8. Пригода на цвинтарі

— Послухай, що я знайшла! — Луна скрутила у пучок захисне зілля, котре вона зазвичай використовувала в якості оберегу під час відвідин «поганих» місць. Вони з Кларою щойно повечеряли і тепер пили чай. — В історії відомі випадки приручення йолів. Так, чарівники північних країн часом мали при собі одного Йоля, котрий допомагав їм передбачати погоду. Його роги вважалися надзвичайно цілющими і використовувалися у багатьох чарівних зіллях.
— Бачу, ти не полишила свою ідею з тим яйцем, — Клара оглянула розібраний здоровенний пістолет, котрий вона щойно завершила чистити на їх спільній кухні. Луна визирнула з-за кошика:
— А ти б його із задоволенням пристрелила!
— Ну, не без задоволення. Ти навіть не уявляєш, наскільки та личинка може бути небезпечною. Вони, окрім іншого, нападають вночі на людей і випивають з них всю життєву енергію. Я вже не кажу про те, що та личинка вичворяє перед тим, як перетворитися в серпні в лялечку!
— І все ж їх якось приручали, — розгублено промовила Луна. — Ось, і на сході…
— Все правильно, вони мали справу з дорослими особинами. А в підвалі нашого офісу лежить яйце!
— Але ж ні! — заперечила Луна. — Ось, у пана Сібеліуса у гримуарах я знайшла одну ідею.
— Якщо від твоєї ідеї рознесе наш офіс, я не буду проти, ту стару лицарську халабуду треба було давно знести. Аби не разом з нами, — примирливо бурмотіла Клара. Вона почала збирати пістолет. — Я на твоєму місці почала б готуватися до нашої місії. Темні окуляри, діловий костюм, навушник до вуха: «Перший — я другий, прийом».
— Не думаю, що на цвинтарі нам це знадобиться. А от побільше оберегів не завадить.
Клара підняла очі до стелі, прикрашеної ліпниною та розписом часів бідермеєру і промовила:
— Ну чому ти така?! Цвинтарі — не найгірше місце. Мертві, як відомо, не кусаються.
— Скажи це тому, на що ми будемо сьогодні полювати, — незадоволено пробурмотіла її сусідка. Вона зав’язала останній пучок зілля і поклала його до кошика. — Все, я готова.
— Тобі сподобається. Там в ніч на всіх святих доволі гарно, адже ще сьогодні багато хто приходив до своїх рідних і поставив свої свічки.
В двері задзвонили. Настійливо і гучно. Клара сховала зібраний пістолет і пішла відкривати. Луна визирнула слідом: на порозі стояло двоє хлопчаків — чорнявий Марко та ще один, білявий в кратчатій кепочці і пухнастій курточці з вушками на каптурі, котрий тримав в руках кошик.
— Цукерка або шкода! — промовив він.
— Патрику, звідки в твоєму благородному роді така дивна тяга до низького почуття ненажерливості. Ви, аристократи, повинні харчуватися витонченим вином і устрицями. Ну, чи що там готує ваш дворецький. А ти, — Клара скривила обличчя.
— Цукерки смачні та поживні, а вино мені ще рано пити!
— Ти б кашу краще їв, он який дрібний, — Клара повернула голову до Луни. — Серденько, там біля холодильника я поклала кульок з цукерками, відсип, будь-ласка, дві штучки цим нахабам.
— Жаднюга, — пробурмотів Патрик.
— Зараз і того не отримаєш, а от шкоду я сама тобі заподію, — Клара взяла у Луни кульок і висипала до кошика мало не половину. — Пам’ятай мою надзвичайну щедрість. І диви, аби сестра не забрала, знаю я Вероніку!
— Ви на діло? — Патрик не поспішав прощатися. — На цвинтар святого Роха?
— Малечу не беремо, і не прохай, — суворо відповіла Клара. — Ну, все, все, йдіть собі! — вона зачинила двері, повернулася на кухню і поставила воду на чай. — От же базікало та Вероніка!
Луна склала всі зв’язані зіллячка до кошика і підійшла до вікна. Не дивлячись на пізню пору, вулицею ходило багато людей. Внизу вона помітила двох хлопчаків, що саме ласували цукерками. Вони про що щось голосно дискутували, але з висоти через скло не долітало жодних подробиць. За мить вони пішли в бік центру міста. Навпроти у високій сецесійній кам'яниці готувалися святкувати Геловін: накривали стіл, хтось вже танцював, розмахуючи руками, в сусідній кімнаті дівчина наносила макіяж вампіра своєму хлопцю. В сусідній кам'яниці по лівій стороні, готелю «Едельвейс», більшість вікон не світилася — в міжсезоння туристичний рух практично завмирав. А по правій стороні в хащах садів таємничо світилися вікнами кілька одноповерхових садиб. Між садибами починалася вузенька вуличка, ланцюжком ліхтарів вона тяглася догори і зникала в хащах. Звідси починався великий та розлогий Цвинтарний пагорб із каплицею святого Роха — ціль їх сьогоднішньої подорожі. Щоправда, кам’яниці навпроти затуляли і сам цвинтар, і більшу частину доволі великого приватного сектору із великим різноманіттям будиночків. Вдень з-за її стін виднілася лише частина зелених бань православної церкви. Луна мала стійку впевненість, що в деяких з тих хатинок в старих дубових скринях зберігали таємничі артефакти, на котрі полюють не лише історики, але і травники, і алхіміки, і різного роду злодії.
— То ти кажеш, що почали зникати люди? — запитала Луна. Вона обернулася і побачила, що Клара вже вклала пістолет до кобури, взяла електрогітару і почала підтягувати струни.
— Так. В позатой четвер зникла дружина пекаря Йоськи Грубого. Вона захотіла поприбиратися трохи на могилі у своїх батьків, але необачно пішла надвечір. Глашку знайшли за кілька днів непритомною під будинком наглядача біля дерев'яного тину. Вона нічого не пам’ятала, окрім тягучого марива. Потім серед білого дня зникла стара Марія Копачова. Це було якраз на ту неділю, як ми їздили до Диньки. Пані Марія щодня ходила до могили чоловіка — старого професора, вона могла сидіти там годинами. І знайшли її поряд з викопаною раніше могилою. Так, ніби хтось взяв і просто поклав непритомну пані Марію прямо на землю. При цьому сумка пані Марії висіла на лопаті, котру забув котрийсь з робітників.
— Вона приходила в п’ятницю, — згадала Луна. — І була ніби в доброму здоров’ї. Щоправда перелякана. Біля могили… Не добре це!
— Такі, як вона, нас з тобою переживуть. Вона ж навіть чхати не почала, тільки ще більше дах потік. Залізне покоління, — Клара провела по струнам. — Заспівати пісеньку про танцюючий скелет чи про відьму-утопленицю?
Рівно опівночі дівчата вийшли з будинку, замкнули двері. Луна про всяк випадок тицьнула один оберемок в дверну ручку — а раптом в ніч на Геловін комусь прийде до голови напасти на їх будинок. Спорожнілими вулицями — де-не-де промайне самотній подорожній, дівчата йшли собі містом. Всі ті вузенькі вулички в приватному секторі перепліталися між собою, але до жодного входу не вели, то ж довелося доволі довго обходити. Десь попереду в небі вони помітили відьму, котра летіла на мітлі на північних схід. За хвилю в тому ж напрямі промайнув величезний кажан. Так вони проминули кілька кварталів, звернули і видерлися по стрімкому узвозі під саму неоготичну браму цвинтаря. Через загорожу блимали вогники від численних свічок, котрі губилися десь в темряві. Налетів холодний, майже морозний вітер — отже поява Йоля таки не була випадковою: надходила рання зима.
На старовинний цвинтар неодноразово насувалася загроза зникнення. Однак через збіг історичних обставин: нескінченні суперечки між Радою та герцогом Вайотським, протести вчених, зацікавлення археологів та особистий патронат короля будівельники не мали нагоди забудувати ані його терени, ані отой приватний сектор. Та лише з’являлися чутки про подібні ініціативи, як родини міських патриціїв піднімали шалений лемент, адже кожна з них мала свій склеп і не планувала його переносити деінде.
Біля брами на них вже чекали. Сторож присвітив ліхтарем, впевнився, що бачить саме тих, кого потрібно, і мовчки впустив до середини.
— Не страшно ночувати поряд з небіжчиками? — запитала в нього Клара.
— Та я вже звик. Тут спокійно, не те, що в пожежній частині.
Луна не промовила ані слова. Йдучи головною алеєю, вона зосередилася на відчуттях. Десь внизу місцями тліли зародки чарів — це формувалися в домовинах привиди. Їх боятися не варто, принаймні поки що. Вдалині промайнув синій вогник — ознака розкладу. Що ж, цілком природно для цвинтаря. І все ж щось непокоїло ляльку. Щось було не так.
— Скільки цьому цвинтарю років? — перепитала вона у Клари кидаючи погляди на скелетів, що кружляли неподалік від головної алеї в дивному танці смерті.
— Років дев’ятсот. Там, — вона вказала кудись вперед, де повинна була б стояти каплиця, — колись давні відьми проводили свої обряди.
— От воно що, — Луна пригадала, що місцеві відьми не дуже охоче робили шабаші на цвинтарях. Це добре, що цвинтарю немає тисячі років.
— Чому? — перепитала здивована Клара. В цей момент над їх головами зі свистом пролетіла голова з палаючими очима і, оминаючи дерева, зникла в нетрях.
— Якби цвинтар мав понад тисячу років, тут могла б водитися тварюка, з котрою ми б навіть вдвох не дали ради. Але на щастя… — Луна раптово відчула коливання енергії. В глибині цвинтаря ховалося щось велике. Вірніше, не ховалося, але поволі рухалося, поволі пересувалося.
— Ти теж відчула, — прошепотіла Клара. Вони обидві, не змовляючись, почали рухатися в сторону пагорба, на котрому повинна була б стояти каплиця.
Ніч раптово стала якоюсь різкою, чіткою і водночас давлючою, темрява поза ліхтарями, котрих на цвинтарі було не так вже й багато, ніби поглинала все світло. Але при цьому дівчата чули шум міста, чули крики сови десь з гілок, і навіть звуки далекої вечірки — якось віддалено, приглушено, ніби крізь воду. Луна дістала свої обереги і лише тоді зрозуміла — вони можуть виявитися занадто слабкими в даній ситуації. Від цього чогось важко було захиститися простими зіллями. Та й складні обереги чи талісмани навряд чи допомогли — настільки потужно проявлялася ця енергія.
Десь далеко-далеко попереду вони помітили два вогника від електричних ліхтариків, що рухалися вперед — не чарівні і не сині — звичайні ліхтарі здавалися на тлі загальної обстановки надто чужорідним, вони не вписувалися в загальну картину, вибивалися з неї.
— Там хтось є! — не змовляючись, дівчата прискорили кроки. За мить вогники підскочили і зникли. Дівчата хотіли було бігти, але марно — в душній давлючій темряві їх ліхтарі освітлювали заледве пару метрів навколо. Попереду потроху почало проступати дивне сяйво.
За якісь десять хвилин дівчата вискочили на галявину і саме вчасно: величезне щось пливло повз них. Воно мерехтіло і переливалося діамантовим відблиском, котрий йшов ніби із середини. Двома плавцями воно керувало напрямок свого руху, величезні очі дивилися кудись ніби не в цей світ. Луна давала голову на відсіч, що таємнича істота їх не те що не бачить, їх просто не помічає і не відчуває. Їй просто не було діла до того світу, в котрому вона опинилася. Раптом Клара потягнула подругу за руку. Луна повернула голову і помітила, як в тілі цієї істоти неподалік поверхні щось коливалося — два хлопці років 13-ти.
— Це ж Патрик і той… — верескнула Клара. — От поганці, — вона рішуче підійшла до краю і уважно переглянула структуру тіла істоти. – Луно, цього можна торкатися?
Луна придивилася, потім дістала один зі своїх оберегів і спробувала засунути до середини. Тіло істоти почало всмоктувати в себе оберіг. І раптом по ньому пройшла судорога, а хлопці, що спали в позі ембріона всередині, потроху поворушилися. Луна витягла ще два і почала вводити їх в сторону полонених. Желеподібна маса потроху почала розступатися, аж поки не утворилися два канали так, що дівчата простягнули руки і витягли обох, хоча і не без зусиль. Істота пливла собі далі, не звертаючи жоднісінької уваги на втрату своєї здобичі.
Хлопці потроху приходили до тями. Вони потроху намагалися сісти, і їх спроби виглядали дещо кумедно, так що Клара не втрималася і захихотіла. В темряві відгукнулося ще кілька уїдливих смішків. Луна ж кинула погляд на величезні продовгуваті тесані камені фундаменту каплиці, на кілька надзвичайно давніх надмогильних плит — чи то хрестів, чи то ще чогось — у тьмяному відблиску тіла істоти важко було розгледіти якісь деталі.
— Цьому цвинтарю, — промовила Луна до подруги, — більше ніж тисяча років. Може навіть і дві тисячі. Камені фундаменту були колись частиною дольмену. Та й назва в неї, мабуть, є інша. Коли її звели, святий Рох ще не народився. Та й ця істота настільки древня, що для неї стерлося само поняття добра і зла. Вона байдужа до всього і пливе собі їй лише відомими світами. Прості люди не можуть її бачити — лише такі, як ми.
— І що робити з цим? — Клара простягнула руку і доторкнулася до довжелезного хвоста, котрий тягнувся за істотою. Матерія почала пружно коливатися, ніби це було желе. — Це не запхаєш до нашого підвалу. А кулі тут безсилі…
— А нічого. Краще уникати. Воно випадково зачепило людей, поглинуло і волочить за собою, а потім, можливо під дією внутрішніх процесів, люди опускаються і чіпляються об щось. І таким чином немов випадають з цього желе. І добре, коли в тому світі, де їх підібрало.
— А якщо воно вилізе за межі цвинтаря? — занепокоєно запитала Клара. — Може, якось заблокувати її?
Луна не відповіла. Істота потроху почала тмяніти, вона ніби провалювалася в якийсь інший світ через один їй знаний прохід, це відчувалося як перехід в інший вимір. Поволі зробилося знову темно, однак темрява більше не була давлючою і такою густою. Навіть проступили на небі зорі. Луна ввімкнула свій ліхтарик, присвітила на хлопців, котрі одночасно і зачудовано, і перелякано дивилися на ляльок. Потім мовчки сховала зілля, котре все ще тримала в одній руці, до торби.
— І чого ви поперлися проти ночі на цвинтар? — запитала у порятованих Клара. — Ви хоч щось відчули?
Патрик лише заперечливо кивнув головою. Марко спробував видавити якісь звуки, але з нього вийшло лише мичання. Обидва заледве підвелися і за допомогою ляльок пошкандибали до виходу.
Під брамою стирчав Кадилак, а біля нього палила люльку Камомілла.
— Ну що, з Геловіном вас, дівчатка і хлоп'ятка! Підкинути до лікарні? Чи у відділення, протокол складати?
— Додому, пити чай і спати, — стомлено відповіла Луна.
Наступного дня до міста прибула велика комісія. Цвинтар закрили для туристів, а мешканцям дозволили відвідувати лише в окремі дні у визначені години. Але — що дуже заспокоювало Відділ з боротьби з чудовиськами — більше на цвинтарі святого Роха ніхто не зникав.