5. Перше полювання

За вікном аптеки «Три травинки» мжичив вересневий дощ. Нудив він ще з понеділка і перспектив гарної погоди на вихідні не залишав. Особливо сумували туристи, що сподівалися насолодитися оксамитовим сезоном у курортних містечках Місячної Затоки, а замість цього стирчали в барах, тинялися музеями сусіднього Пуппетвілля або намагалися не затулити парасольками під час селфі єдиний у світі пам’ятник вампіру Дарко де ла Клеру. Луна ж вбачала у дощі самі переваги. По-перше, клієнти частіше бажали робити вдома трав’яні чаї, котрими славиться аптека. По-друге, відростуть висохлі за літо трави. По-третє, шанс зробити великий запас грибів значно зростав.
Лялька сиділа собі на стільці за прилавком, дивилася на тоненькі струмені води, котрі спадали з дірок в ринві і ліниво дрібнила складники до зілля. Поряд на столі парувала щойно зроблена кава з нової кавової машини. В іншому кутку вигрівалася помічниця аптекарки ельфійка Мія. Як і всі ельфи, вона не часто пила каву, віддаючи перевагу чаям. Мія щойно повернулася з великим кошиком зібраних в пригір’ї трав і перепочивала, читаючи захоплюючий детектив і ласуючи тістечками із сусідньої цукерні. За стінкою в коморі щось активно зашурхотіло. У віконце між коморою і крамницею визирнула велика мишача мордочка кладівниці Лаури. Певне, їй теж захотілося і кави, і тістечок.
Луна досі не звикла до раси Незу: в народі їх називали седльцями і дуже довгий час вважали товариськими до людей домашніми духами. Седльці не любили надто втручатися в справи господарів помешкань, в котрих вони проживали, але за потреби охоче давали поради. Лялька зі сміхом згадувала, як в перший робочий день побачила в аптеці здоровенну мишу, як верещала. Лаура ж сприйняла ситуацію доволі спокійно: мабуть, вона звикла до такої реакції.
Луна зробила ще одну чашку кави і поставила на віконечко, а Мія відсипала трохи тістечок. Лаура подякувала, забрала смаколики і зникла в глибинах комірчини. Певно, пішла до своєї нірки, адже седльці завжди мешкали при тих місцях, де вони працювали.
За якісь п’ять хвилин до аптеки зайшов дід Павло. Луна оживилась — вже від самого порогу вона відчула запах пирогів бабусі Марти. Дідусь привітався і присів за столика, котрий в крамниці тримали навмисне для рекламної дегустації трав’яних чаїв та створення дружньої комфортної атмосфери. Хоча дідусь Павло віддавав перевагу чорним сортам чаю, сьогодні він попрохав кави, то ж Луна охоче подала еспресо з тістечком від Мії.
— Дякую, донечко, — дідусь простягнув пакунок з пирогами. — Це вам. Настоянка дуже помогла бабі. Каже, біль як рукою зняло! Але я до вас у справі.
— В якій? — Луна забрала свою чашку, присіла навпроти, дістала одного пирога з яблуками і прийнялася його смакувати.
— Щось гримить у нас на даху. І мишей в хаті сила силенна. Поводяться вони дивно: вдень їх не видно, а надвечір посідають на горищі в коло і починають пищати, і так, ніби співають. Форменно співають! Ніколи не чув, аби миші співали, а тут… А потім щось верещить, і вони кидаються на все, що бачать!
— У вас же є відмінний спеціаліст по мишам? — Луна кинула погляд в сторону комори. — Мурзиком кличуть.
— Та відколи оці дива почалися, кіт геть хоче до хати йти. Боїться. І мишей тих боїться, бо деякі з них нападали на нього. Тікав аж перекидався.
— Це той Мурзик, — Луна елегантно відкусила пиріг, — котрий щурів ловить?
— Щурів ловить, а тут ніби заціпило. І ми щось з Мартою стали погано спати, і в хаті якось недобре почуваємося. Я от що думаю, не приїхала б ти до нас?
— Та-а-а, це ж на ніч треба? — Луні не дуже хотілося кудись їхати. Ба більше, прямого зіткнення з Чудовиськом — а, схоже, саме воно псувало життя її знайомим — вона хотіла б уникнути.
— Ми постелимо у тій хаті, — дідусь побачив подив в очах Луни і уточнив: — У великій кімнаті. І пиріжків…
— Пиріжки то само собою, — Луна знову кинула погляд на вікно до комірчини: — Лауро! Є справа!

Про те, що вони їдуть до села Старі Дуби, Луна повідомила своє високе начальство в той же вечір. Дізнавшись про мету, пан Жан, міський керівник відділу боротьби з Чудовиськами, лише побурчав про надмірні витрати та й підписав відрядження. Щоправда, Луна розраховувала на компанію когось із більш досвідчених подруг, але пан Жан лише кинув: «Дасте ради вдвох!» А отже «Три травинки» на цілу суботу залишалися з Мією.
Нажаль, старенький «пежо» пана Павла зламався, то ж довелося їхати останнім приміським автобусом. Він грюкотів темними сільськими дорогами, аж поки після чергового повороту не виїхав на пряму дорогу. Стемніло, і Луна не бачила за вікном нічого, лише відчувала, де автобус піднімається вище, а де нижче. Від хвилювання вона вчепилася у Лауру, м’яка на дотик шерсь незу заспокоювала, а та собі мало не муркотіла.
«Як же ми дамо ради.. — думала собі лялька. — Чи впораємося із Чудовиськом?»
— Це твоє перше полювання, так? — запитала Лаура, не обертаючись до Луни.
— Так, і мені щось трохи не по собі.
— Нічого, у всіх буває перше полювання, — чи то з сентиментом, чи то із сумом відповіла напарниця.
За вікном полетіли один за одним перші будинки Старих Дубів, незабаром автобус зупинився на зупинці. Дівчата вийшли і побачили онуків, котрих дід Павло вислав зустрічати гостей.
В перший момент, коли автобус зник десь за деревами, на легені Луни наповнило чисте повітря. Вуха обійняла Тиша, рідкісна гостя навіть для такого невеликого міста, як Пуппетвілль. Потім прорізалися звуки: легкий шум вітру в кронах височенних дерев, віддалені звуки музики, десь сміялися дівчата. Дощ давно вщух, повіяло димом від спаленого бадилля.
Кілька хвилин вони піднімалися на пагорб. Внизу вгадувалися ставки — звідси, здається починалася долина із громадським пасовиськом. Вулиця повернула направо, розсунулася в різні боки, ніби запрошувала до себе. Хата Підберезовиків була п’ятою чи шостою. Широке обійстя, вкрите асфальтом, займало стареньке «пежо». Біля літньої кухні за великим дерев’яним столом сидів дід Павло і лускав сухі стручки квасолі. Над ним висіло радіо і грало якусь естрадну музику зі старих часів. Бабуся Марта — низенька, круглолиця у в’язаній кофтині, сиділа поруч і перебирала якесь насіння. Назустріч вискочив песик, він привітно махав хвостиком, мало не цибав до Луни. Лауру ж довго обнюхував, але та більше вдивлялася в кота, що сидів собі біля бабусі.
Ця картина викликала в душі ляльки якийсь дивне щемливе відчуття. Ніби десь колись давно вона вже переживала подібні емоції, її охопило дивне дежавю. Лялька зупинилася біля автівки, намагаючись зрозуміти природу цих почуттів.
— О, гості! Добривечір, — привіталися господарі. — Ходіть вечеряти.
— Добривечір. Спершу б хотілося роздивитися. А це для почастунку, — Луна поклала на стіл коробку з брауні, котре швидко спекла вранці: не годилося приходити в гості з порожніми руками
— Ти поки став картоплю, а я покажу, — дідусь встав і запросив гостей до хати. Слідом за ними попрямувало двоє онуків.
Спершу вони зайшли до невеликої веранди з диванчиком і старим холодильником, пройшли сіни. Посеред них велика драбина підпирала ляду в стелі. Однак дід Павло спершу запросив їх до хати — дуже охайного трикімнатного помешкання. Підлогу встелили килимами і доріжками, на столі, окрім старого стаціонарного телефону, лежали свіжі газети і журнали і цокотів металевий будильник. В шафці Луна помітила порцелянових рибок, балерину і охайного офіцера, якісь кришталеві келишки. На стінах над вікнами в рушниках висіли фотографії подружжя, їх батьків, дітей і родичів — дехто з них здавався ляльці знайомим, ніби, знову це дежавю, десь давно вона когось з них бачила. У світлиці велика шафа з книжками, ікони, а під ними великий стіл зі стільцями. В кутку цокотів настінний годинник з маятником і зозулею. Пару старовинних металевих ліжок з перинами і пірамідами з подушок — цілком міщанське помешкання здавалося надзвичайно затишним.
Аби не гнітюче відчуття. Луна відчула його ще біля вхідних дверей, в кімнатах воно давило, ніби намагалося вичавити непроханих гостей геть. Воно вселяло сліпий жах, котрий відключав мислення, давлячи лише на почуття самозбереження. Луна і Лаура поспіхом кинули речі та повернулися до сіней.
Лаура взяла ліхтарика, швидко видерлася драбиною на горище, відкрила ляду і почала роздивлятися навколо. Повіяло смачним для незу запахом пшеничного зерна, однак горище виявилося порожнім. Майже. Ліхтарик вихопив в протилежному кутку стару самопрядку. А перед нею, ніби перед якимсь старовинним ідолом, сиділо на задніх лапках з півсотні мишей. Довгі хвостики утворювали промені, котрі тягнулися прямими лініями від самопрядки. Вони не звертали жодної уваги на світло, здавалося, не відчували присутності когось чужого.
Луна теж зазирнула до горища. Вона бачила, як Лаура обережно пішла в сторону мишок, як вона стала позаду них. Раптом самопрядка легко засвітилася, і Лаура присіла на долівку так само, як мишки. Ліхтарик випав з її лапок і покотився в сторону. За мить світіння зникло, але незу більше не рухалася.
«От лайно», — Луна витягла з кишені курточки якусь травинку, обмотала навколо пальця і промовила вниз до онуків, що крутилися біля драбини:
— Хлопці, сюди не заходьте. А ви, пане Павле, якщо я не повернуся за пару хвилин, то телефонуйте до поліції чи до пана Жана. І попрохайте пані Марту поставити воду.
Страх охоплював все тіло, воно дрижало, і Луні довелося робити надзвичайні зусилля, аби просто піднятися нагору. Нарешті вона заповзла до середини. Травинка, цей нашвидкуруч зроблений оберіг, давала лише невелике полегшення. Луна обережно підійшла до мишей. На цей раз самопрядка не засвітилася. Лялька схопила Лауру, геть задерев’янілу, і потягла геть до отвору. Погукала, і дві пари дитячих рук прийняли майже непритомну незу. Луна спустилася слідом і промовила до пані Марти, що саме увійшли до сіней:
— Скільки років вашій самопрядці?
— Та ще моя бабуся нею пряли. Старовинна вона.
Луна відкрила двері до хати і промовила:
— В одному далекому народі є таке повір’я: якщо речі виповнюється сто років, вона стає духом. Не знаю, чи правда це, чи ні, але у вашій самопрядці сидить Чудовисько. Не дуже сильне, дрібне і капосне.
— То що ж робити? — запитала пані Марта.
«Якби ж то я знала», — розмірковувала лялька, копирсаючись у своїй пам’яті. Ситуація дуже нагадувала традиційні історії вселення духів у різноманітні предмети, однак навряд чи вона годилася на роль екзорциста.
— Будемо якось його виманювати, — пробурмотіла невпевнено Луна. Вона пішла по своєю сумку, витягла її до веранди, дістала книгу, всілася з нею на диванчик, розкрила і почала гортати у пошуку рецепту. Однак їй траплялися всілякі зілярські хитрощі, лікування хвороб та напастей. І аж ніяк не вселення чудовиськ у предмети. Луна вже хотіла відкласти книгу і на свій великий сором телефонувати до керівника, коли на очі потрапив один рецепт.
— Ось! Мені потрібні… — і вона почала діставати із сумки один складник за іншим. — А ще потрібний казан і якась бризкалка. У вас є бризкалка чи водяний пістолет? — запитала вона у хлопчаків, котрі терлися поряд із нею. Ті кивнули головою. — А пляшка? Тягніть! І нехай хтось із вас пильнує тих мишей. Для людей це Чудовисько відносно безпечне. А! — вона простягла кожному із родини господарів такі самі травинки, котрим обгорнула пальця: — Це трохи полегшить вплив Чудовиська.
Половину вечора пішло на приготування зілля. Луна час від часу навідувалася до Лаури, котру поклали від гріха подалі до літньої кухні. Їй залили ліки, і заціпеніння змінилося на глибокий сон.
Нарешті, ближче до опівночі, все було готове. Луна зарядила водяний пістолет, змочила зіллям свій одяг та взуття і навіть побризкала волосся, залила залишок до пляшки і піднялася на гору. Дрижаки знову накинулися на ляльку, але на цей раз в її серце вселилася якась рішучість — пан або пропав!
На горищі все було ніби так само. Забутий Луною ліхтарик підсвічував мишок і самопрядку. І раптом…
Навколо самопрядки почала згущуватися темрява. Гризуни, котрі нерухомо до цього часу сиділи, поворушилися, повернули голови і всі разом подивилися на Луну. По спині ляльки пройшовся холодок. Темрява згустилася у щось, що було схоже на величезного щура, запалали два червоні вогники очей. Воно верескнуло і вся зграя кинулася на Луну. Однак та встигла підняти пістолет і почала обстрілювати нападників, особливо не цілячись. Коли зілля потрапляло на котрусь мишку, та завмирала на мить і тікала геть. Так само поводили себе ті, котрі торкалися одягу Луни.
Коли всі миші розбіглися геть, Луна пішла до щуроподібного згустку темряви і почала стріляти прямо в нього, в самопрядку, в підлогу навколо. Тінь заверещала.
— Не подобається, скотиняка, — в голосі Луни бриніла радість. — Тримай, гаспиде, — лялька вилила половину пляшки на самопрядку. Вереск перейшов у завивання, сапомрядка раптово спалахнула і тут же згасла, з неї повалив дим. Щуроподібний згусток зник, а разом з ним щезло і давлюче відчуття страху та безнадії. Тишу переривав лише шурхіт лапок мишви, котра відомими лише їй норами розбігалася геть. Луна взяла до рук пошкоджену самопрядку і потягла її до люка, звідки вже визирали зацікавлені хлопчачі голови.
— Приймайте роботу, господарю! — знизу на її замурзане обличчя дивилися дід Павло та бабуся Марта. А біля її ніг терся Мурзик. Він таки встиг схопити одну мишу.

Луна прокинулася близько сьомої ранку, повною сил та бажання щось робити. М’яка перина та подушка на пір’я подарувала ляльці гарний міцний сон та відпочинок. Вона вдяглася, вийшла із хати на подвір’я, вдихнула свіжого прохолодного повітря, привіталася, кинула погляд на корову, що поважно пройшла повз, на город, залитий косим вранішнім сонячним промінням, на курей, що бродили по скопаній землі і вигрібали хробаків, на розкішний горіх, всипаний горішками, на Лауру, що насуплено сиділа на лавці, на кота Мурзика, що прилаштувався на колінах в Лаури, і песика, що горнувся з боку. Луна попрохала турку, приготувала каву для себе, Лаури і дідуся з бабусею за своїм особливим рецептом. Потім присіла поряд з подругою і простягнула їй філіжанку.
— Бачу, ти вполювала собі котика, — промовила Луна, кидаючи погляд на руку незу, котрою та гладила пухнасту шерсть звірятка.
— Це він мене спіймав, підступний, — пробурмотіла незу. — Мені вже розповіли про твої пригоди. Це цікаво… — вона замислилася на хвилю.
— Як ти гадаєш, що це було? — запитала Луна.
— Седлець, такий же, як я, але дуже старий. Років з двісті, як не більше. Можливо, він десь там, злився з Чудовиськом, ось і почав чинити зло.
Луна задумливо подивилася на білі вершини гір на півночі, навіть звідси вони не здавались надто привітними попри красу.
До міста вони поїхали в неділю по обіді. В ногах у ляльки стояла велика торба, наповнена яблуками, горіхами, сливами і навіть клунком квасолі. А наверху — ті самі смачнющі пироги з яблуками та маком і пляшка зі свіжим молоком. Поряд на кріслі дрімала Лаура, їй подарували багато соняшникових та гарбузових зернят. Наближалося місто, наближався новий робочий тиждень, але саме в цей момент важливими були лише безкраї поля, перетнуті лісосмугами, гори на горизонті і ця дорога.