4. Серпневий ранок

Луна зманіжено підставляла обличчя до сонечка, ще ніби літнього, але вже трохи й осіннього. Вітерець, вже не теплий, трішечки прохолодний, розвівав пасма жовтавого кольору соломи волосся. Він колихав килим різнотрав’я, хилив додолу білі китиці деревію, рожеві квіточки тисячолисника, до котрого дотягнутися Луні заважали лише її вранішні лінощі та стома. Той самий вітерець доповнював ранкову свіжість солодкавим міксом терпкого запаху полині і коров’ячого молока — дивне поєднання, котре надзвичайно пасувало одне одному.
Та й ночі! Ночі стали такими зоряними, такими холодними під ранок, що навіть в теплій кофтині пробирали дрижаки. Зате на ранок роса вкривала різнотрав’я, так, що рослинки, змучені літньою спекою, на очах оживали. Он, в кошику лежать і чистотіл, і звіробій, і листячко барбарису, і ще деякі, котрі для годилися не лише для ліків, але і магічних настоянок. Після позавчорашнього дощика в переліску знайшлося навіть з десятків два маслюків.
«Оце я собі підсмажу на вечерю із цибулькою» — тішилася подумки Луна, розглядаючи насичений коричневий колір капелюшків. — «А мало ж не проґавила, мало не розчавила!»
Вона сиділа на пагорбі над долиною, що тяглася собі від польової дороги. Поряд з кошиком лежав велосипед, котрим вона приїхала з міста. По правій стороні від неї ріс той самий сосновий перелісок, де власне і зростали маслюки. А по обох схилах долини те саме різнотрав’я. От лише з конюшиною було трохи скрутно — корови її страшенно любили і вискубували до останнього листочка. Саме рогате товариство о цій годині вже паслося на широкому дні долини, неподалік ставка. Вони махали хвостами і часом та чи інша голосно ревіла — її голос розходився луною переліском. Стадо пильнували троє пастухів: два хлопчаки та дідусь Павло, з котрим вона познайомилася в перший робочий вечір. Він і далі часом приходив до їх аптеки по мазі та настоянки, як приїжджав до міста на базар чи в інших справах. Власне завдяки його підказкам Луна і знайшла ці трав’янисті місця.
Він махнув до неї батогом, вона помахала рукою, крикнула: «Доброго ранку», але не була впевнена, чи почув її дідусь.
Почув. Щось промовив до онуків, а сам пішов до неї. Попри поважний вік — дід Павло розміняв сьомий десяток, доволі легко видерся на схил, де сиділа Луна, котра хотіла було вже почати спускатися назустріч. За ним плентався невеликий чорненький з білими плямами песик, в’яло помахуючи хвостом. Вони привіталися, і сіли поряд, споглядаючи, як корови поглинають траву. Песик обнюхав Луну, потім її здобич, а тоді примостився біля ніг господаря.
— Добрі трави. І диви, які маслючки, — дідусь кинув оком на кошик. В руках він тримав газету, котру взяв, вочевидь, аби не нудитися в полі.
— Як ваш поперек? В п’ятницю буде готова нова мазь.
— Вже ліпше. Слухай, а в тебе є щось від вредності?
— Знову з дружиною посварилися? — посміхнулася Луна.
— Та ні. Не нарікаю на Марту, але часом би знадобилося таке зілля.
Луна дістала з дна кошика пляшку і простягнула дідусеві:
— Перекажіть їй, це для ніг. Там в середині інструкція.
Дідусь навіть трохи розгубився, він зазирнув до кишені старого піджака, та й промовив:
— В мене зараз грошей із собою немає, то я тобі потім…
— Та як прийдете до аптеки. Мені не горить.
Дідусь поклав пляшечку до кишені, розкрив торбу і дістав звідти канапку, помідор і два великих рум’яних яблука — такі лише у нього росли, більше ні в кого.
— Тримай, це тобі. Почастуйся, ти ж зрання голодна, мабуть.
— А є трохи, дякую, — Луна поклала яблука до кошика і взялася за канапку.
— Ти вже керуєш аптекою?
— Вже тиждень як, — Луна сумно позіхнула. — Шкода, що Мія відмовилася, вона гарний адміністратор.
Вони сиділи собі і дивилися, як корови потроху розбрідаються долиною, як онуки бігають туди-сюди, завертаючи тих, хто поривався відійти надто далеко від череди. Ґрунтовою дорогою наверху проїхав трактор — певне на оранку. Сонечко потроху дерлося догори, вітерець вщух, натомість запах полині та молока підсилився. Луна кинула оком на годинник — незабаром відкривалася аптека, а до неї їхати ще добру годину.
Раптово зі сторони дороги почувся звук мотора автомобіля. Так характерно могла деренчати лише одна автівка. І невдовзі вона сама загальмувала практично поряд, упершись капотом вниз. Луна обернулася, прикрила очі, аби не засліпитися світлом. відбитим від хромованих ковпаків та ручок єдиного на все місто, мабуть, і на всю провінцію здоровенного антикварного Кадиллака.
Таким їздила лише керівниця поліцейського управління міста Камомілла. Достеменно ніхто не знав, звідки вона його притарабанила — чи то через родичів з-за океану придбала, чи то десь знайшла за оголошеннями, але красень вже років з п’ять вірою і правдою стояв на захисті міста від всіляких злочинців. В місті його називали не інакше, як Кадиллак. Так і писали в місцевих газетах з великої літери.
— І як це ти так примудряєшся паркуватися? — махнув до неї дід Павло. Камомілла, чорнява висока лялька у формі поліцейської з великим значком та погонами полковника, саме вийшла з машини, закрила величезні двері, обійшла авто, присіла, кинула оком, чи не зачепила що, потім обернулася і відповіла:
— Це високе мистецтво їзди. Здоровенькі були, пане Підберезовику. І тобі привіти, Луно.
— Привіт, — кивнув дідусь. — Сідай до нас, — він дістав ще одне яблуко і простягнув Камоміллі. Та подякувала, присіла поряд і почала гризти яблуко. Песик лише ліниво обнюхав нову гостю, навіть не вставши для годиться.
— Якісь справи чи так, за порядком слідкуєш, шерифе? — запитала Луна.
— Шоу буду вам показувати.
— Яке шоу? — здивувалася Луна.
— От зараз побачите. Я все думала, хто ж буде глядачем… А тут ви і ще ті хлопці.
— Та що за шоу? — Луна згорала з нетерплячки.
— Слухайте, — Камомілла різко повернулася, аж песик мало не підскочив. — З вчора ведемо, гаспида. Чудовисько-стрибунець. Стрибає по черепиці і розбиває її, колошкає городян, ночами спати не дає. Пів міста пройшли, думали, візьмемо там. Та ні, воно так стрибає, що будь здоров. Перецибнуло через тини на околиці і майнуло до поля, мало не втекло. Ну, мої теж горобці стріляні, — в голосі Камомілли почулася гордість, — пильнували його. І воно полями пішло і городами. Скільки ми всього там потовкли б, якби був червень, а так, здається, трохи помідорів у когось зачепили. І зараз наші ведуть його сюди.
— І тут ви його оточите? — дідусь запитав у полковниці. — Череду мені не поколошкаєте?
— Саме так! — ляснула та рукою по прим’ятій траві. — Ось, дивіться!
З-за сусіднього пагорба раптово вискочило щось. Округле, чорне, волохате, розміром з два баскетбольних м’яча на довгих ніжках, воно стрибало собі вниз, по схилам, певне, сподіваючись доскочити до води. За ним гналися троє поліцейських, порядно захеканих і змучених, це відчувалося по тому, як вони перебирали ногами. З-за хат по той бік ставка виїхало авто, а з нього вискочило ще двоє. Вони кинулися навперейми вздовж протилежного берега. Десь зверху дзищав дрон-спостерігач.
Чорний стрибунець змінив напрямок і поскочив в сторону переліска. Звідки вже назустріч висувалося ще троє поліцейських. В цей момент песик зірвався і теж побіг назустріч із дзвінким дзяволінням.
«І коли вони встигли там заховатися, я ж тут від самого ранку», — здивувалася подумки Луна. Дідусь з цікавістю дивився за дійством, внизу кричали хлопчаки. А Камомілла… Луна кинула на неї погляд і побачила істоту, сповнену найщирішого азарту. Так вболівальники, затамувавши погляд, слідкують за м’ячем біля воріт супротивника. Її погляд, постава сповнилися шалом, пальці стиснулися у кулаки.
Між тим поліцейські оточили стрибунця. В руках вони тримали невеликі антени, котрими, певне, і гнали чудовисько. А воно — воно ж не дурне — стрибало прямо посеред корів. Перелякані тварини почали розбігатися навсібіч, заважаючи поліцейським, і хлопцям залишалося лише ганятися за котримись із тих, що тікали далеко. Дід Павло було схопився, але Камомілла його притримала.
Поліцейські не давали ради. Вони швидко прийшли до тями і перегрупувалися, але не могли зловити стрибунця. Тонкі лапи виявилися доволі міцними, ними воно відбивалося від людей, і так сильно, що ті падали на траву, часом в коров’ячі кізяки, що додавало гумору і хлопцям, і чудовиську. Воно реготало від душі.
— Дідько, нічого не можуть без мене, — майже прогарчала Камомілла.
Вона застрибнула до свого Кадиллака, ввімкнула мотор, і машина з місця рвонула вниз, вправно об’їхавши Луну і дідуся. Якимсь дивом елегантне авто не переверталося і взагалі доволі добре трималося на колесах, оминаючи горбики і нерівності. За хвилю Камомілла опинилася в центрі цього розгардіяшу. Вона вискочила з авто, примірялася, підскочила і мало не схопила стрибунця за лапу. Однак чудовисько вивернулося і пострибало в сторону ставка.
Камомілла рвонула з місця. Такий спринтерський забіг Луна бачила вперше, якщо не рахувати кіно про термінатора. Лялька бігла дуже швидко, і врешті, вже майже біля ставка підстрибнула вдруге, вдарила стрибунця, ніби баскетбольний м’яч і гепнула його прямо об землю так, що піднялася пилюка. Поліцейські миттєво накинули на нього сітку, скрутили і потягли геть. Ті, що залишилися, за наказом начальниці пішли допомагати збирати корів.
Луна із захватом дивилася на полювання. Їй і самій хотілося зірватися з місця і рвонути слідом за поліцейською. Раптово захотілося так само легко і невимушено ловити чудовиськ, стати такою ж майстринею! Але бігала вона кепсько. Та й стрибала не дуже.
Камомілла всілася до свого авто, котре дивом не зачепила жодна з корів, розвернулася і поїхала під гірку прямо до дідуся і Луни. Пригальмувала — Луна помітила, що на машині не було ані слідів трави, кізяків, подряпин, взагалі жодного пошкодження. Не інакше, якісь чари.
— Оце ти капосна, що втнула, — сварив Камоміллу дід Павло. — Тепер молока в корів не буде.
— Зараз заспокоються, попасуться собі і буде їм щастя, — полковниця світилася від щастя. — Луно, я їду. Тебе підкинути до міста?
— Мабуть, — зілярка кивнула до діда. — Не забутьте, в п’ятницю буде готова ваша мазь.
— Не забуду, як буду на базарі, то заїду. А бабу попрошу пиріжків спекти.
— О, дякую, — замість Луни відповіла Камомілла. — Вони у вашої дружини просто пречудові! Луна завжди мене частує.
— Ну, добре, коли чудові, — дідусь махнув рукою. — Їдьте вже, росомахи, геть мені череду переколошкали, — втім, Підберезовик лукаво посміхався.
Дівчата всілися до авто, Камомілла ввімкнула радіо, вони обидві помахали рукою дідусю і рушили з місця. За якусь хвилю авто видерлося до ґрунтової дороги, і поїхало собі до траси.
— Слухай, і чому в твого Кадиллака ані подряпини немає?
— Магія. І трохи азарту.