7. Яйце Йоля

«Дорога сестро. Як ваші справи? Як успіхи у театрі? Певно, ви сердитеся на мене, що я так довго не пишу. Але події останніх днів вибили мене з рівноваги. Не можу розповісти вам всі подробиці листом, але попрошу довідатися через ваші зв’язки про таку собі Стефі Лансер, вона ж Стефанія Франк. Відомо лише, що вона офіційно померла 15 вересня два роки тому. Ваша Луна».
Луна натиснула на клавішу мишки, прикріпила скан з газети і пару фото, котрі підлеглі Камомілли витягли з міських камер після більш ніж тижневого пошуку. За мить лист полетів до кузини Рафаелли.
— Ви готові? — з кухні донісся голос Мії. Луна кинула погляд на годинник — тринадцята.
Суботнє жовтневе пообіддя видалося похмурим і прохолодним. Луна накинула куртку і визирнула з вікна на річку, що шуміла за садом внизу, на кам’яниці, башти та собори Старого Міста Пуппетвілля по той бік, на сіре небо, через котре вряди годи проривався поодинокий промінчик. І добре, що не дощ.
Лялька вийшла зі свого помешкання і постукала до дверей сусідки. Звідти донеслося шарудіння, Луна відійшла і почала розглядати велике фото в рамці якогось старого дівочого гурту «Аквамарин» з автографами, котрий сусідка причепила поряд . Раптово двері відчинилися, і на порозі з’явилася Клара, біловолоса лялька в рокерській шкірянці з написом «Metal power!». Вона виглядала трохи розтріпаною, невиспаною, але в очах блищала енергійність. Вона пройшла на спільну кухню і почала готувати каву.
— Час їхати! — нагадала Мія.
— Мені хтось пояснить, якого дідька нас викликали в суботу? — бурмотіла Клара, спросоння в неї мало не витекла з турки кава.
— Я знаю лише, що там якесь чудовисько, мені до пуття нічого не пояснили, — відповіла Мія. — Давай, пий свою каву і погнали.
— Яка ти невгамовна, — пробурмотіла Клара. Вона вилила каву до термоса, потім помила турку, протерла її і поставила рівненько на поличку.
Всі разом вони вийшли на сходи і спустилися вниз: повз помешкання покійного професора, дружина котрого, власниця кам’яниці і бабуся Клари, пані Шебек, виїхала до дітей за океан, повз зачинену давно кав’ярню, де пані продавала свої тістечка та збирала подруг.
Під дверима на них чекав старенький «Опель» Клари, котрий пам’ятав, мабуть, часи свінгуючої доби. Він щоразу проявляв характер перед мандрівкою, але на цей раз Клара швидко завела двигун, і дівчата поїхали собі вулицею на схід міста, в сторону гір. Луна, що виконувала роль штурмана, ввімкнула радіо і налаштувала на рок-хвилю. Водійка вдячно кивнула, і почала підспівувати пісням з динаміків. Ельфійка на задньому сидінні копирсалася в нещодавно придбаному смартфоні. Луна ж меланхолійно дивилася, як кам’яниці змінилися панельними і цегляними сучаснішими будинками, потім пішли окремі садиби, серед котрих часом траплялися сучасні панельки — на східних околицях Пупеттвілль мало відрізнявся він навколишніх мальовничих сіл. Машина пірнула під залізничний міст, і очам відкрилося передгір’я, котре тонуло в багряних та жовтих кольорах — заповідник «Древній ліс». Машина помчала повз виорані поля, на деяких з котрих виднілися зелененькі озимі, потім з’їхала з траси на Столицю і пірнула в бік «Древнього лісу». Вузька двохсмугова дорога почала підніматися на гору, вони проминули довге-довге село із гарним бароковим костелом та руїнами форту на пагорбі. Почався крутіший підйом, опель ревів, але справно витягував їх на широке кам’янисте плато, вкрите густим лісом. Вони покотилися старою брукованою дорогою до невеликої кам’яної господи, вкритої черепицею. З димаря піднімався стовп диму, однак нікого біля будинку ляльки не спостерігали. Клара заїхала на подвір’я, припаркувалася.
— А нас не викинуть звідси? —запитала Луна, кидаючи погляди на двері будинку.
— Чого б це? — здивувалася Клара. — Ходімо швидше.
Вони пішли стежкою через перелісок поміж товстих стовбурів з покрученим корінням. Над головами нависало не менш покручене гілля. Дерева здавалися Луні особливими, сповненими древньою могутньою силою. Нарешті вони вийшли на широку ділянку, на котрій зростало багато-багато гарбузів. Звідси відкривався фантастичний вид на всю долину. Луна із здивуванням розглядала Пуппетвіль, його вулички, ніби такі не вузькі, перетворилися на сіточку. Над містом висів замок, він здавався ніби іграшковим. Весь цей простір залило червонясте м’яке світло, котре проходило через хмари. Через це місто і вся долина здавалися частиною великої дивної печери або ж світу померлих, Агарти.
По правій стороні, на північ від міста за великим озером синіли гори. Вони починалися значно ближче, ніж це здавалося з вулиць — спершу стіна невеликих скель, потім більші і більші скелі, аж поки не губилися десь там, де, мабуть, ніхто ніколи не ходив. І, нарешті, вдалині за пасмами височіли три гострих піки — «Чорна корона».
— Якщо вірити легендам, — промовила Клара, розливаючи каву по пластикових чашках, — там народжуються чудовиська.
— Все одно, дуже гарно! — промовила Луна.Вона взяла один з кухликів і почала пити. — Але ми лише для цього приїхали сюди?
— Ні. Зараз познайомлю тебе з нашою колишньою войовничкою. Це її поле, — тихо промовила Клара. — В неї буде до нас справа. Динько!!
Луна обернулася і почала зацікавлено розглядала гарбузи. Один з них поворушився, встав на ноги і виявився вбраною в зелений шерстяний плащ лялькою. Вона дещо розсіяно дивилася на прибулих.
— Привіт, Динько, — стиха промовила Клара. — Як ти?
— Спокійно, — відповіла вона таким же тихим голосом.
— Це Луна. Вона наша нова, — в цей момент Клара на мить замовкла, — травниця.
Динька уважно поглянула на Луну і простягнула руку. Вона провела долонею перед Луною, що смикнулася було і собі простягнути руку, потім опустила, ствердно кивнула головою до Клари, потім до Мії, розвернулася і пішла кудись серед гарбузів.
Десь на галявині лісу з’явився немолодий чоловік в синій куртці. В руках він тримав велику сокиру. Він подивився на компанію та й пішов собі.
— Сподіваюся, тебе добре доглядають? — запитала Клара, дивлячись в сторону чоловіка.
— Як бачиш, пильнують, — Динька раптом спинилася.
— Для чого ти нас покликала?
— Яйце Йоля, — меланхолійним беземоційним тоном відповіла власниця гарбузового поля.
— Ох нічого собі, — вирячила очі Клара.
Луна завмерла з подиву, не вірячи в своє щастя. Не кожному ліснику, травниці чи навіть чорнокнижнику щастило побачити Йоля.
— П’ять днів тому, — продовжувала Динька, — з лісу прийшов Йоль і відклав яйце. Воно замасковане, і я не годна його розпізнати.
— Щось ранувато, як для Йоля, — відгукнулася Мія. — Луно, Йоль — це місцеве чудовисько.
— Я чула, що це давнє божество зими, на честь котрого влаштовують свято! — відповіла Луна.
— Можна і так сказати. Взагалі їх є кілька, вони мешкають в різних старовинних лісах, як от цей. Зазвичай з’являється лише в осінньо-зимовий період. Сам по собі Йоль не страшний, навіть корисний в якомусь сенсі, — ельфійка кинула погляд на Диньку, — Але його личинки дуже небезпечні. Вони вилуплюються в березні і полюють на все, що бачать. При цьому вони дуже швидкі, і впіймати їх дуже важко, — з цими словами Мія полізла до свого рюкзака і дістала дивну штуку. Якби ви знайшли це на вулиці, то подумали б, що це шматок якогось розірваного вибухом механізму. Навіть якби ви взяли це і покрутили в руках, спробували б відрегулювати якісь частини — то в кращому випадку забруднили б собі руки.
Мія дістала якийсь медальйон, поводила ним туди-сюди, підрегулювала щось, і лише тоді пристрій засвітився легким блакитним світлом. Навколо ельфійки в радіусі кільканадцяти метрів з’явилася голографічна площина у вигляді зеленої сітки точок. Мія підрегулювала собі щось, і сітка опустилася вниз, прямо до гарбузів. Ельфійка рушила з місця і прийнялася ходити туди-сюди. У світлі сітки гарбузи набували більш насиченого помаранчевого кольору, і не більше. Врешті, Мія пройшла все гарбузове поле, зупинилася і вигукнула:
— Тут немає жодного ідіотського яйця!
— Є, твоя штука просто не працює, — монотонно промовляла Динька, закривши очі.
— Моя штука… — Луна відійшла надто далеко, аби почути, чим же саме корисна ота ельфійська штука. Вона присіла на один великий гарбуз, звідки відкривався чудовий вид на місто, і на Древній ліс. Луна вперше бачила це легендарне місце, то ж тепер розглядала величезні дерева та намагалася роздивитися, які ж таємничих істот приховує в собі темрява.
«Я от що думаю, треба було б поклопотатися про ліцензію на збір там рослин. Стільки трав, не дивно, що Йоль та йому подібні люблять такі місця. Та й роги йоля!» — розмріялася Луна. До неї долітали уривки суперечки — схоже ситуація зайшла в глухий кут, а Мія і Динька підходили до критичної точки сварки.
Луна закрила очі і сконцентрувалася. На знахарському курсі в Академії їх трохи вчили тонким відчуттям, і щось таки влітало до одного вуха і не вилітало з другого. Луна спробувала відчути все це поле, його енергетику. Спершу концентрації заважали крики, але поступово вони почали віддалятися, натомість прийшло відчуття великої кількості живих істот навколо. Майже відразу Луна відчула присутність чогось інакшого, причому десь майже поряд. Вона роззирнулася, аж поки неподалік не помітила камінь серед гарбузів — ніби такий, як і кілька інших, що лежали навколо, але якийсь округліший.
— Здається я знайшла! — вона помахала рукою.
Всі збіглися на її окрик. Мія поводила навколо своїм полем, однак воно не змінювало свого зеленого кольору, а камінь лежав собі, як лежав. Ельфійка щось підкрутила, і врешті до сітки потрапила велика червона пляма, котра раптово почала світитися агресивним червоним світлом.
— Луно, це таки воно, — гукнула Мія. — Демаскуй його.
Луну не варто було запрошувати двічі. Вона дістала із сумки одне зі своїх зіль, котрі носила завжди із собою і полила на той камінь. Сіра оболонка розтанула, а під ним з’явилося молочного кольору пульсуюче яйце.
— Відійдіть, тепер моя черга, — Клара витягнула великий пістолет, але Луна взяла до рук яйце і почала його розглядати.
— Навіщо воно тобі? — запитала Динька.
— Стривай, в мене є одна думка… В нас же є камери для чудовиськ?
— Ти геть того? — Клара перелякано дивилася на Луну. Вона спробувала видерти яйце, однак серйозний вираз обличчя подруги змусив її відступитися. Клара витягла з кишені телефон, вибрала номер і за пару секунд почала комусь оповідати ситуацію: — Так… так… яйце йоля… Ну… березень… Везти? — вона роз’єдналася, і промовила: — Високе начальство навіть зацікавилося. Твоя взяла.
Почало сутеніти. На галявину зі сторони гір вийшов велика рогата тварина, зовні схожа на лося, тільки з великою бородою і трьома очима. Істота поглянула на поле, тоді втупилося у Луну, що тримала в руках пружне пульсуюче яйце.
— Що це… Яка потужна енергія… — пробурмотіла Луна. — Це ж чудовисько! Чи це йоль?! Давайте…
— Ні, ми не будемо «давайте», — відповіла Динька. — Сам по собі Йоль корисний, він чистить ліс від всякої гидкої дрібноти. От личинка може принести багато горя, поки з неї виросте такий же Йоль. Так що тягніть її до себе і моліться, аби у березні вона не зжерла вас усіх, — вона встала і пошкандибала в сторону Йоля.
Підійшла, простягнула руку і погладила його густу бороду, провела по підборіддю і почухала. Йоль витягнув голову, а потім лизнув Диньку, так, що та мало не впала. Потім розвернувся — Луна помітила в нього великий, пухнастий, ніби у барса, хвіст — і пішов геть.
На галявину повернувся чоловік в синій куртці, на цей раз без сокири. Він підійшов до Диньки, мовчки взяв її на руки і поніс в сторону будинку, де залишилася машина. Ляльки та ельфійка вервечкою потягнулися слідом. Луна тримала в руках важкеньке яйце і молилася, аби воно не лопнуло в її обіймах.
Вони їхали темною дорогою вниз. Ельфійка собі дрімала на передньому сидіння, а Луна поклала руки на щільно замотаній коробці з яйцем Йоля. Вони мовчали, ніби ця зустріч витягла всяке бажання насолоджуватися дорогою. Нарешті Луна нерішуче запитала:
— Що з нею сталося? Чому вона покинула боротьбу?
— З Динькою? — перепитала Клара. — Це дуже довга історія.
— Розповіси?
— Вибач. Я зараз не маю сил, — Луна почула, що Клара шморгнула носом. — Краще пильнуй свого Йоля.