони оберуть життя, то… Помруть самі. Питання в тому, як їх напоїти, і як знайти Чудовисько. Як ти там сказала… — пан Жан заскреготав у смішку, — Мандрівник. Старі чорнокнижники вживали більш цікавих назв.
На цей раз першою до тунелю спустилася Камомілла, слідом пан Жан, потім Луна і Патрик. На диво, в підземному місті стояло легке світіння — його давав тонкий шар слизу, що тягнувся стерильно чистою підлогою.
— Воно прокинулося… — промовив Патрик. — Я відчуваю там!
— Зараз ми його… — промурмотіла Камомілла, в її очах блиснув азарт.
Пан Жан нічого не відповів. Він пройшовся коридором-вулицею, зазирнув в найближче «помешкання» і промовив:
— Осьдечки, вони тут. Не далеко ж затягнув.
Луна зазирнула і побачила всю родину пана Ружика: його, дружину, трійко дітей. Вони сиділи рядочком на якісь подобі кам’яної лавки, а навпроти, на такій самій сиділа Бетті. Вона ніби розмовляла з ними, а ті відповідали.
— Щось наближається! — верескнув Патрик. Камомілла миттєво вихопила пістолет, а пан Жан підняв тростину. Вони визирнули з «помешкання» і побачили, як щось чорне з жовтуватим низом повзе коридором, заповнюючи весь простір. Безліч тонких ніжок торкалися стін, Чудовисько давило жахом.
Пан Жан витягнув вперед тростину, і вона засвітилася зеленуватим світлом, перетворюючись на сріблястий меч. Камомілла прицілилася і, коли пан Жан кивнув головою, зробила три постріли. Кулі увійшли до середини і відбилися десь далеко в коридорах, не принісши жодної шкоди Чудовиську. Але воно на хвилю затрималося, і це дало пану Жану можливість першим нанести удар. Щось зашкварчало, коридорами прокотився вереск, однак Чудовисько встояло. Камі дістала електрошокер і зробила крок вперед, коли з іншого боку тунелю пролунав постріл. Куля вдарилася об меч пана Жана і вибила його з рук. Камі розвернулася і вистрілила. Луна і Патрик зайшли до сусідньої ніші, де сиділа вся родина пана Ружика — зілярка та слідопит в бою могли лише завадити.
Чудовисько вже оговталося в почало насуватися. В цей момент Патрик кинувся вниз, схопив меч і простягнув керівникові. Той перехопив і елегантно змахнув, наносячі нові удали по монстру.
— Тил, тримай тил, Камі, — крикнув водяник. Він наступав вперед, гатячи щосили по Чудовиську, аж поки від нього не почали відпадати частини — вони танули, перетворюючись на порох.
Нарешті Чудовисько ще раз верескнуло і розвалилося на дві частини. Камомілла кинулася в ту сторону, звідки стріляли, але нікого вже не знайшла. Невідомий стрілок зник, ніби розтанув.
— Справу ще не завершено, — зітхнув пан Жан. В руках він знову тримав тростину. Патрик сидів на підлозі і ошелешено роздивлявся навколо. Луна озирнулася, і помітила, що тіні трохи оживилися. — Хтось помітив того стрілка?
— Це була дівчина, я точно впевнена, — промовила Камомілла. — Принаймні, чоловіки рідко носять такі кліпси, — вона простягнула уламок прикраси. Луна придивилася і подумала, що вона вже десь це бачила.
— Це було у Стефанії, здається. На портреті! — промовила Луна.
Вони знову обійшли все підземелля, знайшли і вивалену землю в тому коридорі, котрий закінчувався завалом — Чудовисько і справді спало собі в прихованій ніші. Всі тіні блукали тут і там, схоже, вони обмінювалися якимись новинами, однак, і далі вони не бачили прибульців.

На приготування зілля пішло значно більше часу, ніж сподівалася Луна. Виявилося, що два компоненти не те що були відсутні на складі — вони не згадувалися в жодному з каталогів у поставників, а один з них так взагалі знаходився під міжнародною забороною. Камі через свої зв’язки спробувала пошукати у столичної поліції і після довгої переписки і вмовлянь — довелося заручитися підтримкою герцога та міської влади, котрі зацікавилися лабіринтом, — компонент таки привезли у спеціальному чемоданчику. Другий Луна знайшла на чорному ринку. Його теж іноді ввозили контрабандою, але дуже рідко через надзвичайно низький попит.
Наприкінці листопада зілля було готове. Принаймні Луна вважала його готовим — вона до кінця сумнівалася в дієвості дивної мішанки складників, заклинань та різного роду додаткових чинників, таких як положення планет чи точної години. Готове зілля знесли до лабіринту, і тепер настав час шукати тіні. Вони знайшлися на підземній ринковій площі — тіні влаштували щось на кшталт балу. Розбилися на пари і танцювали собі по колу щось на зразок старовинного танцю павану чи галіарду. Луні здалося, що вона навіть чує відголосок музики — і справді, кілька музикантів грало в одному з кутків.
— Гарно, аж шкода це все руйнувати. Може, вони б так і хотіли жити собі тут…
— Хто знає, чого вони хочуть насправді. Для початку знайдемо нашу родину Ружика, — запропонував пан Жан.
Родина знайшлася в куточку — вони не долучалися до танку, здавалося, спостерігали навіть з певним острахом. Луна простягла їм столову ложку зілля і раптом пан Ружик потягнувся до неї і ковтнув зілля — отже тіні могли його бачити або відчувати. За кілька секунд його тінь погустішала, і він ніби матеріалізувався.
— Господи, як же це жахливо! — він обійняв Луну, потім Камоміллу. — Дівчата, рятуйте їх скоріш.
Луна вже поїла дружину, потім дітей. Слідом була пані Бетті. Вона також матеріалізувалася, але зовсім схудлою та змарнілою. Форма на ній висіла мішком, а сама вона трусилася, розгублено оглядаючи своїх рятівників.
— Котрий сьогодні день? — лише спромоглася запитати.
— П’ятниця, 27 листопада, 20** рік. І ми поки що в місті Пуппетвілль, — жінка лише розридалася.
Тіні між тим зрозуміли, що відбувається. Вони кинули танок, підійшли ближче, згуртувалися навколо котла, ніби бачили зілля. Одна за одною вони нахилялися, пили і так само одна за одною розчинялися у повітрі. Ніхто з тих, кого Чудовисько захоплювало протягом минулих століть, не зміг обрати життя — надто багато років минуло від часу їх народження. Частина, однак, відступила до стіни, а коли Луна спробувала підійти з ложкою до них, вони швидко відсторонилися в інший кут. Луна зробила крок до них, але пан Жан її стримав:
— Якщо вони хочуть, най собі і далі так існують. Будуть міською принадою для туристів.
Луна обійшла з казаном всі «приміщення». Більшість тіней охоче приймало зілля і зникало. Ще декілька категорично відмовилося — разом таких назбиралося щось біля тридцяти — як чоловіки так і жінки, за одягом переважно з однієї епохи, — десь XIII століття.
Лише ще дві людини матеріалізувалися і повернулося до життя. Першою була дівчинка років дев’яти. Вона тримала в руках плюшевого ведмедика і була вбрана десь так, як вбиралися дівчата в часи вікторіанської епохи. Вона провалилася у сон і жодні зусилля не могли її розбудити. Другим виявився страшенно розтріпаний чоловік з довгою бородою, розкудланим волоссям та шаленим поглядом в подертому одязі. Його, як і всю родину Ружиків взяли під опіку лікарі.
Врешті, коли всі вийшли на вулицю, до Бетті підійшла Клавдія. Вони обійнялися, і старенька Незу повела подругу до Бернардинів.
— Куди їй ще йти, її будинок давно вже зруйнували, — кинула вона на прощання.
— Що ж, — промовив пан Жан, заглядаючи до спорожнілого казанка, котрий Луна все ще тримала в руках. — Принаймні ми знаємо, що Корактор у Сібеліуса вельми дієвий. Тільки, — він підморгнув Луні, — ти ж нікому про нього ні слова.
Ввечері Луна отримала листа від своєї кузини. Та довго вибачалася, чому не писала, з яких причин, розписувала про своє театральне та кінематографічне життя, а наприкінці дописала:
«Щодо твоєї справи. Тобі пощастило! Роки три тому ця Стефанія займалася у гуртку при нашому театрі, і я особисто її знала. Дівчина як дівчина, гра давалася їй добре, але на профі вона не тягнула. Потім вона раптово полишила курси, казали, що їй запропонували роботу. Де, вона не повідомила, у нас не дуже прийнято таким цікавитися, але виглядало це ну дуже різко. Казали, що це пов’язано зі спецслужбами. Можу поцікавитися, якщо це дуже важливо! Знаю, що в неї є батько антиквар і якось бачила в неї книгу по ельфам та їх артефактам. Ніби ще за нею впадав один з наших акторів другого плану, але та йому дала відкоша. Це все. Як ти? Чи не нудно тобі в Пуппетвіллі? Я можу підшукати для тебе гарне місце в столичних аптеках. Твоя Рафаелла».