3. Зілярка

Ще в Академії Луна привчила себе прокидатися доволі рано. Вона поснідала залишками того, що привезла із собою зі столиці і вирішила трохи дослідити помешкання. Кухня сяяла стерильною чистотою, вранішні промені освітлювали кілька магнітиків на холодильнику — якусь сувенірну продукцію різних рок-фестивалів. Нутрощі холодильника віддавали порожнечею, якщо не рахувати трьох пляшок пива та двох пачок ковбасок на Клариній поличці.
Луна вдяглася у свій вихідний костюм і вирішила прогулятися містом, поки резиденція Ордену ще не відкрилася для відвідувачів, до котрих поки що належала і вона. Лялька спустилася сходами вниз, кинула погляд на зачинені двері та завішені тяжкими портьєрами вікна колишньої кав’ярні, і пішла собі вздовж вулиці Млинарської в протилежний бік від старовинного пішохідного мосту. Проминула велику кам’яницю, за котрою помітила кілька одноповерхових вибілених садиб, що ховалися в садах. Між будинками губилася вулиця, а за ними лялька помітила великий пагорб. Дорогою їй зустрічалося кілька людей, що йшли собі в різних справах. Не дивлячись на сьому годину ранку, більшість продуктових крамниць вже працювало.
Повз неї, мало не зачепивши, пролетів хлопчак років п’ятнадцяти на велосипеді. За кілька метрів його трохи занесло, і з голови спала кратчаста кепочка, оголивши копну волосся пшеничного кольору. Луна саме підійшла до кепочки, підібрала її і простягнула хлопчику, що саме повернувся по неї.
— Дякую, мадемуазель, — відповів хлопчак, натягуючи кепку на волосся.
— Їздь обережніше, ти мало мене не збив, — відповіла Луна. – Натомість загубив кепку. Дивись, забруднилася! Мама тебе насварить!
— Е там! — махнув рукою хлопчак. Він заскочив на сідло велосипеда. – Ще зустрінемося, прибулице! — велосипед рвонув з місця і помчав вперед.
Вулиця Млинарська вигнулася і пірнула в сецесійні кам’яниці. Ще в столиці Луна полюбляла проходити наскрізними подвір’ями, підмічаючи дорогою різні цікавинки: старовинні забуті всіма машини, скульптури, каплиці, і навіть людей, котрі, здавалося б, мешкали там від самої побудови.
Врешті Луна вийшла на перехрестя, за котрим по той бік річки за широким автомобільним мостом вона побачила старовинну міську стіну. Під нею виходила набережна пішохідна дорога. Стіна з’єднувался з тою самою білосніжною напівбрамою-напівзамком, її потужна витягнута вежа дуже ефектно виглядала з моста. Луна навіть зробила пару фото на телефон, і пішла вперед, до свого першого робочого дня.
На неї вже чекали. Спершу новеньку провели на третій поверх, де її прийняла секретарка пані Ружа. Дуже живенькій, невисокій круглолицій ляльці надзвичайно пасували локони коричнево-золотистого відтінку та ідеально круглі окуляри. Вони швидко заповнили всі документи, а потім з-за дверей визирнув начальник і запросив її до себе.
В просторому кабінеті, оформленому надто старомодно і просто, як на смак Луни, стояла напівтемрява. Посередині за круглим столом, приставлений до робочого місця керівника, сиділа лялька в офіцерській формі поліції та водила олівцем по розкладеній мапі міста, описуючи вголос якийсь маршрут. В кріслі під стіною під портретом короля всілася Вероніка. Вона манірно перемішувала чай в чашці та поглядала співрозмовницю. На стінах Луна помітила ще кілька картин з гірськими пейзажами. За столом керівника на підлозі стояв торшер, від нього йшло приємне тепле світло. В протилежному кутку біля дивану під великою білою лампою денного світла журчав великий акваріум з рибками — такий колись був у її покійного дідуся. Взагалі, ця кімната підозріло нагадувала той дім.
На підвіконні прилаштувалася та сама русоволоса лялька з трохи плаксивим обличчям та неприродньо видовженими по вертикалі червоними очима, котра їхала разом з ними в купе. Вона байдуже і дещо високомірно оглядала те, що відбувалося на ринковій площі за вікном. На Луну вона навіть не поглянула.
— А ось і наша зілярка! — промовив водяник. Він саме годував рибок в акваріумі. — Проходь, знайомся. Це ось — Камомілла, керівниця поліції міста Пуппетвілль. А це ось Вероніка, старша фрейліна герцогині Вайотської. А Рейру ти вже бачила.
Луна по черзі привіталася за руку з кожною з ляльок. Камомілла прихильно усміхнулася, Вероніка навіть зробила кніксен — в неї це виходило значно вишуканіше, ніж у вчорашньої випускниці академії. І лише Рейра холодно кивнула головою, відвернулася і далі вивчала те, що діялося за вікном. Пан Жан замовив у секретарки сніданок на всю громаду, і попрохав ляльок звільнити стіл. За хвилю – надзвичайно швидко, принесли канапки, яєчню та каву. Пані Ружа розставила все це на столі та швидко вийшла до приймальні.
— Сідайте дівчата, — пан Жан запросив обох лялько до столу, а сам присів між ними. – Смачного, пригощайтеся. Луна – наш новий спеціаліст по зіллям. Не уявляєте собі, як важко йшли пошуки травниці, котра б пасувала нашим вимогам.
— Вітаю, вітаю! — Камомілла потисла руку спершу начальнику, потім Луні. — Ви щойно після Академії? Ви з півдня? Як вам наше місто? Чи почуваєтеся комфортно і, що для мене головне, безпечно?
— Так, так, чудово, так, — Луна заледве встигала відповідати на цю серію питань.
Вероніка і собі розсміялася. Лялька відчувала на собі її прискіпливий оцінюючий погляд. Врешті вона заспокоїлася та зауважила:
— У вас непоганий смак, ви дуже вишукано вбрані. Просто, але вишукано.
— Дякую, в мене сестра трохи розуміється на вбраннях. В неї після зйомок багато такого залишається.
— У вас сестра костюмер?
— Ні, — заперечила Луна, піддіваючи грінку. — Вона акторка.
Раптом Камомілла вдарила себе долонею по коліну та вигукнула:
— Ну, точно! А я все думаю, кого ти мені нагадуєш! Рафаеллу Люччію! Цей же, — вона тицьнула виделкою в сторону Луни, — «Три привиди».
— Точно! — оживилася і собі Вероніка. — «Живи минулим» ще. Дуже яскрава молода акторка. Я й подумати не могла, що в неї сестра — травниця.
Ляльки почали обговорювати між собою фільми, і Луна з полегшенням зітхнула, їй не дуже подобалася увага на її вбранні, котра вона не вважала якимсь надто вишуканим, просто діловим, і не більше. Вже давно в провінції люди вдягалися так само, як і в столиці, і в Пуппетвіллі вона не бачила якоїсь принципової різниці. Однак одяг цікавив ляльку найменше всього, і вона вже збиралася поставити питання, коли Рейра, котра похмуро сиділа навпроти неї, промовила:
— Чому ви радієте? Тому, що ще одна лялька в пасці?
— Рейро, не починай! — посмішка зникла з обличчя Камомілли. Вона кинула погляд на колегу. — Це не ті слова, котрі варто говорити от прямо зараз!
— Ні! — заперечила Рейра. — Я почну прямо зараз. Ви, пане Жане, привезли сюди малу дівчинку. Во ім’я чого? Аби перше ліпше чудовисько зжерло її?
Пан Жан скривився, однак відповів:
— Місту бракує зілярки. Лаура та Мія не дають ради. Твого ж песика вони заледве врятували. Та й хто вас буде після операцій лікувати, га?
— Яких операцій? — насторожилася в свою чергу Луна.
— От таких! — промовила Рейра. — Страшних та небезпечних. Смертельно!
Водяник похитав головою і пояснив:
— Пуппетвілль з півночі оточують гори, а в горах живуть різні страшні істоти. За самим серцем гір, на півночі, в краю боліт, якщо легенди не брешуть, мешкає Чорний Король. Звідти до нас приходять чудовиська. Вони нападають на мешканців, чинять різні інші шкоди. З ними боремося ми — організація «Відділ боротьби з чудовиськами», або «Краб». Нас не так багато, як бачиш, тут, в цьому кабінеті і там в аптеці — це майже всі. Ще Клара.
— Майже всі, хто вижив, — додала Рейра. — І це не все, що я хочу сказати. Лікувати, можливо, доведеться вже сьогодні. А ви кого привезли? Недосвідчене дівча з тої Академії? І ви хочете, аби вона очолила аптеку?!
— Рейро, — тихо, але с притиском промовив Жан, — Мія категорично не хоче займати цю посаду. Інших кандидатів чи кандидаток я не маю. В Марієнталі місцеві зілярі мені відмовили. Всі.
В кімнаті повисла зловісна тиша. Лише годинник на стіні рівномірно відбивав секунду за секундою. Врешті Вероніка протерла губи серветкою і промовила:
— Не лякай новеньку. Ти, — вона повернулася до Луни, — не прийматимеш участі в бойових операціях, якщо сама цього не захочеш. Наскільки я розумію Жана, твоя основна задача — керувати тою аптекою.
— Саме так! — додав пан Жан. — Однак, її доведеться підівчити деяким речам. Які бувають ті чудовиська, як розпізнати лихих від тих, котрі стануть в нагоді. А є й такі, так! — заскреготав водяник. — Рейро?
— Ні! — категорично відмовилась та. — Я майстриня їх вбивати, а не вчити. До того ж завтра я вирушаю в гори до нашого друга, і поняття не маю, коли повернуся.
Рейра встала і, кинувши погляд на Луну, промовила:
— Нічого особистого, зілярко. Просто я поганий вчитель. Дякую за сніданок, мені час, — і вийшла, ні на кого не дивлячись.
— Поплавило бідосю, — Вероніка заламала руки.
— Та відійде! — заперечила Камомілла. — Давай-то я їй все розповім, Жане. Облиш Рейру в спокої.
— Що з нею поробиш, — розвів руками пан Жан.
В цей час у всіх присутніх завібрували телефони. На обличчях відбилася тривога. Щось прохрипіло і в кімнаті пролунав голос: «На ринку чудовисько! На ринку чудовиско!». Всі, окрім Вероніки, зірвалися з місця. Та просто зникла на превеликий подив Луни. Лялька побігла слідом за Камомілою та керівником, вони вискочили на вулицю, вскочили на припарковану тут же велику поліцейську машину старої американської марки та помчали вулицею Пивною прямо до ринку.
Чудовисько Луна побачила одназу. Воно здавалося зхожим на тренувальний стенд для мечників: на різних рівнях крутилося навколо чорного вкритого димом осердя кілька гострих лез. Воно мабуть, збиралося напасти на когось з туристів, що саме мирно пили каву чи снідали в одній з кав’ярень, коли на Ринок нагодилася Рейра. Вона саме відбивала атаки, захищаючи притиснутих до стіни туристів: трьох жіночок з двома дітьми, котрий закривав сивовусий чолов’яга. Ще один чоловік скрутився на землі, певне, він намагався захистити людей від чудовиська.
Пан Жан вискочив з машини, вискочив на дах, махнув лапами і на чудовисько звалилося щось невидиме і важке. Воно прогнулося, але втрималося, осипаючи Рейру валом ударів, втискуючи її в туристів. Луна помітила кілька порізів на її одязі і тонку цівку лілового кольору, котра стікала по штанині. Поранена лялька однак трималася добре. Чого не можна було сказати про туристів, чий дух почав помітно падати.
Жан підняв лапи вдруге, а Камі дістала пістоль і почала цілитися.
— Не стріляй, — кинув до неї керівник.
На чудовисько посипалася нова серія потужних ударів невидимим молотом і врешті воно проломилося і розвалилося на купу лез, деталей і якихось частин.
— Мершій людину до аптеки, — крикнула Рейра.
— Чому не до лікарні? — запитав хтось в натовпі.
— Бо звичайні ліки від таких лез безсилі.
Вони затягли пораненого до машини і вже всі разом спустилися до набережної, де затягли бідолаху до приміщення. Бічна стіна з картинами від’їхала, і Луна побачила доволі гарно оснащену операційну.
— Зілярко, — промовив керівник. — Поки ми не підписали угоду, ти не маєш права зцілювати. Але враховуючи надзвичайні обставини, я попрошу тебе допомогти цій людині. А ви, — він повернувся до притихлих Лаури та Мії, — огляньте, будь-ласка, Рейру.
Людина мала глибокі порізи на ногах та животі, вони не зачепили життєво важливих органів, але були отруйними, як вся магічна зброя чудовиськ. Спершу Луна дала людині знеболююче, потім обробила рани спеціальними розчинами на травах, котрі їй подала Лаура. Однак кров не хотіла згортатися, а шкіра почала темнішати. Лялька перелякалася, оскільки поняття не мала, чим саме чудовисько отруїло свої леза. На аналіз часу вже не було, людина, схоже, почала втрачати свідомість. Луну охопила паніка, вона шкірою відчувала погляди керівника та Камомілли, най і здалеку.
«Людина важливіше, людина важливіше», — бубоніла подумки Луна. Вона гарячково шукала якесь рішення. Кров врешті вийшло зупинити, однак чорнота все більше розповзалася тілом. А що виводить будь-яку магічну отруту з тіла?
— Дайте мені, будь-ласка, безоарову настоянку на ромашці та антисептику. Плюс ніж.
Коли все принесли, Луна зробила навколо чорноти надрізи і влила туди безоарової настоянки, таким чином зупиняючи розповсюдження отрути. Промила самі рани: настоянка заходила надзвичайно добре. Потім Луна попрохала ще одну мазь і обробила всі порізи. За якісь 10 хвилин шкіра почала світлішати, рани самі по собі почали затягуватися, і незабаром зникли, як їх і не було.
Луна зняла рукавиці, втерла спітнілого лоба і попрохала води. Поранений сів, спробував навіть стати, однак через знеболення ноги не тримали тіло. Його всадили за столик і налили чаю. Луна ж поки обробила рани Рейри, котрі виявилися не в такому важкому стані — все ж на кремнієво-вуглецеву органіку магічні отрути діють інакше. Врешті вона закінчила і попрохала собі кави.
— Я вражений, — промовив пан Жан, котрий до цього моменту не промовив ані слова. — Вважайте, контракт підписано. Без випробувального терміну! — підняв він палець до гори і зааплодував. То само зробили й всі присутні.
— Може, — Рейра слабко посміхнулася, — з тебе і будуть люди.
Два місяці від цього дня Луна не мала жодної вільної секунди. Мія та Лаура охоче ділилися знаннями та передавали справи, але доволі несистемно та ситуативно, в міру своїх знань та вміння переказувати інформацію. Спершу лялька уважно вивчала місце розташування всіх трав. Мія поставила її за касу обслуговувати клієнтів, то ж Луна жартувала, що врешті знайшла роботу своєї мрії: «Вільна каса!»
За два тижні після початку роботи Луни аптеку закрили на переоблік, ним із великим задоволенням зайнялася педантична Лаура, а ельфійка потягнула ляльку на велосипедну екскурсію всіма можливими околицями міста. Архітектурним принадам вони приділяли увагу доволі побіжно, головним чином Мія показувала місця, в котрих вони збирали різні трави.
— Щось ми закуповуємо у поставників, щось беремо на оптових складах, але частину доводиться збирати тут. Та це й дешевше, як не крути. Взагалі, ми ходимо збирати трави два-три рази на тиждень, сподіваюся, ти любиш прогулянки за містом в будь-яку погоду.
— Та трохи люблю, — Луна розглядала різноманіття трав в одному з перелісків, таке їй в степовому півдні і не снилося.
З поставниками довелося розбиратися наступного ж тижня перед черговим замовленням. Коли Луна почала переглядати прайси, то схопилася за голову. Столичні фірми накручували великі відсотки, плюс чомусь доставка цього добра коштувала великих грошей. Не довго думаючи, лялька зателефонувала до старого дідусевого приятеля Андрія, з котрим трохи підтримувала контакт:
— Що ти кажеш, Луночко, то ти зілярка в самому Пуппетвіллі? Оце тебе занесло! А я все думаю, де ж ти ділася, — говорив знайомий.
— Пане Андрію, мені терміново потрібний прайс від ваших компаній, і скільки буде коштувати доставка до мене?
— Відчуваю жилку твого дідуся, — посміхнувся з екрану ноутбука старий зіляр. — Генетику не обдуриш, навіть лялькову. Зараз все вишлю.
Прайс приємно здивував не лише колектив «Трьох травинок». Луна склала порівняльний аналіз і подала його до пана Жана. Той лише квакнув з подиву і одразу дозволив закупити пробну партію трав.
Якось в п’ятницю, після жаркого серпневого дня Мія та Лаура потягли Луну до свого улюбленого бару. Вони замовили ірландського елю, якісь закуски до нього, і почали теревенити про те про се. Спершу про поточні справи в аптеці та про погоду. В якийсь момент ельфійка запитала:
— Слухай, ти ж доволі гарно даєш ради з аптекою, видно, що в тебе є здібності. Чому ти не хочеш закласти свою справу? В нашій частині країни таких аптек мало. Ми, у Бурштиновому біля моря одна, ну і кілька старих зілярок та зілярів по хатам лікують.
Луна потягла руку по ковбаску, відкусила і промовила:
— Це не так просто. В мене є ліцензія. Але аби закласти свою аптеку чи майстерню, я маю пропрацювати десь п’ять років. Потім здати екзамен в гільдії в столиці чи в рідному Марієнталі.
— Складний? — Лаура відпила ель.
— Як вам сказати. Для людини чи ляльки, чи навіть ельфа зі сторони, мабуть, буде не простим. Просто тим, хто походить з одної з двох гільдій, вони мають рекомендації, і зазвичай здають без проблем. Чужих приймають гірше, і треба бути справді видатним, аби пройти всі ці пекельні кола.
Мія задумалася, потім запитала:
— В тебе ж ніби дід був зілярем. То ж для тебе це не було б проблемою.
— Якби ж то він не помер! — гірко відповіла Луна. — Зараз, мабуть, він вже був би членом ради. Після Академії я б працювала в їх з бабусею майстерні. Потім здала б екзамен і спадкувала їх справу. Можливо, якби захотіла, десять років проводила б якісь наукові досліди, винаходила нові ліки. Захистила б доктора філософії, увійшла б до такої ради в гільдії міста, а, може, і очолила її. Але! — Луна замовкла.
— Що але? — ельфійка підлила ель собі та Луні, Лаура заперечливо похитала головою.
— Але дід помер, коли мені було шість. За півроку пішла бабуся. І все. Майстерня стоїть зачинена, справу знищено, бо жоден з їх численних дітей не успадкував талант до зілярства. Більшість лише тягу до судів за спадщину. Вони тривають й досі, тому навіть якби я й хотіла скористатися з їх майстерні, то не можу. Пан Жан дав мені шанс, інвкше я б зараз готувалася до першого уроку.
Мія і Лаура переглянулися, а тоді ельфійка розчаровано запитала:
— То ти не можеш керувати аптекою?
— Це ж не моя аптека, а державна. Я ж тут лише наймана працівниця.
— Це інша справа, — ельфійка поклала перед лялькою бейджик керівнички. — Все! Тепер аптека твоя!
— Я не готова! — перелякано заторохтіла лялька. — Мієчко, справді, я не готова. Я ж нічого, геть ні чого не знаю!
— Ти цілком можеш керувати аптекою. От дивись. Ти порятувала туриста того, Рейру, потім стару пані Бокову, котра вже збиралася на той світ. Священникову доньку відпоїла, та й мені повиводила трохи болячок. Та ти крута!
— Та де там, — перед очами Луни все пливло. — Ну, щось там я вмію, але ж!
— Ніяких але ж! — Мія похитала пальцем. — Значок твій! Гей, бармен, нам ще по кружечці і ми додомцю. Не того, — гикнула ельфійка, — доведу я тебе додому.
За годину всіх трьох тягли на собі Клара та Камі, що випадково проїжджали повз той бар і побачили, як трійця стоїть перед зачиненими дверима і намагається зрозуміти, де вони є, і чому світ навколо танцює тверк.