18. Роги йоля

За пару днів містом прокотився гучний скандал — з Музею поцупили важливий артефакт — ельфійський гешем, котрий дозволяв відкривати таємні гірські двері до підземних шляхів, прокладених в давні часи вимерлими народами. Сигналізація не спрацювала, камери показували лише якийсь згусток, котрий літав залами. Поліція марно шукала злочинця, Камі ж вважала, що за цим однозначно стоять люди — на записах з камер виявили авто з тонованим склом, котре певний час стояло неподалік музею. Саме до нього прямо через скло і залетів той згусток. На різних камерах це авто мало різні номери, і навіть змінило колір з чорного на світло-сірий. Ані Стефанія, ані де Ружі в місті більше не з’являлися, так само як і в своєму маєтку, котрий поліція врешті заарештувала. То ж Луна вирішила розпочати своє розслідування і Мія стала першою, котрій вона вирішила поставити питання:
— Скільки в місті мешкає ельфів?
Вона сиділи за стійкою в аптеці і пили чай. Луна щойно завершила приготування важливого складника для ліків і тепер фасувала його по баночкам, додаючи до інших компонентів. Мія, що притулилася в протилежному куточку за великим ноутбуком, пeребирала старі записи та вносила зміни до бази даних, часом потягуючи чай чи беручи з тарілки тістечко.
— Четверо ельфів і дві ельфійки. Як на таке місто нас надто багато, — Мія кинула погляд на Луну та знову занурилася в роботу.
— А хтось з них може викрадати ці речі?
— Ніхто. Для того, аби правильно використовувати всі гешеми, треба мати неабияку силу та вміння. Хтось не може використати сканер гір, але може сканер відкритої місцевості. Ельфійські прилади доволі дивні з точки зору людей. Вони самі обирають того, хто може ними керувати, і лише сильний ельф може зламати їх волю. Ельфи в нашому місті не надто сильні.
— А взагалі існує той, хто може оволодіти усіма цими гешемами?
Мія замислилася. В цей час до аптеки зайшли дві бабусі, і Луна кинулася шукати їм мішанки, приготовлені за попереднім замовленням.
— Я не знаю всіх ельфів, котрі мешкають в нашому світі, — промовила Мія, коли клієнтки пішли. — Але я чула про одного, котрий може легко користуватися всіма гешемами.
— І він мешкає в нашій країні? — з надією запитала Луна.
— Я не впевнена, що він ще живий. Я його не бачила ніколи. Є такі, котрі можуть дати ради більшості пристроям. Це я.
— Сподіваюся, вони тебе не вербували? — запитала Клара.
— Ні, всі ж знають, що я працюю на Його Величність.
Луна кинула погляд на годинник. Надійшов рушати до Замочку на чергове тренування, сьогодні з Кларою. Вона вже доволі вправно володіла своїм ножом, могла ним битися на короткій дистанції, хоча на думку Рейри виходило все ще доволі незграбно. Гірше давалися магічні прийоми від пана Жана. Луні здавалося, що вона повна магічна нездара, і складні заклинання це не її парафія. Однак її вчитель не дуже переймався цими рефлексіями і терпляче спостерігав, як лялька раз за разом провалює те чи інше завдання. Він хитро примружував очі та кивав головою, ніби все так йшло як мало йти.
Приручення личинки йоля давалося значно краще. Йоленя поводило себе приблизно так само, як і в день вилуплення: облизувало просякнутий розчином халат, їла чудовиськ, літало туди-сюди та спало. І навіть потроху проявляло приязнь. Ріжки так і залишалися малими — Луна читала, що вони почнуть розростатися лише після перетворення на повноцінну особину і збільшуватимуться все життя. Власне роги її цікавили найбільше. Йолі скидали їх кілька разів на життя, і зазвичай віддавали тим, хто їх виховував, або ж їх правонаступникам. Роговину товкли на порошок, котрий потім додавали до різних зіллячок та мастей. Вмілі травники могли лікувати ними навіть рак. Але Луну цікавили не лише цілющі властивості рогів. В деяких давніх сувоях писали, що роговина після деяких трансмутацій і трансформацій могла слугувати матеріалом для відбудови стержнів померлих ляльок.
За два тижні після вилуплення до Пуппетвілля прилетів теплий вітерець. Він ласкаво гладив щоки, куйовдив волосся та піднімав настрій. Потім дощик підрозтопив крижані брили на газонах. Бруківкою та асфальтом потекли річечки, в котрий малі дітлахи за давнім звичаєм пускали кораблики. Всередину діти вкладали записочки, котрі за їх повір’ям рано чи пізно потрапляли до святого Миколая. Кораблики через стоки пливли до Бистриці і ті, котрим пощастило не потонути, потім досягали Моря. Казали, що там десь мешкає один дідусь, котрий виловлював ті кораблики та колекціонував записки.
В один такий весняний ранок до Луни зателефонувала Динька.
— Привіт. Як там йоленя? Добре? Не забувай його годувати з рук! І обов’язково гладь, вони це люблять, — говорила вона своїм напівсонним голосом. Луна лише кивала головою – Динька ніколи не переходила одразу до діла. — Слухай, щось мені каже, що ти трохи засиділася в місті.
— Маєш пропозицію? — коротко запитала Луна.
— Так! Запрошую в суботу, маю одну важливу справу. А тепер мені час йти, прощавай.
«Динька в своєму репертуарі. Видно, їй тоді добряче дісталося», — Луна сховала телефон. Їй згадалася сцена на гарбузовому полі, похід на прийом до Королеви Фей. За час їх знайомства Динька жодного разу не приїжджала до міста, лише іноді телефонувала до аптеки, замовляючи ті чи інші зілля. При цьому вона мало розповідала про себе і рідко розпитувала про справи. Луна намагалася дізнатися більше про цю дивну ляльку. Вона справді певний час працювала травницею — ще до того, як до аптеки прийшли Мія та Лаура. Коли ж Динька пішла на посаду войовнички, на її місце взяли Хелену і оновили весь склад «Трьох травинок». Вероніка якось за чаєм загадала, що у Диньки десь в столиці є брат, а сама вона мешкала в Римському кварталі неподалік Старого міста.
— Чаї з нею ми точно не ганяли, на відміну від тебе чи тої є Хелени, — резюмувала Вероніка.
На цей раз Динька не прислала ченця-бернардинця, тож в суботу вранці Луна дісталася до автовокзалу, звідки рівно о 9 вирушила в сторону Древнього Лісу. За містом на полях та узліссі ще лежав сніг, але сонячна погода налаштовувала на гарний настрій, то ж Луна вставила навушники і почала слухати улюблену музику, спостерігаючи за тим, як за лісом пливуть засніжені скелі.
Динька вже чекала на автобусній зупинці, вона сиділа собі на снігоході і розглядала якусь книжку, гортаючи туди-сюди сторінки, не звертаючи увагу ані на автобус, ані на людей навколо, і відірвалася лише тоді, коли Луна голосно привіталася.
— Йдемо! — коротко відповіла на привітання і кинула головою позад себе. — Сідай.
— Куди ми їдемо? — Луна роззиралася навколо. До гір весна лише зараз почала зазирати та й то на кілька годин вдень. Зима міцно трималася за дерева, не відпускаючи ці терени зі своєї зони впливу.
— Сьогодні мій йоль скидає свої роги, — коротко відповіла Динька. В її голосі, зазвичай беземоційному, Луна почула жаль.
Снігохід рушив під гірку, повз будинок бернардинців, потім далі, тою самою дорогою до таємничого місця, де королева фей приймала гостей. Однак на цей раз вони звернули з дороги на невелику стежину, прокладену лісниками, і помчали вглиб лісу. Спершу пряма, доріжка почала звиватися між величезними дубиськами та грабиськами. З-під снігу тут і там виступали величезні корені, крони перепліталися так, що сонячні промені заледве освітлювали дорогу. Легкий морозець пощипував щоки ляльки, в глибині лісу Луна зовсім не відчувала весни.
Стежина вивела снігохід до великої галявини, через котру вздовж високої скелястої стіни шумів потічок. Над ним стояла пара — вода йшла від геотермального джерела. Снігохід під’їхав до невеликого будиночку, заїхав позад нього на невелику площадку. Луна озирнулася навколо і раптом помітила, що снігохід не залишив слідів. Поверхня галявини виглядала чистою, ніби сніг випав лише пару днів тому. Динька спіймала погляд Луни і промовила:
— Багато хто сьогодні полює на йоля. Але лише ми знаємо, де він скине роги. Ось звідси підемо пішки. Тут хвилин двадцять, не більше. Йоль дав мені знак.
— Так просто і дав? — здивувалася Луна.
— Аякже. Коли у тебе буде зв’язок з твоїм йолем, побачиш, як це, — Динька витягла з багажника снігохода невеликі снігоступи, одну пару простягнула Луні, іншу почала натягати на себе. — Вони теж не залишать слідів, але треба йти вервечкою. Інакше досвідчений слідопит нас швидко викриє.
Вони перетнули галявину і попрямували поміж дерев, тримаючи по правій стороні скелі, а по лівій десь нижче шумів потік. Попереду йшла Динька — не дуже швидко, за нею Луна. Так само не залишаючи слідів, вони піднялися узгір’ям і пішли вздовж скель, але на певній відстані. І не дарма, в один момент згори зійшла купа снігу, і лялькам довелося обходити завал. Нарешті вони дісталися ще однієї великої галявини, посеред котрої височіла велика скеля.
— Ми на місці, — промовила Динька. Вона дістала термос, розкрутила його і налила для Луни чай. — Він зараз з’явиться.
— Напевне? — Луна роздивилася порожній тихий ніби вимерлий ліс, лише десь далеко довбив деревину дятел. Над галявиною пролетів великий птах, можливо, орел чи сова — Луна не розібрала, хто саме це був.
— Дивись! — раптом прошепотіла Динька.
На високу скелю велично вийшов йоль. Він підняв ніс і вдихав свіжий весняний вітер. Його роги — великі і розложисті, здавалося, придавлювали голову донизу, і лісовий прикладав великі зусилля, аби її втримати. Шерсть чудовиська переливалася на сонці відтінками коричневих та бежевих кольорів, блищала, ніби складалася з дрібного коштовного каміння.
— Який красунь! — не стрималася Луна. Він здавався фантастичною істотою з давніх анімаційних казок, з тих часів, коли деталям приділяли велику увагу.
Йоль повернув голову в їх сторону, нашорошив вуха — всі три його ока сфокусувалися на ляльках. Він поворушив вухами, і видав протяжне ревіння. Голос змінював тональність, і, здавалося Луні, що він щось говорить своєю мовою. Закінчивши свою «промову», йоль задер голову і раптово стрибнув вниз. На очах Луни тіло розпалося на якусь подобу кристалів, в котрих сяяли промені сонця, десь під горою з тріском гепнулися величезні роги. Хмарка кристалів якусь хвилю висіла над прірвою, а тоді вітерець підхопив її та розвіяв над лісом.
— Все, прийшла в гори весна… Він був хорошим другом, Луно, — урочисто промовила Динька. — А тепер залишив тобі роги. Ходімо, поки хтось інший не випередив нас. Охочих на такий скарб, знаєш, багато.
Роги знайшлися під самою скелею. Луна обережно доторкнулася до гладенької темно-смарагдової поверхні, котра ніби світилася зсередини. Динька дістала з кишені мотузку та чорну плівку, вони разом затягнули роги на ту плівку, потім обв’язали мотузкою, один кінець взяла Луна, другий Динька. Ляльки зрушили всю цю конструкцію з місця і потягнули вниз. Позаду залишалися ледве видимі сліди.
Однак не пройшли вони і п’яти хвилин, як Динька зупинилася. Вона уважно придивилася вперед, а потім коротко кивнула головою в сторону невеликої ніші в скелі. Варто було лялькам там прилаштуватися, як вдалині почулися голоси. Луна кинула погляд на сховок — їх легко могли побачити. І тоді вона з’єднала руки над головою і збудувала невидимий бар’єр, як колись її вчив пан Жан. Він з’явився одразу – поганенький, він ледве тримався і в кожну мить міг розсипатися.
За кільканадцять метрів від них пройшли на лижах троє. В одному з них Луна впізнала управителя фірми N-art, а поряд з ним їх охоронців. Вони про щось тихо перемовлялися, Луна не чула окремих слів. Вся трійця розглядалася, ніби шукала щось, і незабаром вони зникли за деревами. Ляльок вони не помітили.
— Дідько, — пробурмотіла Динька. — Був би хтось більш знаючий Мистецтво, було б нам кепсько, — вона смикнула Луну. — Не знімай бар’єр, посидимо ще трошки.
— Та треба звідси тікати до саней… — почала було Луна, коли відчула присутність ще когось.
Поряд з ними не спостерігалося жодної живої душі, однак Луна завмерла. Кинула погляд на дерева, на сніг, і раптом помітила круглу тінь на снігу. Вона підняла голову і побачила невеликий згусток, що плив на висоті кількох метрів над снігом. Кулька кружляла, ніби щось видивлялася. На хвилю вона зависла неподалік сховку, а потім різко полетіла в той бік, з щойно прийшли працівники N-art.
— Знайшла! — Луна почула дзвінкий дівочий голос, і за кілька секунд прямо перед ними опинилася Стефанія в легкій болоньовій червоній куртці. Густе волосся вона заплела у високий кінський хвіст.
Слідом з-за скелі вийшов ще один чоловік, Луна впізнала в ньому водія, котрого бачила в торговому центрі. Він так само став навпроти бар’єру і безцеремонно розглядав їх обох. Стефанія посміхаючись промовила:
— Слухай, ти теж бачиш це?
— Як невміло та необачно, — він махнув рукою і бар’єр Луни розсипався.
Луна розправилася і сунула руку до кишені по ножа. Вона розуміла, що з куди більш вправною Стефанією у неї залишалося мало шансів на перемогу. На Диньку розраховувати не доводилося – та заледве трималася на ногах. Луна дивилася прямо в очі Стефанії, а та розпливалася у посмішці:
— Давай не будемо сваритися. Мені від тебе потрібен лише шматочок твоєї здобичі.
— Щось дуже багато охочих на нашу законну здобич, — відповіла замість Луни Динька.
— А хто це тут у нас, — Стефанія трохи нахилилася. — Та сама дивна Айсифена, котра втратила свою силу. І що ви нам тут зробите, а, маленька хитренька зілярочко?
Луна мовчала. Ситуація виглядала кепсько, а жодна ідея чомусь не приходила до голови. Вона так і тримала в руках ножа, відчуваючи свою повну нікчемність.
— То як, поділишся, чи ні, зілярочко? — насмішливий тон вивів Луну із себе.
— А що нам за це буде, а, темна чарівнице? Чи вб’єш нас чорною магією?
— Ну, ну, зілярочко, — Луна відчула, що тон Стефанії трохи змінився. — Це вже ближче до діла. Можу запропонувати тобі… — вона не встигла закінчити — на галявину вийшло ще кілька озброєних мисливськими рушницями людей. Один з них тягнув великі сани. Побачивши ляльок, вони зупинилися і почали перемовлятися.
Стефанія розвернулася до них і миттєво випустила кілька чорних кульок. Мисливці, якщо це були вони, впали на сніг, хтось з них стогнав, хтось закричав з жаху. Вони швидко заповзли за дерева. Хтось вистрілив, куля просвистіла над головою у Стефанії. Перед нею раптово з’явився щит — чорне поле овальної форми пульсувала перед лялькою, закриваючи її та супутника від куль, котрі просто поглиналися темною матерією.
Динька смикнула Луну і кивнула на спуск до струмка. Ляльки вхопилися за роги і прожогом кинулися вниз, не розбираючи дороги. Над головами свиснуло кілька куль, одна, здається, влучила у ріг, зрикошетила від нього і полетіла десь геть. Краєм ока Луна помітила ельфа. Він стояв трохи поодаль так, що нападники не могли його бачити. В руках він тримав якийсь предмет. Луна не встигла роздивится — обидві ляльки пострибали вниз до геотермального струмка, а потім вздовж нього прожогом помчали в сторону снігохода. Роги теліпалися снігом, і ляльки вже не звертали увагу на сліди. Постріли затихли десь позаду
Врешті вони вискочили до будиночку. Снігохід стояв там, де вони його залишили. Динька заскочила на нього, виїхала до Луни. Вони причепили роги до багажника, Луна хотіла було сідати, коли на галявину вискочили Стефанія та її супутник. Вони миттю опинилися біля ляльок, і чоловік приставив до голови Диньки пістолет.
— Ти запитала, що вам буде за шматочок рогу, хитра зілярко. Ось тобі і відповідь. Ті чуваки дуже небезпечні, і вони зараз будуть тут.
— Бери вже шматок рогу, — пробурмотіла Луна, дивлячись, як чоловік штовхає пістолетом голову Диньки.
— О, яка ти стала зговірлива, — задоволено промуркотіла Стефанія і коротко кинула супутнику: — Ріж!
Того не треба було запрошувати. Він дістав невелику планочку, натиснув кнопку, і звідти виповзло коротке променеве лезо. Воно легко заглибилося в матеріал і швидко відрізало десь четверту частину рогу. Чоловік вхопив здобич і вимкнув ніж.
— А тепер геть звідси, хитра зілярко. Зараз тут будуть ті недобрі дядьки, вони дуже злі. Ти питала про обмін — ми дамо вам безпечно втекти звідси.
Диньку не треба було запрошувати. Луна заскочила на снігохід, однією рукою вона притримувала ріг. Машина рвонула геть. Лялька обернулася і побачила лише порожню галявину, посеред котрої виростав чорний бар’єр. З лісу вибігали чоловіки, але снігохід заїхав за поворот, і лялька вже не бачила продовження подій. Вони швидко мчали лісовою дорогою, аж поки не під’їхали до будинку бернардинів.
— Тут ми поки що в безпеці, — промовила Динька, коли вони затягли роги до середини будинку. — Менше ніж за дві години вони можуть дістатися до нас. Набирай пана Жана.
Луна скинула куртку і почала шукати телефон. Боковий зір спіймав постать — в дверях стояв мовчазний чернець. Він лише поглянув на роги, потім на ляльок. Динька тихо щось промовила до нього і той пішов. Луна нарешті знайшла телефон, зателефонувала пану Жану і описала ситуацію.
— Камі їде по нас, — повідомила вона Диньці.
— Встигне, — впевнено відповіла та. — Я поки чай приготую.
Динька пішла до кухні і поставила чайник. Вона полізла до холодильника і почала шукати щось попоїсти. Луна визирнула у вікно перевірити, чи бува не видно погоні, і побачила за вікном тонку рожеву магічну плівку, що коливалася на вітерці.
— Слухай, що це?
— А! Бар’єр, — Динька поставила на стіл велику каструлю з супом.
— А ти бачила той, чорний. Ельфа помітила?
— Ні, я ж вниз бігла, — вона раптом присіла і втупилася в стіну. Луні довелося самій ставити підігріватися суп. Вона знайшла покривало і накрила ним Диньку. Та лише вдячно кивнула і почала сьорбати свіжозаварений чай.