17. Важкий вечір

Луна розлючено крутила в руках паски свого шкіряного рюкзака. Вони полишали торговий центр із повним багажником, але з «порожніми руками». Після туристичної крамниці ляльки кинулися на паркінг, але авто де Ружів вже зникло: можливо, водій поїхав окремо, а ті двоє просто вийшли назовні, або ж розчинилися в натовпі, чи вся трійця вшилася одразу ж. Луну не полишала стійка думка, що Стефанія ще до торгового центру знала про переслідування.
— Одне напевно, — спокійно промовила Клара, — родина де Ружів і твоя подружка точно пов’язані між собою.
— Їдемо до Сібеліуса! — відповіла Луна. — Я хочу напевно знати, ким є Стефанія.
— Що таке? Чому такий поспіх? — Клара повернула кермо, і машина виїхала на їх вулицю.
— Я відчула чорну магію.
Клара завела авто під арку сусіднього будинку на спільний паркінг. Звідти дівчата піднялися до своєї квартири. Біля порогу вже сидів кіт Гиць і дивився на них злими очиськами. Луна відчинила двері і до них вискочив Феня. Він махав хвостом — ну чисто тобі пес, обнюхав кота, потім торби із закупами, одну мало не порвав — мабуть відчув щось смачненьке.
— Я залишуся з Фенею, — промовила Клара. — А тобі краще теж відпочити після йоля. Але якщо маєш сили, я покличу Рейру.
— А вона погодиться?
— Вона погодиться, — багатозначно промовила Клара.
Рейра і справді погодилася. Вона приїхала доволі швидко — пощастило з безпосереднім автобусом, котрий ходив раз на півгодини. Рейра єдина з ляльок, котра не приймала участі у вигадуванні вовчого імені, та й до самого вовченяти ставилася відсторонено, попри його доволі нав’язливі намагання залучити ляльку до гри. Вони швидко зібралися і пішли пішки до антиквара.
Крамницю ще не замкнули — зазвичай робочий день закінчувався о 17, але траплялися ситуації, коли клієнтів приймали і опівночі. Так, принаймні, стверджувала Клара, котра часто ночами швендяла містом. На її думку «Стара скриня» мала славу місця підозрілого, сповненого різноманітних таємниць. Казали, ніби в пізньому середньовіччі тут мешкав один із відомих алхіміків. Згодом будинок вподобав придворний маг і чорнокнижник, котрий ховався під крилом герцога від королівського гніву. Та й родина Франків, по бабуні Лощинських, тримала частину будинку не перше покоління і в своєму родоводі посилалася на старовинних магів. Луна обережно розпитувала деяких своїх говірких клієнток, з тих, котрі знають все про всіх. Вони не говорили нічого поганого чи дивного, частина з них навіть приятелювала із Сібеліусом. Лише одна бабуся повідомила, що їх Франків здавна займалася дивними речами, а дід того самого Сібеліуса, Квазар Лощинський врятував від смерті її сестру.
— Давно, давно тебе не видно, Луночко, — Сібеліус поставив чайника. Луна сіла на стілець і тільки зараз зрозуміла, наскільки змучена сьогоднішніми пригодами. Вона подивилася на портрет Стефанії — жодних ознак, що це лялька. Потім кинула погляд на Рейру, що уважно вивчала корінці книг.
— Та хворіла я після того балу.
— О, чув-чув, — він визирнув з комірчини. — А ще чув, що в тебе з’явився свій звіринець.
— Що, Мія розбазікала? — буркнула Луна.
Пан Сібеліус виніс на таці три чашки чаю та мисочку з печивом, поставив на свій стіл і запросив дівчат почастуватися.
— Це лише так здається, що місто в нас велике. Насправді всі ключові люди і ляльки знають одне одного, — змовницьки підморгнув антиквар. — Ну, частуйтеся і розповідайте, з чим прийшли.
— Пане Сібеліусе, скажіть, будь-ласка, що саме Стефанія хотіла від вас? — Луна вирішила розпочати здалеку.
— Одну ельфійську річ. Вона вміє сканувати поверхню гір і виявляти порожнини.
— Це кожний георадар вміє, — в голосі Рейри чулася неприхована іронія.
— Так, але ця штука вміє бачити, хто і що є всередині порожнини.
— Деякі георадари вміють і таке.
— А чи вміють вони читати думки тих, хто ховається від вашого ока? Так отож! — пан Сібеліус переможно подивився на ляльок.
Луна ще раз подивилася на портрет доньки антиквара. Щось в ньому було те не. Щось тригерило, не давало спокою.
— Така штука не валяється будь-де, — зауважила Рейра.
— Пощастило. Такі штуки іноді трапляються. Живе собі старенька бабуся, чи дідусь, потім помирає, як і всі ми колись. Після неї залишається багато чого цікавого для нас, але не потрібного нащадкам. І вони то все продають. Коли спадкоємців немає, тоді місто запускає музейників, а після музейників приходимо ми.
— Або ж до, — промовила Рейра.
— Трапляється і до, — не розгубився Сібеліус. — Врешті, нагадаю, я доктор історичних наук, і досі є чинним консультантом кафедри історії університету.
Луна раптово зрозуміла, що саме її тригерить в картині. Вона встала, підійшла впритул і роздивилася її ближче. Антиквар пильно за нею спостерігав.
— Тут зображений підліток, майже дитина, котрій зумисне надали старшого віку.
— Ну, художник так бачив мою доньку.
Луна, однак не поспішала сідати. Вона трохи пом’ялася і нарешті запитала:
— Пане Сибеліусе, я маю до вас питання. Чи можна повернути ляльку до життя?
Сібеліус схилив голову під кутом, розглядаючи то Луну, то Рейру.
— Власне, мабуть, ви чули, як рік тому загинула частина нашого Відділу. І я б хотіла знайти шлях повернення цих ляльок до життя.
— Чому ти питаєш саме мене? — насторожено запитав Сібеліус.
— Бо ви як мінімум власник Корактору. Як максимум ви повертали до життя вашу доньку, Стефанію.
Антиквар завмер на секунду, потім зняв окуляри і протер їх. Усмішка зникла з обличчя, на ньому з’явилася жорсткість.
— Звідки тобі відомо? — він кинув швидкий погляд на Луну.
— У людини не може бути дитини ляльки. А Стефанія — лялька.
— І що з того?
— Одного разу у вас народилася дівчинка. Але з якихось причин у віці років 12 чи 13 вона померла. І ви вирішили відновити її у вигляді ляльки. Ви розробили тіло ляльки, можливо, десь придбали і переробили, змоделювали характер доньки, і за допомогою своєї книги провели обряд, — Луна складала історію на льоту, поєднуючи свої здогадки та уривки інформації. І по обличчю антиквара бачила. що її здогадка потрапила в яблучко: — У вас вийшло. Саме тоді вона з’явилася в школі, де вчилася Клара.
Сібеліус мовчки слухав Луну, а та продовжувала:
— З якихось причин Стефанія, вже будучи студенткою, знову загинула. Її поховали на цвинтарі в столиці. А за кілька місяців вона з’явилася у вашому домі. Як це трапилося, якщо її ховали при свідках?
— Як для зілярки ти надто ерудована, місс «я маленька нишпорка», — Сібеліус смикнувся було рукою до шафки під столом, але Рейра тицьнула в стіл катаною; щоки геть зблідли, в очах Луна побачила страх. На обличчі антиквара виступила втома, ніби на плечі навалилося років так десяток. Помовчавши хвилю, він промовив:
— Моя донечка загинула від нещасного випадку у 13 років. Я справді зумів повернути її до життя. Так, мені допоміг в цьому Корактор, а як інакше?! Чорна магія здатна і не на такі речі. Це справді була моя донечка, вона поводила так, ніби її душа переселилася в тіло ляльки.
— Але після другої смерті вона повернулася не тою, котрою була, так? — запитала співчутливо Луна.
Сібеліус понурив голову:
— Так. Вона була іншою. Мій син це помітив першим, а я ж був сліпий. Хтось зробив це знову. Я не знаю як, її стрижень було повністю зруйновано, це… було неможливим, — він подивився на Луну, і в очах свого знайомого вона помітила сльози.
— Все може бути успішним, якщо все це проведе істинний чорнокнижник, пане Сібеліусе, чи не так? — промовила Рейра. — Як от ви! Як же так, як ви можете використовувати чари, результат котрих передбачити неможливо! Я дивуюся, як у вас і за першим разом вийшло!
— Не тобі мені дорікати, — раптово визвірився Сібеліус. — «я та, хто багато вчила всякого». І ти, Луно, теж не дивись так. Ти знаєш, з тебе вийшла б непогана чорнокнижниця! Хочеш бути моєю ученицею?
Раптово пролунав дзвінок . Антиквар занепокоєно подивився на двері, очі його бігали між дівчатами та портьєрою. Він встав і поглянув в сторону комірчини, звідки — дівчата пам’ятали — вів хід до подвір’я. Знову пролунало три коротких дзвінки і один довгий. Антиквар полегшено зітхнув і пішов відкривати. За хвилину він повернувся в супроводі дивної істоти, схожої на хохулю з нашорошеними круглими вухами — довгий ніс весь час щось винюхував, котру вбрали в дитячий шкільний костюмчик з короткими штанцями на підтяжках. Витягнуті пташині ноги ховалися в міхових чобітках.
— Це ж нишпорка! — ахнула від здивування Луна. Вона вже і не сподівалася побачити цих істот з давніх міських легенд.
— Клаус, — тихо представився гість. В лапах з довгими пальцями, схожими на павучі лапи, він тримав в’язану шапочку. Чорні оченята сторожко дивилися на ляльок. Ті представилися в свою чергу.
Пан Сібеліус всадив нишпорку на стільця і пішов готувати для нього напій. За запахом Луна відчула щось ягідне. Вона пригадала, що нишпорки страшенно люблять чорниці та ожину. І справді, ніс Клауса, котрий схоже, жив трохи своїм життям, почав активно втягувати в себе повітря.
— Вибач, в мене не було виходу, — Луні чомусь здалося, що Сібеліус хотів, аби ця зустріч відбулася.
— Та нічого. Це ж з Відділу, так? — оченята Клауса врешті сфокусувалися — спершу на Рейрі, потім на Луні. — Чи вони тут по твоїм справам?
— По своїм скоріш, — відповів Сібеліус. Він поставив перед нишпоркою кухоль з чаєм та цілу миску ягід — і звідки вони в нього взялися.
Нишпорка взявся їх їсти. Виглядало це доволі готично: довгими павучими пальцями з кігтями він брав ягоди і повільно по одній відправляв до рота. Врешті, антиквару урвався терпець, і він запитав про мету візиту.
— Я не приніс тобі те, що обіцяв, потрібно ще трохи часу. Але я прийшов з новинами, котрі я не знаю, як пояснити, — антиквар лише кивнув, і Клаус продовжив: — Хтось почав скуповувати старі ельфійські гешеми. Ті, що не продаються, почали викрадати. Півгодини тому вчинили наліт на крамницю агенції «N-ant». Навіть охорона ще не в курсі, що у них виламали віконце в туалеті. Витягли не багато, але я підозрюю, що не про старі купецькі угоди, лампи чи брошки вони туди лазили.
— Он воно як, — замислився Сібеліус.
В цей час у Рейри завібрував телефон. Вона взяла слухавку, і за хвилю промовила до Луни:
— Нас викликають до цього «N-ant»-у, — вона тицьнула катаною в сторону нишпорки. — Цього свідка беремо із собою.
Свідок лише флегматично поглянув на вістря катани і закинув останню ожину до рота.
«N-ant» знаходився в північній частині старого міста, колись цю сторону населяли багаті міщани, пекарі та кравці, що й дало відповідні назви вулицям. Пекарські родини і досі тримали кілька майстерень, серед котрих прилаштувалася згадана антикварно-ювелірна крамниця. На відміну від «Старої скрині» вона мало нагадувала житло чарівника чи дивака. Речі там були розставлені таким чином, аби привабити найбагатших клієнтів. Жодного нагромадження, жодного творчого безладу. Навіть менеджерів власники вбрали у білі сорочки з жилетками в старовинному стилі. Головним напрямом «N-ant» обрали картини, меблі та лампи — особлива любов одного із засновників фірми. Все це вони доповнили сучасними та старовинними золотими прикрасами, тому крамниця охоронялася цілодобово не лише роботизованою системою, але і людьми. І власне в цих умовах хтось проліз через невеличке віконечко і поцупив найдивнішу річ — ельфійський артефакт.
— Що, власне, воно повинно було робити? — запитала Луна у Камомілли, котра особисто прибула на місце злочину.
— Сигналізатор небезпеки. Дуже корисна річ і в місті, і в горах. Давно хотіла у них викупити, але вони дерли за то річний бюджет поліцейського управління.
— Але ж такі штуки можуть використовувати лише ельфи? — зауважив Патрик. Хлопця відтягли від віртуального світу ігор, аби він спробував відчути присутність чудовиська. Слід чудовиська і справді був, щоправда, дуже слабкий, такий, ніби воно відвідувало крамницю щонаймні кілька днів тому.
— У нас є Мія, а до того ж в поліції працює старий Боско.
Луна бачила Боско лише раз, коли він навідав їх аптеку «Три травинки». Він розповідав якісь давні історії, згадував імена людей з найбільш затертих надгробків на цвинтарі св. Роха. При чому як тих, з ким він бавився в дитинстві. Він добре знався на вогнепальній зброї і займався її ремонтом. Окрім них з Мією інших ельфів Луна в місті не зустрічала. Однак це не означало, що їх не було.
Особисто вона мало чим могла допомогти розслідуванню. Поліція не знайшла ані відбитків, ані слідів злому. Лише відкриті двері до внутрішнього приміщення та зламаний сейф. Луна вперше бачила таку велику кількість коштовностей, котрі злодій просто висипав на підлогу, шукаючи найцінніше.
— І ви стверджуєте, що нічого не зникло? — питала Камомілла директора крамниці.
— Ні, окрім ельфійської тої штуки нічого. В мене описи є, можемо перевірити, але я й так знаю, що все на місці.
— А ти, нишпорко, що скажеш? — Камомілла нарешті звернула увагу на Клауса. — Може це справа рук твоїх колег?
— Я не пролізу в те вікно. Та й жодна людина теж. Це могло бути лише чудовисько, — Луна не могла не погодитися: крізь те віконечко міг проскочити лише невеликий птах. Але птахи не вміли відкривати сейфів.
Чи тутешні таки вміли?
— Але ж ви знаєте мільйон методів проникнення в будинки, не дарма вас називають нишпорками, — підморгнула Камомілла. — Поїдеш з нами до відділку, в мене є про що з тобою погомоніти, Клаусе.
Скопіювавши записи з численних камер і дослідивши кожен метр крамниці, поліція забралася геть. Луна та Рейра і собі пішли в сторону ринкової площі. Годинник відбив пів на десяту вечора. До Сібеліуса повертатися не хотілося, та й вони й так дізналися сьогодні більше, ніж сподівалися. Вони дійшли до фонтана Нептуна, де мали розійтися.
— Сканер печер, сигналізатор небезпеки… Гешем до прокладання шляху… Вони що, хочуть йди вглиб Древніх Гір? — здивовано питала Рейра, поглядаючи на годинник. До її автобуса залишалося п’ятнадцять хвилин. — Але навіщо?
— От і я думаю, навіщо це. Слухай, а що це Сібеліус торочив про чорну магію?
Рейра відвела погляд, потім буркнула:
— Та нічого. Я підлітком два роки вчилася в аматорській чорнокнижній школі. А от тебе він в учні сватав.
— Теж мені, чорнокнижницю знайшов!
— Заклинання з Корактора, Луно, можуть накладати лише істинні чорнокнижники. Так нас вчили, — Рейра махнула рукою і пішла собі вулицею Бернардинською до зупинки. Тої самої, з котрої Луну ще п’ять годин тому забирала Клара.
Луна пошкандибала собі порожньою вулицею, вниз до Мостової брами. Стомлені ноги йшли повільно, все ж Луна ще не до кінця відновилася після хвороби та й непростий день забрав всі сили. Врешті вона вийшла на міст і лише тут відчула на собі погляд. Впівоберта голови подивилася назад і помітила молодика, що слідкував віддаля. Луна трохи прискорилася, і врешті по той бік моста вона помітила постать з розкуйовдженою об’ємною зачіскою, біля її ніг ворушилося вовченя.
— Клара! — гукнула Луна. Феня рвонув назустріч, так що Клара смикнулася і замалим не впала. Звіря почало стрибати навколо Луни, та погладила його за вушком.
І раптом воно стало посеред моста і почало гарчати. Ляльки подивилися в сторону брами, але нікого не помітили. Таємничий молодик зник.