2. Знайомство з Пуппетвіллем

Потяг почав сповільнюватися, аж поки не зупинився під довгим дахом критого вокзалу. Задзвонив дзвоник — пасажирам час полишати вагони. Світловолоса лялька швидко вшилася, Луна так і не змогла роздивитися, куди ж вона так швидко побігла. Пан Жан склав свої газети і поважно пішов коридором. Луна ж попленталася за ним. Так вони пройшли платформу з великим годинником, вийшли до головного вестибюля, прикрашеного мозаїкою з гірськими видами та портретом пра-пра-дідуся чинного монарха, за часів котрого і збудували цей вокзал, і вийшли на велику площу. Тут зупинялися трамваї, і Луна хотіла було йди до них, коли пан Жан застережливо промовив:
— За хвилю прибуде службова машина, — і справді, невдовзі до них під’їхало невелике авто чорного кольору. З нього вийшов водій — Луні було важко сказати, скільки ж йому років через густу бороду та зморшки над перенісся. Він кинув погляд на Луну, потім привітався з паном Жаном, взяв сумки і поклав їх до багажника. Лише потім услужливо відкрив дверцята спершу спереду для свого начальника, потім позаду — для Луни.
Вони вирушили новим для Луни містом. Лялька ніколи раніше не мандрувала, і в своєму житті бачила лише рідний Марієнталь на півдні в околицях котрого вона мешкала, Столицю, в котрій мала нагоду вчитися та їх літній табір біля моря. Щоправда два роки тому вона приймала участь в одному конкурсі в невеликому містечку на узбережжі, але воно і справді було невеликим та сірим. Архітектурно Пуппетвілль мало чим відрізнявся від інших міст країни: та сама модна колись сецесія, що перемішувалася із бароковими садибами, мініатюрними копіями столичних палаців. Було однак, в цих будинках щось і своє, щось дуже строге і характеристичне, що не зустрічалося в столицях. Строгі профілі маскаронів на будинках, якісь дуже видовжені лінії оздоблення, практично брак рослинних мотивів. Луна раніше чула про північний модерн, але ніколи не бачила чогось подібного.
Автівка перетнула широкий бульвар, котрий йшов згори до низу, від величної будівлі з куполом до великої брами внизу, котра вела до Старого Міста, спустилася вниз до широкої вулиці, вочевидь прокладеної вздовж колишніх валів, проїхала нею вздовж будинків на місці міських стін. Врешті виїхала до якоїсь великої напів-брами, напів-замку. Будівля контрастно вирізнялася серед сецесійних будинків в три вікна великими масивними півкруглими частинами-бастіонами, поєднаним між собою на рівні двох поверхів над проїздом. Машина заїхала під нього, і зупинилася біля входу по той бік. Луна вийшла, з цікавістю розглядаючи широку вулицю, заставлену старовинними фахверковими, бароковими і трохи сецесійними кам’яницями.
— Ми на місці, — промовив водяник. — Це наша резиденція, ми називаємо її Замочком, бо це і справді старовинний орденський замок. Зараз вона зачинена, то ж я чекаю на тебе тут завтра, на восьму. Ми все оформимо, як належить. А зараз, — він нахилився до водія, щось промовив. — Я покажу тобі місто. Водій відвезе речі до твого нового дому, а ми туди підійдемо пішки.
Вони пройшли довгою вулицею, на котрій підозріло пахло хмелем і пивом — Пивною — і вийшли до великої квадратної площі, посеред котрої стояла готична ратуша з високою вежею та великим годинником. По периметру Луна побачила багато оздоблені кам’яниці, що належали в старі часи багатим громадянам, велику садибу в лицарському романтичному стилі, будинок Артура, і навіть бароковий палацик в північній стороні — резиценцію членів королівської родини. По чотирьох кутах Ринку дзвеніли фонтани зі скульптурами античних богів: Діонісія, Аполона, Артеміди та Афіни. Чому саме вони, навіть пан Жан не знав. В численних кав’ярнях і ресторанах сиділи люди, тихо перемовлялися.
— Ну, а тепер покажу тобі твоє робоче місце… — почав було водяник, і раптом Луна почула дзвінкий жіночий голос:
— Жанчику, моє золотце! — з натовпу вискочила дуже миленька лялька в синій сукні та капорі і кинулася на керівника відділу. — Як ти змарнів! — вона схопила його на руки і почала його притискати та цілувати прямо на людях. Всі повернули голови, хтось з продавців навіть захихикав, і Луна вперше в житті побачила, як її новий шеф червоніє — чи то від сорому, чи то від люті.
— Пусти мене, Вероніко! — зашипів він. — Зараз же видам наказ про хуліганський напад! Отримаєш п’ять діб арешту!
— Ой, там, Жанет, а хто доглядатиме юну панночку Ганну Ліменштайнову. Може вона? — Вероніка ткнула пальцем в сторону Луни. — Чи ти особисто кинеш всі справи, Жанет?
— Не називай мене так! – продовжував шипіти жаб. — І пусти.
— Ну, добре, добре, — відповіла Вероніка, розтягуючи «о». Вона обережно поставила пана Жана на бруківку, поцілувала в лоб на прощання та пішла геть.
— Ви цього не бачили! — пробурмотів керівник, а Луна заледве стримувала себе, аби не розсміятися.
Разом вони спустилися вулицею Мостовою до високої вежі з брамою, однак водяник повів Луну трохи вліво, до сходів під аркою. Вони спустилися на нешироку набережну над бурхливою річкою. Вздовж невеликих ошатних будиночків прогулювалися люди. По той бік Луна побачила ряд кам’яниць із невеликими садками, котрі виходили прямо до води. Трохи далі на захід вона побачила справжнісінький млин над кам’яним каналом, в котрому вода крутила велике колесо. А по інший бік, там, де річка ховалася за поворотом, на горі височів гарний замок в неоромантичному стилі, в котрому однак, все це добре зчитувалися риси готичних фортифікацій.
Однак водяник вже тягнув ляльку до найближчих скляних дверей під вивіскою «Три травинки». У вітрині стояли різні мішочки із зіллями, скляні вироби давніх аптекарів та великі антикварні ваги. Вони зайшли до середини: попри пізню годину аптека все ще працювала.
— Вони доведуть країну до ручки, — перші слова, котрі лялька почула в середині, промовив старший пан років шестидесяти п’яти. Він сидів за невеликим столиком і пив духм’яний чай — Луна відчувала запах кожного компоненту. Дідусь видався їй трохи знайомим.
— Та ви перебільшуєте! На цей закон давно всі підприємці чекали, — високий і трохи сонний голос належав низенькій дівчині з густою копицею білосніжного волосся, такого ж кольору, як у старшого пана по бокам. З копиці стирчало два гострих вуха. Луна завмерла — за прилавком сиділа справжнісінька ельфійка.
— Знайомтеся, — пан Жан вирішив втрутитися в розмову. — Це ваша нова травниця та зілярка Луна. А це Мія, тимчасова керівничка аптеки, хімічка та айтішниця.
— О, хімічити я люблю. І щоб все вибухало, — в очах ельфійкі лялька побачила блиск. Вона вилізла з-за стійки, підійшла до і простягнула руку. Та відповіла легким потиском, як, вона вважала, і належить дамам. Луни. Зростом Мія заледве сягала до підборіддя ляльки.
— А це пан Павло Підберезовик, мій давній друг, — пан Жан представив гостя. — Він тут постійний клієнт, хоча мешкає і не в місті.
— Дуже приємно, — лялька простягнула руку, котру дідусь доволі міцно потиснув. В нього були великі руки, призвичаєні до фізичної праці. А ще від нього війнуло запахом воску і меду. — Ви пасічник?
— Так, — з подивом відповів дідусь. — А як вгадали?
— Я травниця, то ж в мене гарний нюх. На приклад, ви зараз п’єте волошковий чай на основі ромашки, суниці та трохи чорного з бергамотом. Вірно? — дідусь лише кивнув, зачудовано розглядаючи світло-сірими очима ляльку.
В цей час ельфійка відкрила дверцята та гукнула когось. Почекала трохи, потім зникла в середині. Луна ж тим часом роздивилася аптеку. Всередині вона виглядала доволі просторою: біля вікна стояв столик з трьома стільцями, мабуть тут дегустували трав’яні чаї. Вздовж стіни біля дверей тягнулася довга старовинна шафа із ящиками, підписаними акуратним почерком латинськими термінами. Навпроти на стіні висіла картина з гірським пейзажем, а під нею — кулер з водою. Позалу стійки Луна побачила ще одну шафу, в котрій на поличці стояла кавова машина, чайник із набором чашок та купку паперів — ельфійка їх саме переглядала та відклала.
В цей момент двері знову відкрилися і Луна верескнула: прямо на неї йшла справжня здоровенна миша, вбрана у сірий балахон з квіточками та двома кишеньками. Великий хвіст тягнувся позаду, і Луна навіть не знала, що саме її злякало: миша, чи її отой хвіст.
— І чого б то я так лякалася, — промовила миша. Вона простягнула лапку та представилася: — Лаура, комірниця та мешканка аптеки на давніх домовленостях між містом та народом незу!
— Л… л… уна.
— Перепрошую? — миша повернула до ляльки одне вухо. — Уна?
— Луна, — спокійно відповів замість ляльки водяник. — Це ваша нова травниця.
— Якась вона надто молоденька, — миша оглянула Луну.
— У неї ідеальний нюх! — Мія із захватом дивилася на ляльку. — Ви чай будете?
Пан Жан, однак, відмовився. Саме в цей час десь здалеку долинув мелодійний передзвін, годинник на ратуші саме вибив сьому годину вечора. Незу осудливо похитала головою та пішла собі до своєї комірчини. Мія ж підійшла до вивіски на дверях і розвернула її написом «Зачинено» до вулиці. Пан Павло встав, взяв зі стола солом’яного бриля, підхопив кошика, котрий Луна не помітила, і собі попрощався.
Водяник вивів Луну на вулицю. Вони піднялися сходами до брами, перейшли старовинним готичним мостом через річку і опинилися на круглому рондо, від котрого навсібіч розходилися вулиці. Вони повернули на право, пройшли кілька кам’яниць і зупинилися перед гарними сецесійними дверима, котрі належали до кам’яниці на чотири вікна. Більшу частину першого поверху займала зачинена колись давно кав’ярня. Її вітрину колись давно завісили важким тюлем червоного кольору, і видно, з тих давніх пір і не відкривали. На другому поверсі два вікна займав балкон із звареними квітками в перилах, а ще вище — два поверхи з чотирма великими вікнами, поділеними між собою секціями із рослинним орнаментом та маскаронами у вигляді фей з крилами. Біля будинку стояла автівка, а водій читав собі щось з планшета.
— Ну, ось, ти мешкатимеш в цьому будинку, — промовив пан Жан. — Дивись, який гарний. Йому вже років, мабуть, триста, як не більше. Ну, ходімо! — він дістав з кишені ключі, відкрив сецесійні двері, і вони потрапили до широкого холу. Направо Луна побачила скляні двері завішені такими самими червоними портьєрами — вхід до кав’ярні. А прямо йшли ще одні двері, вони вели до сходів. Вся трійця пройшла другий поверх, де були лише одні двері збоку, проминули третій, без дверей, і нарешті опинилися під дахом на найменшій площадці найвищого четвертого, так само з одними дверима.
Квартира виявилася невеликою, але доволі затишною. Вона мала дві окремі кімнати, та велику простору кухню-студію, вікна котрої виходили на вулицю. Одні з дверей прикрашав великий плакат якогось старого дівочого гурту з назвою «Аквамарин». Луна доволі погано зналася на сучасній музиці, але дівчата на плакаті видалися їй доволі симпатичними попри їх екстравагантні вбрання, що скоріш нагадували якихось артистів кабаре, ніж рок-гурт.
Навпроти вхідних дверей Луна помітила двоє дверей санвузлу. Одні двері були зачинені, за другими знайшовся суміщений санвузол: туалет, умивальник та душова кабіна.
— Доволі дивне планування, — пан Жан постукав по другим дверям, — але там теж санвузол. Будинок має цікаву історію, може, колись, розповім. Або ж твоя сусідка. Вона гарна дівчина, теж лялька і теж працює в нашому відділі. Я впевнений, ви станете друзями. А ось — твоя кімната, — він відкрив одну з кімнат, ту, що без плакату та ближче до вхідних дверей.
Кімната мала вітальню, маленьку спальню з вбудованою в стіну шафою. В кутку, тому що ближче до кухні, Луна помітила велику старовинну кахляну піч. Все помешкання умеблювали простими, але доволі охайними меблями. Мовчазний водій заніс валізи до вітальні, поставив їх посередині.
— Міська рада заплатила на три місяці наперед, — попередив пан Жан. Коштуватиме така квартира триста гульденів місячно, що для вашої зарплатні доволі не погано. Ці гроші повертати не треба, вважайте це маленьким подарунком. Завтра на восьму я чекаю на вас у себе для підписання договору та обговорення умов, — з цими словами пан Жан полишив Луну саму.
Перш ніж розкладатися, лялька вийшла на закупи і виявила, що більшість невеликих крамниць закрилося. Працювала лише одна неподалік пішохідного мосту, та й то окрім апельсинів та ковбасок нічого путнього не знайшлося. Над вулицями туди і сюди пролітали ескадрильї серпокрильців. Під їх писк Луна повернулася додому і почала розкладати свої речі. Потроху вечоріло. Вона запалила світло в дуже милому торшері і відчинила вікно. Воно виходило на сад за котрим виднілася річка; над водою добудували велику терасу, можливо, власники будинку планували робити ресторанчик, але щось у них не склалося. Взагалі, будинок видавався доволі порожнім, якщо не рахувати плакат на дверях у сусідів, не було жодної ознаки, аби хтось жив. Луна сперлася на підвіконня і почала розглядати околиці.
Внизу текла бурхлива доволі широка річка, по ній якраз сплавлялося кілька байдарок. І як вони там не переверталися? Десь лопотіло колесо млину— як Луна не намагалася висунутися, вона так і не побачила його. Навпроти над річкою йшла прогулянкова набережна над котрою стояли рядочком старовинні будинки. Трохи навскоси від вікна Луна побачила міст, що йшов від її берега до великої вежі з брамою — мабуть, залишків укріплень. Ним ходили туристи та проїжджали нечисленні авто. А далі на схід, де річка завивалася, височів той самий замок герцогів. На захід над дахами кам’яниць височіла група скляних хмарочосів. Далі місто потроху переходило у великі, вкриті лісом пагорби. Над річкою навскоси стояла самотня висока вежа, оточена кам’яницями – залишок міських укріплень, а за нею тягнувся ряд фахверкових будиночків, котрий губився за поворотом річки на північ. Десь там в димці виднілися засніжені вершини гір – рукою простягни і торкнешся.
Луні загалом подобалося це місто. Воно не видавалося якимсь чужим чи відштовхуючи, навпаки, доволі затишним і милим. Принаймні, на перший погляд. З цією думкою Луна завершила розкладати свої скромні скарби по шафкам, повечеряла тим, що взяла із собою, і відправилась до ліжка.
Спала Луна добре, аж поки страшне ревисько не висмикнуло її з солодких снів. Вона розплющила очі, роззирнулася. Ревиськом виявилася гра на електричній гітарі. Грали тут же за стінкою, певне, сусідка повернулася і вирішила продовжити якусь вечерку. Луна встала, накинула халат і рішуче направилася стукати в двері порушниці тиші. Вона з добрих пару хвилин гатила по обличчям на плакаті, аж врешті в квартирі почули. Ревисько припинилося, хтось почалапав до дверей, відчинив їх, і на порозі з‘явилася розкудлана голова ляльки з чорним макіяжем, а потім і сама вона, вбрана в шкіряну куртку, шкіряну спідницю та довгі панчохи.
— Ти хто? — запитала лялька, і на Луну повіяло пивним запахом.
— Я ваша нова сусідка. І попрошу зберігати тишу.
— Заходь, — лялька відкрила двері і впустила Луну до середини. Вона втрапила до справжнього лігва фанатки рок-музики. Вся стіна була вклеєна плакатами: тут були і знані зірки, і малознані. Навпроти, прямо під стіною Луни, стояв програвач платівок та стелаж з ними. Тут же в шафці Луна помітила книжки з кулінарії та різних страв. А на підлозі боком лежала колонка, до котрої був підключений ревербератор з гітарою.
— Вибач, я не знала, що поряд хтось вже мешкає, — пробурмотіла лялька. Луна глянула на неї і раптом помітила, що у неї були два різних ока — одне смарагдове, друге — лазурове.
— Мене звати Луна, і я від сьогодні мешкаю поряд, — Луна спробувала зробити кніксен в нічній сорочці, але вийшло це не дуже елегантно.
— А я Клара. Рада знайомству. Ти, певне, щойно з академії випхалася?
— Випхалася? — не зрозуміла Луна.
— Еее, випустилася? — Клара почухала голову. — По манерам видно. Чепурненька така. Це добре, я чистоту люблю.
І справді, в приміщенні у Клари був ідеальний порядок і чистота, якщо не рахувати відкоркованої пляшки з пивом та колонки на підлозі.
— Будеш пиво? — спитала Клара, шукаючи щось в шафці.
— Ні, дякую. Я б хотіла трохи поспати. Завтра в мене перший робочий день.
— О! Ким?
— Зіляркою, мабуть. Готуватиму і продаватиму зілля.
— Гм, он воно як… — Клара наморщила лоба, намагаючись уявити, чим же Луна буде займатися. Врешті вона покинула це заняття і почала складати гітару. — Я тут сама мешкаю.
Луна здивовано подивилася на сусідку, котра саме філігранно закривала чохол.
— Але ж під нами велика квартира. Здається, навіть дворівнева.
— Це мого покійного діда. Він помер, бабця разом з батьками звалили за океан. Мама в мене дипломат же ж. А я тут сторожовим песиком, гав-гав. Так воно все і стоїть. Внизу колись була гарна кав’ярня, там робили каву, чай, тортики. Але, — Клара зазирнула до пляшки, — якось без пива і без рок-музики. Тому я граю. Стіни товсті, вікна подвійні, на вулиці нічого не чути. А от стіни в середині справді тонкуваті.
Клара допила пляшку і понесла її на кухню. Відкрила велику шухляду з шістьма відсіками для сміття: органіка, папір, пластик, скло, метал та тканини.
— Буду дуже вдячна, якщо не гратимеш з десятої до шостої, — Луна хвостиком потяглася за сусідкою.
— Та ти що, я тільки розкручуюся до десятої ночі. Саме життя вночі, якщо знати де, — Клара поглянула на годинника. — О, дванадцята. Час мені йти. Вибач, окрім пива в мене нічого немає. Я дома не харчуюся, хоча готувати і люблю. Не маю часу. А так користуйся всім, що є на кухні. В холодильнику в мене лише одна поличка, оця, середня, більш і не треба, ти все побачиш. І бронь Боже тобі не помити кухля після себе!
— Я мию, мию посуд, — поспішила заперечити трохи перелякана Луна., рачкуючи потроху до дверей. Вона дуже хотіла спати, і ще більше хотіла потрапити до м’якого ліжка. Клара ж помила руки, і кинувши погляд на Луну, промовила:
— Зустрінемося вранці. Можливо.