19. Ненависть

Кадиллак Камі прибув навіть швидше, ніж вони розраховували. Ченці зняли бар’єр, роги перенесли з будинку до великого багажника. Луна кинула погляд на дорогу до лісу, але ніхто так і не з’являвся. Навіть якщо за ними і слідкували, підійти до будинку, особливо в присутності поліції, вони не наважилися. Камі часом передивлялася на планшеті звіти з висланих дронів.
— Ви обоє їдете зі мною, — повідомила поліцейська, відкладаючи планшет. — Керівник хоче повний звіт.
Обидві ляльки покірно сіли на просторе заднє сидіння і машина рвонула з місця. За нею слідом з-за дерев виповз бойовий поліцейський дрон. Камі певний час мовчки вела машину, лише коли вони в’їхали до міста, промовила:
— Луно, аби ти розуміла ситуацію. Після останньої війни давнє заболотне князівство по той бік Древніх гір було розгромлене, його населення практично повністю загинуло. Однак за даними розвідки, окрім чудовиськ, там мешкають люди. І це не просто люди, серед них є реваншисти, котрі мріють про нову світову війну. Ми підозрюємо, що Стефанія була завербована ними, отримала завдання викрасти ельфійські артефакти і переправити їх по той бік гір.
— У нас був гарний шанс їх заарештувати, але ми втекли, — зауважила Динька
— Не було у вас шансів. Там навіть у Вероніки і Жана поодинці шансів було б не багато, — на повному серйозі заперечила Камомілла. Вона натиснула на газ і увімкнула сирену. Машина помчала із шаленою швидкістю вулицями міста. Машини притискувалися до крайньої правою смуги, пропускаючи поліцію.
На них вже чекали. В кабінеті пана Жана зібралися всі, навіть Мія та Лаура сиділи в куточку. Спершу прибулих пригостили канапками, приготованими секретаркою Відділу, потім вислухали всю історію. Пан Жан розгорнув голографічну мапу біля стіни, збільшив до детального зображення галявини, де вони зустрілися з Луною, потім кинув запитальний погляд на Камоміллу.
— Порожньо. Дрони побачили лише посічене гілля та плями крові на снігу. Ані нападників, ані викрадачів. І сліди ваших дупць, на котрих ви втікали з місця перестрілки.
— Вони вже давно вшилися звідти! — зауважила Клара.
— Вірно. Як вірно і те, що вони скоро вирушать в гори. В місті з’явився ельф, а отже вони не зволікатимуть.
— Але так підставитися… — із сумнівом промовила Рейра. — Луна, опиши ще раз ельфа.
Луна лише розвела руками. Все, що вона встигла побачити, це довгу пухнасту куртку зі штучного хутра з каптуром, підперезану стильним готичним паском, худу статуру і пронизуючий гострий погляд.
— Міє, тобі це щось говорить?
— Ні. Я не знаю цього ельфа. Те, що описала Луна, це щитовий гешем. Такі ельфи використовували для захисту у Високу Епоху. Тобто час, коли наша цивілізація знаходилася на піку своєї могутності. Можливо, це хтось із вцілілих охоронців нашого покійного володаря. Але це вже за гранню фантастики. Чудовиська їх перебили ще в ті часи.
— Зрозуміло, Мієчко, — пан Жан товарисько поплескав її по плечу. — Отже, охоронець… Добре, це дає надію. Якщо ельф з’явився в місті, значить вони сьогодні збираються виходити. Як гадаєш, Камі, який саме шлях вони оберуть?
Камі тицьнула вказівним лазером в мапу:
— З нашого краю по той бік гір є три дороги. Перша — це перевал через Кроківницю, вихід до перевалу в кінці Долини Орла – це на західній околиці міста. Місце туристичне, влітку там гарні шляхи, є притулок з літнім готелем, на гірці Сабурі обсерваторія. Взимку там всі шляхи заметені, і перехід навіть на снігоступах небезпечний.
— А напряму Скелястою долиною від Смарагдового озера? — запитала Рейра.
— Це другий і найбільш очевидний шлях. Але він гарно стережеться. І не лише військовими, але і нами. Можна там пройти, але треба дуже маскуватися.
— Якщо з ними ельф, то можуть і спробувати. Залишається третій — через Древній ліс, де, власне, ви їх і бачили. Але прохід за резиденцією фей, вони його добре стережуть.
Луна з цікавістю розглядала мапу. Їй здавалося, що виходів може бути більше. Вона придивилася уважно до долини з написом «Срібна» і вказала:
— А ось там печера є!
— Там справді є печера, — підтвердила Камі. — От лише ту печеру ніхто до кінця так і не вивчив. Там є кілька завалених шляхів, можливо, щось приховане.
— Так а нащо їм сканер гір, як не приховані шляхи шукати! — вигукнула Луна.
— А дійсно! — погодилася Клара. — Тільки туди їм з Древнього лісу півдня треба йти.
— Простіше вже до Наньї бусом чи потягом доскочити. Там теж перевали є, — із сумнівом зауважила Рейра. — Або через долину Клерів.
— Через Клерів не підуть, це довгий гак, простіше вже від Смарагдового напролом. Якщо б я проривалася, то або напряму через озеро, або через ліс.
Пан Жан із сумнівом оглянув мапу, потім подивився на планшет, прогортав останні повідомлення і промовив:
— Коротше кажучи, їх мінімум четверо: Стефанія, водій, де Руж молодший, він вже замазаний у крадійстві гешема і навряд чи залишиться. І той ельф.
— Плюс те чудовисько чорне, що ми бачили, — докинула Динька.
— Плюс чудовисько, — погодився пан Жан. — Перевал надто небезпечний, особливо під час сходження снігу. Хоча був там колись ще один прохід під скелями, його у війну ніби підірвали, але хто зна, чи не вцілів він. До Наньї було б простіше, там прямий великий торговий шлях, але це надто далеко.І ельф би прибув напряму туди, а не до нас. З іншого боку в Наньї філія відділу більша, ніж наша. Древній ліс теж навряд чи, від фей я отримав гарантію, що вони не пропустять. Та й Мадока за ними, за неї я впевнений, — Луна згадала зеленоволосу ляльку в почті Королеви Фей. — Залишилося Озеро та печера. І я більш схильний до того, що вони підуть через печеру.
Пан Жан обвів всіх переможним поглядом.
— Пропонуєш розділитися на дві команди? — запитала Вероніка, котра протягом засідання пилочкою поправляла собі манікюр.
— На три. Першу очолю я — ми підемо з Мією і Динькою до Озера. Вероніко, ти бери Камі і стережіть вхід печери в Срібній долині. Третя для підстраховки — Рейра і Луна, поїдуть в долину Орлів. Бо щось мені підказує, що і вони можуть розділитися.
— А я?! — відгукнулася Клара. — І вовченя ж треба…
— Почекає ваше вовченя. Координуватимеш нас із Замочка. Якщо треба буде допомога, миттю вишлеш поліцейських чи виїдеш сама. При собі тримай Патрика і ту малу Лерку. Їм треба вчитися, хай побачать, як ми працюємо.
Клара лише із сумнівом похитала головою, однак не стала заперечувати.

Вони їхали північно-західною околицею міста повз звичайні кількаповерхові будинки та садиби. Проминули кінцеву тролейбусу, звідти широкою вулицею з туристичними крамницями дісталися до шлагбауму. Далі починався маршрут до Долини Орла. Біля будки по той бік на них чекала машина служби гірського порядку. Ляльки вилізли до кабіни і машина рушила з місця. До Малого Орлиного озера йшла доволі гарна асфальтована дорога, зазвичай у пішоходів на неї йшло дві з половиною години. Звідти до перевалу та обсерваторії на Сабурі проклали пологий ґрунтовий шлях. Його розчистили після останнього зимового снігопаду ще тиждень тому.
Дорога петляла лісистими пагорбами, аж поки не вивела на широкий простір, Луна розглядала високі скелі по той бік ще засніженої долини. Десь внизу вона помітила кілька будиночків — сільце Мала Орлівка. Врешті долина піднялася до рівня дороги, і попереду з’явилася велика будівля в курортному стилі початку XX століття терасою та балкончиками. Машина припаркувалася на великому майданчику позаду будинку.
Ляльки вийшли, піднялися на порожню терасу. В середині кав’ярні сиділо кілька туристів, хтось з них вже збирався вертатися до міст. Вечоріло, сонце потроху ховалося за горами. Над заледенілим озером висіла напівкругла стіна засніжених скель — Кроківниця, під котрою тулилися рідкі переліски. По правій стороні від будинку скелі знижувалися до пагорбів, на одному, найвищому з котрих — Сабурі — серед дерев стирчав напівкруглий купол обсерваторії. Від майданчику в ту сторону тягнулася неширока доріжка.
— Нам туди! — промовила Рейра.
Ляльки спустилися з тераси почали підйом. Луна доволі швидко втомилась, вона часто робила перерви на перепочинок. На кожній зупинці ляльки розглядалися навколо, сподіваючись знайти хоча б якісь сліди входу до таємничої партизанської печери. Врешті вони дісталися до вершечку пагорба, де на галявинці стирчали циліндричні будівлі обсерваторії. Вони здавалися порожніми – навіть двері ніхто не розчистив. За ними виднілися кучугури снігу — десь тут починався підйом на Кроківницю, але в сутінках ляльки бачили лише заметену білу поверхню.
— Щось не схоже воно на класичну обсерваторію, — пробурмотіла Луна. Вона дістала телефон і зателефонувала до Лаури: — Слухай, дорога моя, а чи можу попрохати тебе зв’язатися з тітонькою. Так. Нам треба дізнатися, де на Сабурі чи на Кроківниці були партизанські печери. Так? Тітонька підкаже? Добре, чекаю.
— Давай-но десь сховаємося, — Рейра роззирнулася навколо. — Хоча б за тими скелями.
— Ми тут померзнемо! — шипіла Луна. Їй зовсім не подобалася перспектива нічного чатування в морозних горах. Хоча ляльки сприймали низькі температури дещо краще, ніж люди, все ж їм також не подобалося обмороження.
— Не померзнемо, — відповіла Рейра. — Вони ось-ось десь з’являться. Хоча я от думаю, що вони одразу рвонули через фей.
Луна із сумнівом покачала головою. Невже ж би фейрі пропустили порушників їх кордонів? Хоча, що вона знала про всемогутнього ельфа та слабкі місця фейрі. В цей момент завібрував телефон. Луна взяла слухавку і почула голос Лаури:
— Слухай, тітонька сказала, що вхід був трохи за обсерваторією. Взагалі, то не дуже обсерваторія, а руїни давнього ельфійського замку. Вони будували такі з’єднані між собою високі циліндричні конструкції.
— Ти по суті кажи, — втрутилася Рейра.
— Я ж по суті і кажу. Там за руїнами замку, тобто обсерваторії, є кілька господарських будівель. Вхід за будинком з червоним дахом . Там є вузький прохід, за тим будинком, там і шукайте. А мені час, тут щось клієнтів зібралося.
Луна сховала телефон. Ляльки попрямували до обсерваторії, обійшли її і побачили ті самі господарські споруди. Одна з них, справді з червоним дахом, стояла біля скелі. Ляльки перезирнулися і хотіли було йти, як знову завібрував телефон, на цей раз у Рейри. Телефонувала Клара, вона повідомила, що операція йде за планом. Отже, всі групи вже знаходяться на позиціях.
Луна зайшла за будинок, спробувала було пройти між стіною та скелею, але виявила купу залізяччя, ймовірно частини старого поворотного механізму для телескопа. Рукою лялька спробувала витягти один з елементів, але він навіть не зрушив з місця. Підійшла Рейра, покивала заперечно головою і вказала на невелику халабуду, в котрій стояли одна на одній довгі лавки. Туди вони власне і попрямували.
З халабуди добре проглядалася як заметений підйом до Кроківниці, так і всі підходи до обсерваторії. Мороз почав пробирати міхові куртки, і Луна увімкнула термопідігрів у своїй флісці. Зробилося тепліше і якось трохи веселіше. Рейра поставила бар’єр, дістала булочку, розділила навпіл і почала свій перекус.
Темнішало. Зійшов молодик, він кидав мало світла, навколо переливалися яскраве мереживо зірок. Луна милувалася красою неба, і раптом вона відчула неспокій. Роззирнулася навколо — ані душі. Поряд посапувала Рейра, термопідігрів її розморив. Луна встала, розім’ялася, визирнула з халабуди, знову присіла. Кинула погляд на телефон — годинник показував сьому вечора. А тривога все зростала! Десь далеко завили в унісон два вовки, і чомусь їх виття трохи заспокоїло ляльку. Вона знову подивилася на подвір’я навколо обсерваторії, потім на доріжку. І раптом під деревами зі сторони доріжки помітила якийсь рух.
Через кілька секунд звідти вийшла постать. Вона оглянула галявину, підійшла до обсерваторії, потім до будинків за нею. Чоловік пройшов за кілька метрів від ляльок — Луна впізнала в ньому водія — і навіть не відчув їх. Він повернувся до галявини, свиснув. З переліску один за одним вийшло ще чотири постаті. Серед них Луна помітила одну більш тендітну, жіночу. Вона штовхнула Рейру, а сама швидко знайшла контакт Клари і скинула їй повідомлення: «Вони тут!»
Одна з постатей в міховій куртці підійшла до будинку, з її руки вирвалася пласке поле зеленого кольору, таке саме, як у гешема Мії, тільки меншого радіусу. За кілька секунд на його площині з’явилася щось червоне, схоже на якісь структури. Ляльки майже не дихаючи спостерігали, як ельф — а це був ельф — щось тихо показав супутникам. Потім він вимкнув пристрій, а між тим водій і ще один, схожий на молодшого де Ружа, почали витягати з-за стіни залізні елементи конструкції. Чоловіки робили це так швидко і легко, ніби переносили подушки. Решта двоє — Стефанія та якийсь молодик, не втручалися в процес очищення.
— Якщо я не помиляюся, це Граб Дюваль, — прошепотіла Рейра.
— Хто це? — запитала Луна. Тривога вже билась в її голові величезним пульсаром.
— Це… — Рейра не закінчила. Стефанія в упор дивилася на них. Вона смикнула супутника за рукав, той поглянув і раптом захисний бар’єр зник.
Не встигла Луна і оком моргнути, як Стефанія налетіла на них. В руках вона тримала шпагу — і звідки вона з’явилася. Рейра вправно відбила удар катаною. Стефанія наносила удари один за одним, не даючи Рейрі ані встати, ані розвертутися хоч якось. Луна відчула хвилі чорної енергії, котрі розпливалися навколо нападниці. Її супутники на хвилю відволіклися від розчищення, і тоді Граб вигукнув:
— Продовжуйте, в нас мало часу!
Двоє продовжили витягувати залізяччя. Ельф меланхолійно потирав камінець на гешемі і дивився на поєдинок. Частота ударів збільшилася настільки, що Рейра заледве встигала відбивати. Однак вона зуміла встати, і тепер вони билися на рівних. Стефанія стрибала, мов скажена, і в котрийсь момент вона вибила катану з рук противниці. Рукою вона штовхнула Рейру, і та повалилася на стілець. Стефанія відвела руку, і з усієї сили опустила шпагу вниз.
Луна заледве встигла підставити свій саморобний чарівний ніж. Він дзенькнув і переломився, лезо відлетіло геть, а Луна зойкнула від болю. Це врятувало Рейру, лезо потрапило їй в праве плече — та лише засичала. Стефанія занесла вдруге шпагу, але в цей час з лісу вискочило два вовки. Вони збили Стефанію, і стали хвостами до ляльок, ніби захищаючи їх.
Ельф махнув гешемом, перед вовками завібрувало чорне поле.
— Досить, — промовив він низьким співучим басом. — Прохід розчищено! Йдемо.
На очах Луни водій та де Руж зникли за будинком з червоним дахом. Стефанія відступила, вона все ще з ненавистю дивилася на Рейру, котра притискала руку до плеча. Дюваль взяв її під руку і потягнув до проходу.
— Ти… Ти! Ненавиджу! – верещала Стефанія. За мить її втягнули за будинок. Ельф йшов останнім. Він зупинився на хвилю, подивився на ляльок, одним порухом руки зняв бар’єр, та промовив:
— Іменем Його Величності наказую вам зупинити переслідування, — за мить він зник слідом за своїми супутниками. Вовки миттєво заспокоїлися та перестали гарчати.
Луна кинулася до Рейри. Та сиділа на лавці, і дивилася кудись вперед. В її очах Луна помітила біль — чи то фізичний, чи то внутрішній. Куртку заледве вийшло стягти, під нею розтікалося п’ятно крові лілового кольору. Луна швидко надала першу допомогу, наклала ліки та перев’язала рану. Десь вдалині загудів пропелер, над лісом в темряві з’явилася світлова крапка, котра потроху почала збільшуватися. Гелікоптер підлетів, сів по той бік обсерваторії. З нього вискочили Клара, Патрик та Лерка. Луна вискочила до них, замахала руками. Вона повернулася до Рейри і побачила, як та сповзає з лавки на землю.
— До лікарні її, швидко, — Луна допомогла донести подругу до гелікоптера, тоді вона запхала туди дітей і наказала пильнувати за Рейрою.
Вони залишилися з Кларою вдвох. Вовки кудись зникли, а з обсерваторії врешті вийшло двоє її працівників. Клара показала їм посвідчення, повідомила про проведення важливої операції. Луна зробила пару кроків в сторону будиночка, і в цей момент гора здригнулася – десь в її глибинах щось вибухнуло. Посипалося каміння, будиночок з червоним дахом розвалився. Прохід завалило уламками скелі та будинку.
— Ходімо звідси, — Клара взяла подругу під руку. – Тепер ми його і за місяць не відкопаємо.
— А вони? — Луна махнула рукою в сторону скель.
— А вони або живі і вже далеко звідси, або лежать там, під скелями, — Клара підібрала катану Рейри, забрала її куртку, дістала з кишені телефон, ввімкнула ліхтарик.
Ляльки поволі спустилися вниз, де на них ще з вечора чекала машина.