15. Вовча хода

Підморожувало. Луна перетоптувалася з ноги на ногу, с тугою спостерігаючи за останніми гостями балу, котрі роз’їжджалися від Будинку Артура. Пан Жан і Камомілла розпитували баронесу. Рейра прискіпливо розглядала поодиноких перехожих, Мія нудьгувала поряд, крутячи в руках підроблену брошку. Десь далеко завили вовки — хор звірів пересилив звичайний шум міста, і від цього на душі сумнішало.
Баронеса поїхала, залишивши підробку у ельфійки. Камі погукала до себе кількох поліцейських та свого помічника. Невисокий, із залисинами, він здавався типовим працівником правоохоронних органів, котрі все життя сидять на одній посаді слідчого, і з неї йдуть або на пенсію, або до могили після невдалої перестрілки.
— Сергію, хлопці та дівчата, треба знайти двох людей, що були на балу, — вона коротко описала зовнішність обох чоловіків. Помічник кивнув і почав віддавати команди підлеглим.
— Чудово! — Камі поглянула на будинок. — Я поки огляну місце злочину.
Вони повернулися на третій поверх. Всі стали під стіною, звільнивши місце для дії поліцейської. Луна показала місце, де проводилося нагородження та де знайшли підробку. Камомілла підійшла до обох, походила навколо, ніби гончак, що принюхується до сліду. Потім простояла із закритими очима хвилини по дві. По тому вийшла на коридор, зазирнула спершу до чоловічої вбиральні, потім спустилася до кімнати, де був салон герцогині.
— Отже, картина ясна! — Камі повернулася до зали і присіла на підвіконня. — Їх справді було двоє. Один, старший, більшу частину часу провів в салоні. Молодший… чи молодша, бо це була дівчина, танцювала в залі. Ось тут під час нагородження вона стягла брошку і хотіла було вчепити підробку, але випадково її відволікли. Вони вже хотіли було тікати, однак старший затримався в бесіді з герцогинею в салоні. Він якраз звільнився, коли піднявся галас через згубу.
— І вони вирішили просто її віддати, тим самим засвітивши себе? — здивовано запитала Рейра.
— Про це вони дискутували власне в туалеті.
— Абсолютно не логічно, в залі ельфійка, котра вмить розпізнала б підробку.
— Значить, хтось помітив брошку у них в руках, або почув розмову, можливо, в туалеті чи де інде. І в них вже не було вибору.
Пан Жан посміхнувся і промовив:
— Погані з них злодюжки, а от маскувальники напрочуд добрі.
— Як же вони нестерпно виють, — Камі зіскочила з підвіконня і подивилася на вулицю.
Луна знову почула виття, котре розносилася луною спорожнілими вулицями. Вона хотіла було щось промовити, коли Рейра запитала:
— Жане, хто ці злодюги?
— Теоретично, Мікулаш де Руж та його батько, Антон де Руж, мешкають в Моуріці над морем. Мікулаш служить у місцевому відділі Королівської Гвардії, його батько — з місцевої шляхти, — пан Жан дістав з кишені свій телефон і почав щось шукати в ньому.
Рейра повернулася до Луни і зиркнула на неї так, що та здригнулася:
— Ти з цим Мікулашом танцювала, а Антонові допомагала в медпункті! І ти нічого не відчула?
— Лише запах зілля проти зурочення. Молодики часом духм’яняться на події, аби дівчата їх не причарували зіллями. Старші, особливо багатії, теж цього остерігаються.
— А щось ще?
— Нічого!
— Тобто ти не відчула маскувальних чарів? Яка з тебе войовничка, якщо ти не здатна відчути ворога? — Рейра нависала над Луною.
— Я травниця перш за все. Якщо майстер вміє приховувати свої здібності, я не відчую його без додаткових трав!
Пан Жан притримав Рейру однією рукою:
— Шановна Рейро, якщо я не відчув, а я проминав і Антона, якщо це був він, і того юнака… дівчину, то де вже зілярці. Камі, ти впевнена, що то була дівчина?
— Відсотків на 80. Все ж мої візіонерські здібності іноді можуть помилятися. Я оце думаю, чому вони вибрали на танок саме Луну? Виглядає доволі спонтанно.
— Може, зрозуміла, що вона з Відділу. Таким чином мала певне алібі, якщо щось піде не так. А, може, це був шанс наблизитися до баронеси — хто буде підозрювати зілярку. Вкрала ж брошку під час або після винагородження, коли все змішалося у привітаннях.
— Добре. Але які мотиви? Міє, що робить та штука?
— Вже нічого, вона була зруйнована ще до балу. Але може стати запчастиною до ремонту такої ж. Це ельфійський гешем прокладання шляху в горах.
В цей час почали повертатися поліцейські. Камі приймала рапорти, а Луна нарешті змогла зробити собі трохи чаю. Раптово вона відчула слабкість, з носа потекло, і єдине, чого вона хотіла — це прилягти. Лялька вже почала прокручувати в голові варіанти настоянок проти застуди — нажаль в кошику нічого такого не було, і раптом до голови прийшла думка:
— Рейро, пане Жане, зілля, запах. Там пахнуть ті ж самі складники, котрі використовуються як від пристріту, так і до потужних маскуючих чарівних засобів. Запах можна розрізнити, але нажаль, я схоже вже мала проблеми із носом, і не відчувала весь спектр.
— Ти й справді якось поганенько виглядаєш, — стурбовано промовила Рейра. — Вибач мою різкість.
— Та нічого, такі обставини. Слухай, я ще помітила, що Мікулаш.. Мікулашія якось дивно рухалася. Ніби хтось старанно приховувала, що вона — лялька. Ще й танцювала так гарно. Голос… — Луна насилу підняла голову, — справді звучав жіночно…
— Я теж помітила щось таке в ньому дивне…
Камі закінчила приймати рапорти і повернулася до колег:
— Нічого конкретного. Мої люди вже вирушили до Моуріца. Вони доповідають, що за містом на захід бачили зграї гірських вовків з Древнього лісу. З півночі по той бік озера і зі сходу їх значно більше. Ми їх власне і чуємо.
— До міста вони не зайдуть?
— Не сьогодні, — похмуро відповіла Камі. Вона підійшла до Луни, що сиділа на стільці, приклала руку до лоба і промовила: — Та ти ж вся палаєш!
Луна хворіла два тижні. Довго трималася гарячка, душив кашель, з ніс пробивали лише потужні ліки. Вочевидь, балом кружляв потужний вірус, їдкий та чіплючий, він доволі добре пручався зіллям та антибіотикам для ляльок. Весь цей час Луна практично не полишала будинку, лише виповзаючи на кухню погрітися опівдні на сонечку. Весь інший час проводила біля старовинної пічки з кахлями, котру топила спеціальним вугіллям без кіптяви. В цей куток нав’язливе вечірньо-нічне вовче виття практично не долітало. Закуп їжі брала на себе Клара. Одного дня навіть навідався дід Павло Підберезовик. Він приніс смачнющого штруделя з маком та яблук, а ще банку перетертої малини, котру Луна почала пити на ніч. В Старих Дубах — розповідав дід — все налагодилося, і жодних чудовиськ останнім часом не з’являлося. От лише вовків побільшало.
— Це гірські вовки, — казав дідусь Павло. — Вони на людей не нападають, до хлівів не вдираються, собак не загризають. Живуть в лісах. Лише збираються в зграї та виють. Кажуть, що полюють на дичину, але тут її не багато водиться. Сарни, олені по дібровам та лісопосадкам. Звичайні наші вовки їх страх як бояться.
— Щороку вони от так приходять, — додала Клара. — А в найхолоднішу ніч вони входять до міста. І от тоді варто ховатися. Веде їх сам володар Древнього Лісу Полісун, вовчий пастух, як його називають серед людей.
— А нащо йому входити до міста? Нащо чинити шкоду? І куди дивиться поліція та війська? — питала Луна.
— Перед ними всі от геть втрачають волю! — Клара зробила страшні очі. — Хто втратив волю, того вовки вважають слабаком і здобиччю. А йдуть містом, аби люди пам’ятали про силу Древнього Лісу та гір. Це якась стара традиція.
Мало не щодня до Луни приносили новини. Поліція навідалася до Моуріца. Справді, ані батька, ані сина в той день на балу не було. Батько лежав хворий, про що, як вони стверджували, було відомо його високості герцогу через іменного листа. Етикет не дозволяв їм телефонувати напряму в таких церемоніальних випадках. Вочевидь, листа хтось перехопив та підмінив, адже Герцог отримав зовсім інше повідомлення. Знайшлися свідки: сімейний лікар, слуги і хтось з місцевих друзів де Ружа, котрий відвідували родинний будинок в той вечір.
— Однак старий Антон в той день все ж кудись виїжджав, але не надовго, ніби до адвоката, — повідомила Клара. — Натомість, за тиждень до балу в одному з пабів бачили Стефанію. Вона зустрічалася з кимсь, хто візуально схожий на де Ружа-старшого. Вони сиділи заледве п’ять хвилин, і пішли геть, обидва в різні сторони. І, як мені повідомив інформатор, щойно Стефанія завернула за ріг, як вона зникла. Він визирнув на вулицю Пивну, а там — нікого. Ніби розчинилася.
— А як ти знаєш, що це була Стефанія? Ти з нею знайома.
— Ну, так. В ліцеї ми грали в рок-гурті разом. Тільки вона молодша за мене на два чи три роки. Вона на парі концертів заміняла нашого клавішника, ти його бачила на Новий Рік. Вправна лялька.
— Лялька? — Луна аж піднялася з подушки. — В неї ж батьки — люди! Я ж її руки бачила — людські руки, без шарнірів.
— Гм… це той антиквар? Я ж з нею не спілкувалася. Приходила, грала та йшла. Грала гарно, претензій не було, концерти не зривала. А там хто в неї тато, мама — це мене не обходило. Руки ж взагалі приховати не проблема, є силіконові накладки.
«Якось дивно це все», — думала Луна, щільно загортаючись в пухнастий халат. Лялька дивилася, як лютнева завірюха замітає будиночки навпроти, як гойдає дивом вцілілий старовинний ліхтар-тарілку. Вона допила заварене зілля, прокашлялася, відкрила ноутбук, котрий витягла на кухню, і почала писати листа до кузини.
«Знаєш, сестро, — на диво швидко відповіла Рафаелла, — Стефанія справді весь час носила якісь рукавиці, ніби приховувала, що вона лялька. Щодо гриму та перевтілення, то тут вона подавала кращі надії, ніж акторка. Якби вона всерйоз зайнялася косплеєм, то рівних би їй не було. Я бачила її інстаграм, коли вона ще його вела, дуже вражаюче. Особливо їй добре виходили чоловіки-аристократи. Себастіана з «Темного дворецького» вона зробила ідеально. Забулася тобі через ці зйомки написати, я дізналася назву тої організації, де вона потім працювала. Це Інститут Гір. Назва мені ні про що не говорить, може твій шеф може тобі розповісти більше».
— Я навіть подумати не могла, що танцювала зі Стефанією, — Луна закрила ноутбук, прокашлялася і подивилася на Клару, котра сиділа на стільці навпроти і перебирала шматки тканин.
— Ну, це могла бути і не вона.
— Майстриня перевтілень! — Луна дивилася на подругу. — А танцює вона справді дуже гарно.
— Ти ще закохайся! — приснула зі сміху Клара. Її раптовий регіт розвеселив Луну, та й сама почала сміятися.
Від вікна долинуло вовче виття. Не десь здалеку — з гір чи навколишніх полів, воно лунало прямо з вулиці, в мить змітаючи залишки веселощів. Обидві ляльки кинулися до вікна. Вечірня вулиця спорожніла, зникло навіть таксі зі своєї стоянки біля будинку навпроти. Ґрати проїздів замкнули. В хатинках не горіло світло, ніби там ніхто не мешкав. Зникли і собаки, що бігали подвір’ями. Виття посилювалося.
— Йдуть! — Клара смикнула Луну за рукав халата.
Та кинула погляд на перехрестя — його звідси було погано видно, але все ж лялька помітила якусь сіру хвилю. Вона сунула прямо на їх вулицю, вовки рядами випливали десь зі сторони Морського проспекту. Попереду вовків йшов височенний чолов’яга з довгими вусами, в хутряному довгому плащі та такій же високій шапці. В світлі ліхтарів він здавався якимось монохромним, постать не відкидала жодної тіні. Очі світилися двома червоними вуглинками, з вусів звисали бурульки. Довгий посох голосно стукав асфальтом, луною розходячись стінами кам’яниць. Він кинув погляд на вікно, ляльки на мить сахнулися, і все ж знайшли в собі сили повернутися. Склом поповзли морозяні візерунки. Луна кинула погляд на термометр — він показував рекордні мінус тридцять. Вовки широкою лавою повільно йшли за своїм пастухом. Здалеку лунало нестерпне виття, але передні ряди мовчали, від чого робилося ще моторошніше.
І раптом Луна побачила маленького песика. Він вилетів з не до кінця причиненої брами сусіднього будинку. На тротуарі під їх вікнами стояла розгублена сусідка — старенька колишня вчителька пані Зоя. Певне, вона вийшла прогуляти свого улюбленця, але через поганий слух та зір не зорієнтувалася, що відбувається.
— Їй треба допомогти! — верескнула Луна. Халат миттєво спав з плечей, вона заскочила по свого зачарованого ножа, накинула куртку. Клара натягала свою. Миттю ляльки збігли вниз, двері відчинилися і обидві вилетіли на тротуар прямо навпроти таємничого чоловіка.
Процесія саме зупинилася. Песик дзяволів і стрибав перед чоловіком, котрий оперся на палицю і дивився на собача. Бабуся втиснулась в стіну, нарешті зрозумівши, в яку халепу потрапила. Її рот розкрився, але через вовче виття ляльки не чули тихого сповненого жаху крику. Вовки наїжачилися і готові були кинутися розірвати всіх навколо. Один з першого ряду зробив крок до песика, але чоловік вдарив палицею об асфальт. Вовк стрибнув назад. Потім чоловік провів дугу, і песика знесло з дороги до кучугури снігу на тротуарі. Той дзявкнув і завмер. І нарешті чоловік повернувся до ляльок. Обидві вже прикривали бабусю, виставивши зброю наперед. У них не було шансів — вовки заповнили всю вулицю. Звірі ще більш наїжачилися, гарчали, деякі вже примірялися до стрибка.
Палиця знову голосно стукнула, чоловік ступив крок, другий, і підійшов впритул до ляльок. Червоні очі зіниці та чорні очі уважно дивилися на них обох, Полісун тиснув неймовірно грізною та страшною внутрішньою силою. І однак вони не відчували гніву, навіть певну зацікавленість. Чолов’яга засунув руку в грубих рукавицях до кишені і витягнув звідти вовченя. Звіря спало, загорнувшись в клубочок. Чоловік нахилився і простягнув його Луні. Та, ніби заворожена, взяла звірятко до рук. Великі пальці ніби прощаючись, погладили шерсть тварини, потім торкнулися чола Луни, і чоловік повернувся на дорогу. Вовки разом завили і процесія рушила вперед.
З лав вовків вистрибнуло двоє, великі і зубасті вовк та вовчиця. Вони підійшли до переляканих ляльок, обнюхали певно своє вовченя, а потім несподівано облизали Луні і Кларі щоки. І пішли собі геть. Інші зовсім не звертали на них уваги, вони сунули собі вулицею та вили.
— Бабусю, — Клара витягла зі снігу собача. Воно було страшенно перелякане, але ціле. — Давайте я вас проведу додому. А ти, Луно, мерщій до пічки, ти ж геть хвора.
Через п’ятнадцять хвилин обидві ляльки сиділи на кухні, відпоювалися чаєм. В кутку на килимку в покривалі посапувало сонне вовченя, перед ним в мисці лежали всі залишки ковбаси, котрі вдалося знайти в холодильнику, однак воно не проявляло до них великого інтересу. Клара меланхолійно перемішувала цукор в чашці чаю, а Луна нервово гортала старий потріпаний гримуар і бурмотіла собі під ніс:
— Цікаво, чим харчується гірський вовк?
Свою хворобу вона більше не відчувала.