12. Королева фей

Післяріздвяний Пуппетвілль завмер в дрімоті. Життя, зазвичай надзвичайно діяльне, сповільнило свій біг, і в святкові дні місто як ніколи нагадувало сонне провінційне поселення, в котрому ніколи нічого значного не відбувається. Потік туристів спав, а на різдвяний ярмарок врешті вибиралися всі, хто перед святами не мав ані хвильки на келишок глінтвейну. Навіть ті офіси, котрі в ці дні працювали, не поспішали проявляти палке прагнення до успішного успіху, люди як могли релаксували та давали собі шанс хоч трохи відпочити.
Аптека «Три травинки» працювала в режимі чергування. Луна, Мія та Лаура домовилися розбити день на три частини, і у вільний час займалися своїми справами. Але часом вони збиралися і пили собі каву чи чай, зрідка приймаючи поодиноких туристів, котрі вирішили в якості сувеніру забрати із собою набір магічних трав. Іноді до них долучалися інші войовнички, аби потім разом піти на глінтвейн чи посидіти в котромусь з барів.
— Все одно до Водохрещі чудовиська не приходять, так що можемо розслабитися, — пояснила Клара, завітавши до аптеки через пару днів після Різдва. Вона притягла із собою електрогітару, і тепер сиділа в кутку і співала різних пісеньок на потіху аптекаркам.
— То де ви граєте в Новорічну ніч? — запитала Мія, на чиє чергування припав візит Клари.
— Паб «Карась», — гордо промовила гітаристка. — Хоча пропозицій було кілька, але це наші друзі, то ж і вечірка буде лише для своїх. Ти ж прийдеш?
— Еге ж, еге ж, — замріялася ельфійка. — Там такий смачний ель.
— А ти, Луно, де плануєш святкувати Новий Рік? — Клара відірвалася від гітари і подивилася на ляльку, котра в цей момент гризла горішки з пакетику на пару з Лаурою.
— А я… — Луна зам’ялася.
Вона мала лише одне бажання — провести новорічну ніч вдома, в тиші та теплі, за фільмом про хлопчика, котрого забули у великому будинку, чи якоюсь іншою різдвяною історією. Вона повернулася із Старих Дубів лише вчора і досі не дуже добре себе почувала після полювання на змієподібне чудовисько, гостин, розкішних сільських обідів та колядувань.
— Ти відпочинь та приходь до нас на концерт. Буде класна програма, ми вже прогон зробили і запис для телебачення, а наживо гратимемо для друзів. — І ти, Лауро, давай до нас! — вона раптово відклала гітару, сягнула рукою до сумки, витягла лист і протягнула Луні: — Це тобі від Диньки.
Луна взяла типовий конверт з різдвяним ялинковим принтом, відкрила його і витягла листівку з артом танцюючої фейрі в червоній сукні та напис „Щасливого Різдва”, а позаду написав дивним, майже нерозбірливим почерком, було написано:
«Зілярко Луно! Запрошую тебе до себе для однієї важливої справи 1 січня. О 14 на паркінгу біля вокзалу на тебе чекатиме авто з моїм другом-ченцем. Прихопи із собою листівку. Динька», — Луна ще раз подивилася на принт. Згадалася осіння пригода з Йолем, а разом з тим вона згадала про яйце.
— Ого! — здивувалася Клара. — Але ж вони швидкі. Це, мабуть, на прийом до королеви фей.
— Що значить швидкі? Який ще прийом? — з розпачем запитала Луна. Схоже, її мрії про затишний Новий Рік летіли шкереберть. Вона з кислим виразом обличчя ще раз оглянула листівку та сховала до рюкзака.
Клара провела медіатором по гітарі.
— Прийом у королеви фей зазвичай проходить в перший день року і триває всю ніч. Втім, — Клара ще раз бренькнула по струна, однак сфальшивила, Луна помітила тремтіння в її руках, — знаючи і Диньку, і королеву, не ти одна отримала запрошення.
Новорічну ніч Луна зустріла в пабі «Карась». Їм з Мією та Лаурою дістався непоганий столик неподалік сцени, і вони доволі добре поспівали, погуляли і, головне, наїлися. Музичний репертуар цілком відповідав смакам, стендапери смішили, а публіка сміялася. Періодично до столика хтось сідав із знайомих: на концерт прийшли і Камі, і Вероніка, і навіть пан Жан, хоча він клявся і божився, що тут випадково.
«Цікаво, чи є тут Рейра?» — думала Луна, розглядаючи публіку.
Нарешті на сцену випустили гурт «Метелик». Клара з крильцями виглядала фантастично і нагадувала дякуючи готичному макіяжу скоріш «мертву голову». Вони на пару з басисткою співали, на клавішах грав якийсь худенький хлопчина. Барабанщиком виявився товстенький мешканець сільських господарств багань. Десь під ранок Луна повернулася додому задоволеною, хоч і свідомою того, що залишилося спати заледве кілька годин. То ж лялька вирішила не гаяти часу і завалилася до ліжка.
За п’ять хвилин до 14 години вона вже тупцяла по свіжому сніжку біля паркінгу на вокзалі. Життя попри каву та дольку лимону вже не здавалося таким райдужним, як вночі. Жодного оптимізму не навіювала доволі похмура і помпезна сецесійна будівля вокзалу. Десь на гілках в сквері навпроти каркала самотня ворона, мабуть закликаючи подруг позловтішатися над зруйнованими планами ляльки.
— Ти вже тут? — Луна обернулася і побачила Рейру в елегантній білій сукні, поверх котрої вона вдягла цілком милий напівшубок.
— Яка ж ти гарна! Ой… Дідько, прийом у королеви! — вилаялася Луна. Вона з просоння натягнула на себе звичайне дейлі вбрання, і тепер мало не горіла від сорому.
— Дякую, — попри урочисте вбрання Рейра виглядала доволі похмурою, здавалося, що вона вчора доволі сильно десь підгуляла.
На паркінг в’їхала велика машина, в котрій Луна побачила знайомого по відвідинам Диньки ченця. Той помахав їм рукою, мовляв, стрибайте. Ляльки сіли на задні сидіння — кожна в свій куток, і машина рушила.
У Луни були дивні відчуття. Несподіваний виїзд до Диньки, недомовленості Клари і похмурість Рейри насторожували. Що якщо її тягнуть на якусь авантюру? Легкості подорожі не додавала ані сніжна і доволі похмура погода, ані біль голови. Хоча ляльки і не відчувають похмілля на відміну від людей, але алкоголь на їх тіла має інший, не менш дратівливий вплив.
Сніг все сипав і сипав, а машина — доволі міцна, пробиралася під гірку. Повз пропливали затишні будиночки, де у вікнах Луна бачила щасливі родини, дітей, що малювали чи гралися. З труб йшов дим, запах дрів та вугілля попри освіжувач проліз навіть до салону автівки. Луна кинула погляд на Рейру, але та насупившись, розглядала пейзажі за вікном. Вона навіть не відкрила книгу, котру тримала в руках.
Незабаром машина зупинилася біля знайомого будинку. Почало смеркатися, і ліс навколо зник в імлі. Чарівній імлі. Луна відчула присутність чарів, давніх і таємничих.
Диньку вони знайшли в середині, у невеличкій кімнаті. Луна з цікавістю розглядала книги, переважно городницького спрямування. На столі стояв великий ноутбук доволі старенької моделі, мабуть, незмірно тяжкий. Сама Динька перебирала якісь старі папери.
— О, привіт. Ви не сильно роздягайтесь, скоро вирушаємо.
— А не рано? — запитала Рейра.
— Поки дійдемо… Втім, по чаю можемо. Чи каві… — розсіяно додала Динька.
Луна сподівалася розговорити її за кавою, і справді, Динька виявила бажання спілкуватися. Вона розповідала про те, як замело далекі галявини. Що вовки в цьому році ще не приходили, але вона вже чула далеке виття, а отже ось-ось старий Полісун приведе їх спершу сюди, а потім і до міста. Що Йоль спіймав доволі велике чудовисько, що манівцями пробиралося в сторону Столиці. Що сьогодні вночі відбудеться пуск експедиції на Марс, і там є її знайомі ляльки з Моуріца. Здавалося, що вона говорить в приступі якоїсь ейфорії, ніби хотіла приглушити якісь свої думки і тривоги.
— Ти мені прямо скажи, — Луна різко обірвала цей потік новин. — Що це за прийом такий, що на вас лиця немає? Я з місця не зрушу!
— А, я ж тобі не написала. Ну, подруги могли б і розповісти, — Динька подивилася на Рейру, але та лише потиснула плечима і відвела свій погляд. — Все ясно. Ми йдемо на прийом до Королеви Фей.
— Це я чула! Але! — Луна мало не кипіла, — Для чого? Чи всі туди йдуть? Як треба себе поводити? Це якісь таємниці? Та й я, — вона кинула погляд на теплі джинси та пухнасту кофтину, — я не вбрана як на королівський прийом.
— Твій одяг і справді не дуже пасує, але в мене знайдеться якийсь плащ, — Динька пішла до шафи і витягла звідти два старовинних вовняних плащі зеленого кольору з накидками. — Це одягнете замість своїх курток. Щодо іншого, то хвилюватися не варто. Щороку королева фей влаштовує прийоми і відмічає тих, хто на її погляд зробив щось видатне, або ж десь не впорався із завданнями. Таких, — зітхнула Динька, — вона сварить. Просто сварить.
Луна недовірливо взяла плащ, він виявився доволі цупким, однак надто тонким, як на зимну нічну погоду. Вона приміряла плащ і раптом відчула неймовірне тепло, котре йшло від його внутрішньої сторони. Луна зняла його і поклала на спинку стільця. Рейра навіть не доторкнулася до свого.
Годинник пробив пів на п’яту. Динька встала і мовчки пішла до виходу. Обидві ляльки попрямували слідом. На подвір’ї їх вже чекала заведена машина, водій читав собі якусь книжечку. Ляльки сіли до середини, і машина рушила з місця і поїхала в глиб лісу. Їхали страшенно повільно, здавалося, що пішки було б трохи швидше, але Луна розуміла, що дорогу добряче замело, і водій робить все можливе, аби скоротити час на дорогу. Тривога в серці змінилася відчуттям невідомості і якоїсь самотності. Вона втупилася у скло і збиралася впасти в меланхолію, коли Рейра, що сиділа поряд, доторкнулася до її руки і промовила:
— Ти не хвилюйся. Це може бути доволі цікавим, я сподіваюся, що до крайнощів не дійде.
— Ти про що? — запитала Луна.
— Фестивалі фей сповнені несподіванок. Іноді вони можуть бути доволі жорсткими, але я не думаю, що тебе це стосується. Все ж ти вперше у них.
Машина раптово зупинилася перед великим кабаном, котрий дивився на них червоними вогниками очей.
— Приїхали, — промовила Динька.
Перш, ніж Луна встигнула зойкнути, вона відкрила двері, вийшла і попрямувала до кабана. Ляльки обережно вийшли слідом, накидаючи на себе плащі. Динька витягла з кишені три яблука і по одному простягнула кабану. Той обнюхав: спершу кожну з ляльок, потім яблука, взяв їх та почав голосно хрумтіти. Врешті розвернувся і пішов собі кудись в сторону.
Луна кинула погляд на світло фар і зрозуміла, що саме в цьому місці лісова дорога закінчується. Навколо проглядалися непролазні хащі. Лише збоку, туди, куди пішов кабан, вела невелика кам’яна стежка. Розчищена та не обледеніла, вона підсвічувалася м’яким сіруватим світлом.
Динька пішла першою слідом за кабаном. Вона махнула рукою, мовляв, ходімо, і її супутниці обережно рушили вперед. Десь позаду машина обережно розвернулася та поїхала геть, залишаючи їх самих.
Йшли вони довгенько. Морозець щипав ніс, щоки, але не проникав під плащ, в котрому Луна відчувала себе надзвичайно комфортно навіть попри ходу під гірку. Спереду дерся кабан — ляльки відчували його запах та важкий подих, потім чалапала Динька. Луна дістала смартфон і зауважила, що він перестав працювати. Навіть не вмикався.
«Певне, це захисні чари», — подумала лялька. Вона намагалася пригадати хоч щось, пов’язане з королевою фей. В пам’яті спливали лише якісь уривки з підручника історії та краєзнавчих путівників. Ніби ця провінція — від миса Моуріц на заході і включно по Древній ліс і на 30 кілометрів вглиб континенту на схід, від Місячної Затоки на півдні і до Древніх гір багато століть тому вважалася священною землею фейрі. Тут мешкали різні чарівні істоти, котрих люди шанували. Потім щось трапилося…
Вони саме минали невелику альтанку з лавочками, так само добре розчищеними, як і вся доріжка. На схилах гір з-під снігу стирчали великі гриби, котрі світилися жовтуватим світлом — снігові жовтянки. Динька щось гукнула до кабана, той зупинився.
— Перерва, дівчата, — Динька всілася на одну з лавок якраз поряд з грибами. Луна дістала фляжку, келишки, прихоплені завчасно з дому Диньки, розлила подругам напій.
— Рейро, — запитала Луна. — А що ти знаєш про королівство фей?
— Воно було тут від початку часів, так кажуть легенди, — Рейра почала пити. — Сюди сходилися всі чарівні істоти, котрим не було місця в інших країнах. Феї собі жили, та горя не знали. Аж раптом з півночі прийшла небезпека. Зло заповнило ліси, страшні чудовиська нападали та вбивали фей та інших чарівних істот. І тоді феї запросили до себе вояків із сусіднього лісостепового краю. Вони справді допомогли. Але фей залишилося так мало, а королівство так понищили, що люди і фейрі вирішили укласти угоду про взаємний захист та допомогу. Цей союз чинний до нашого часу. Втім, люди не дуже справилися із завданням, і тому феї запросили нас, ляльок, котрі хоч і з’явилися в цьому краї, однак давно вже в ньому не мешкали.
— Час йти далі, – відгукнулася Динька, котра весь цей час ніби поринула в себе.
Вони знову йшли під гірку розчищеними сходами. Хуртовина давно вляглася, на зміну їй прийшов легкий морозець. Однак плащі добре захищали і, як здалося Луні, навіть надавали сил – вона не відчувала звичайної втоми від підйому.
Між тим грибів-жовтянок ставало все більше. З’явилися світлячки, котрі ігнорували всі закони біології і літали собі в легкому морозці. Незабаром десь далеко ляльки почули бій барабана. «Бум-бум» — він звучав монотонно. Тонкий слух Луни вловив і сопілки, і скрипку. Однак вони все йшли і йшли, а музика ніби не наближалася, лише крутилася десь попереду. Врешті, після чергового повороту, кабан вивів дівчат прямої алеї. Далеко попереду вони побачили вогні, численні тіні гостей, музика зробилася більш фактурною, вже чулися і скрипки, і труби, і контрабас. Луна помітила, як з бічних доріжок на алею один по одному виходять таємничі істоти, вбрані в такі самі зелені плащі.
Світлова пляма попереду потроху набувала рис великої галявини, наповненої різноманітним народом. До неї вели широкі кам’яні сходи, біля підніжжя яких стояли дві дівчини-мавки в білих довгих сукнях, котрі світилися м’яким світлом. Вони усміхнулися і одна з них простягнула руку, погладила кабана. Той голосно чмихнув, розвернувся та почав дертися наверх. Динька забрала у подруг листівки і віддала другій дівчині. Та лише кинула на них погляд, і повернула зі словами:
— Феї вітають вас, войовнички!
Ляльки піднялися кам’яними сходами і опинилися на величезній галявині. Влітку, певне, тут відпочивали туристи, он навіть будиночок з шинком та місцем для ночівлі стояв. Зачинений зазвичай в зимову пору, в цю ніч його відкрили і товстенний водяник подавав глінтвейн та різноманітні страви. Над галявиною висіли різнокольорові світлові гірлянди із ліхтариками у вишуканих оправах. На іншому боці в тіні грав оркестр. Навколо новоприбулих тусило з кілька сот гостей: і водяники, і фейрі, і незу, і бородаті присадкуваті гноми, чиї копальні, як казали Луні, розташовувалися на захід від Пуппетвілля. Багатьох істот Луна не знала, але вона чемно з усіма віталася: а раптом це хтось надзвичайно важливий чи небезпечний. Більшість відповідала на привітання, деякі навіть надто привітно.
Серед гостей Луна помітила Клару і ще одну незнайому ляльку, вбраних в такі ж зелені плащі. Вони про щось тихесенько перемовлялися, потім лялька пішла собі до натовпу, а Клара привітно помахала рукою Луні і пішла назустріч.
— Ти вже прибула, бусинко! — привіталася Клара.
— Як тут гарно! Стільки народу!
— Це чарівно! — очі Клари палали. — Скоро прибуде королева! Відкрию тобі таємницю, вона хоче з тобою побачитися.
— Королева? Та звідки ж вона про мене знає. І чому ви… — Луна обернулася до Рейри і Диньки, але ті вже стояли осторонь і балакали з високою кошлатою істотою на довгих пташиних ногах.
Луна знову роззирнулася. По всій галявині вона помічала все більше і більше дивних істот, про деяких з них вона лише читала в книжках, деяких ніколи не чула. В рідному містечку Марієнталі та в Столиці з інших рас зустрічалися хіба що мандрівні ельфи чи гірські гноми. Кілька незу перемовлялися неподалік великого каменя. Хтось невисокий, повненький з бородою і великими ступнями прочалапав повз ляльок до місця, де зібралося більшість гостей. Там, біля великого вогнища, Луна помітила старезну відьму, котра мішала мітлою у казані якесь зілля. Раптово вона повернула голову в сторону ляльок і голосно промовила:
— Луна Травниця, підійди-но ближче!
Галявина затихла. Луну охопила паніка, ніби знову йшла здавати важкий предмет страшному викладачеві. Клара підштовхнула подругу, гості розступилися, і та поволі підійшла до відьми.
— Хехехе, яка ти ляклива, — засміялася старенька. Луна придивилася і раптом впізнала в ній одну зі своїх постійних клієнток. — Ти можеш вгадати, як саме зілля я готую?
Луна зазирнула до котла, потім обережно принюхалася. Вона розрізнила кілька доволі популярних зіллячок, а ще віддавало забороненими компонентами.
— Це зілля для невидимості від зайвих очей, — промовила Луна.
— Так, зілярко, так, — на обличчі відьми з’явилася задоволена посмішка. — Ти побачила!
«Вона побачила, вона побачила», — зашуміли гості навколо.
Раптом музиканти в тіні змінили ліричну музику на урочисту. Натовпом пробіг шепіт, всі повернулися в сторону глибини лісу в протилежному боці, з котрого прийшли ляльки. Там з’явилося золотисте світло. Воно потроху наближалося, пляма перетворилася на довгу процесію фейрі. Кожне з них тримало ліхтарика. Попереду летіла трохи більша фейрі з маленькою короною на голові, за нею дві несли її шлейф. Процесія дісталася каменя, тричі його облетіла його, а тоді на камінь виповз здоровенний жук-олень і на його спину приземлилася королева, її фрейліни та ще кілька фей. Інші звідусіль оточили галявину, розчинившись серед гостей. Кількадесят з них утворили коло, взялися за руки і почали кружляти під звуки тихої музики, котра долинала з темряви. Позаду королеви фей Луна помітила незнайому ляльку. Вона весь час поправляла локони неслухняного зеленого мов у мавки волосся та уважно розглядала присутніх.
— Королева фей вітає вас! — урочисто промовила відьма. Всі навколо вклонилися.
— Сьогодні, в перший день року, — продовжувала відьма. – Її величність влаштовує прийом. На багатьох з вас чекають щедрі дари! — галявина вибухнула оплесками та схвальними вигуками.
Луна з цікавістю розглядала королеву фей та її наближених. Зовні вони дещо відрізнялися від зображення на вікторіанських картинках. Завдяки великим матовим очам вони скоріше нагадували великих антропоморфних комах з дитячої анімації. Крильця у королеви переливалися всіма кольорами райдуги, натомість у інших мали певний колір і візерунок, або ж були просто напівпрозорими з перламутровим відливом. Одяг міг вразити будь-якого дизайнера чи реконструктора, настільки цікаво та різноманітно він виглядав. А ще фейрі не промовляли ані слова, і від цього робилося трохи лячно.
Відьма почала викликати по одному того чи іншого гостя. Він виходив, ставав перед королевою, вклонявся чи робив реверанс, а та брала у когось із почту запакований подарунок і віддавала. Гість цілував руку, промовляв кілька слів подяки і повертався до натовпу.
Викликали трьох подруг Луни, при чому всіх разом. Вони вийшли на середину кола: посередині Динька, а по бокам Клара та Рейра. Луна помітила, як у Клари дрижать руки, як Рейра зціпила губи. В цей момент переливання кольорів на крилах королеви зупинилося, а самі крила налилися темно-синім. Галявину на хвилю оповив туман, котрий поглинув і камінь, і трьох ляльок. Якісь голоси долітали із середини — все це пролетіло надзвичайно миттєво, і за хвилю туман розвіявся. Луна побачила бліду мов смерть Клару, ще більш похмуру Рейру і Диньку, котра ледве трималася на ногах.
— Ви отримали своє! Нікому не дозволено в таких умовах опускатися до чвар. Нас так мало, а чудовиська сильні! – суворо промовила відьма.
— Мало, нас мало, — пролетів шепіт поміж гостей.
Королева махнула рукою, і вся трійця полишила коло, всі без подарунків. Відьма продовжила викликати інших гостей, аж поки не промовила:
— Луна Травниця, звана Люччією! Вийди на коло перед королевою фей!
Луна обережно ступила кілька кроків, феї та гості пропустили її до середини, замкнули коло і продовжили свій медитативно повільний танок. Лялька вклонилася королеві та її почту, котрі непорушно висіли перед нею, потріпуючи крильцями, від котрих йшло легке тепло. Незнайома лялька-охоронець уважно приглядалася до викликаної.
— Луна Травниця, звана Люччією, чи хотіла б ти стати молодшею войовницею? — продовжила відьма.
Слова відьми прозвучали як грім з ясного неба. Зілярка ніколи не мріяла про те, аби стати в бою поряд з Кларою, Рейрою чи Камі, вона думати про це боялася. Знищення двох чудовиськ вважала скоріше випадковістю, вимушеною необхідністю, ніж вдачею. І все ж зробити перший крок їй дуже хотілося. Врешті, пересиливши страх, Луна відповіла:
— Це велика милість, ваша величносте! Але я не маю таланту і хисту. Я не вмію і боюсь.
— Всі бояться! — промовила відьма. — І я боюся. Ти не бійся!
Луна трохи мовчала доти, аж поки не відчула, що пауза затягується. І врешті вирішила:
— Я хотіла б зробити перший крок. Принаймні для самооборони.
— Хто поручиться за Луну Травницю, звану Люччією? — відьма схвально хитала головою.
Коло фей розімкнулося і до нього увійшла Клара.
— Ваша Величносте! Шановна громадо! Я, Клара Шпаченко, лицарка Її величності, можу поручитися за Луну. Це чудова зілярка, що знається на своєму ділі! Вона змогла особисто виготовити зброю — ніж, вона зробила складне зілля, котре звільнило тих, хто застряг між світами. Її обереги допомагали нам в кількох складних справах. Тому я хочу підтвердити гідність пані Луни зайняти перший лицарський ступінь — зброєносця. І готова особисто вчити її!
— Готова! Готова! — медитативно повторили феї та гості.
— Так, готова, — підтвердила відьма. — Але одного голосу не достатньо! Чи є ще хтось, хто міг би поручитися за цю зілярку?
Коло знову розімкнулося, і на середину вийшла Динька.
— Я, Айсифена Креоманн, звана Динькою, колишня войовничка і зілярка! Йоль доручив Луні своє яйце, і вона не відкинула вибір Йоля, а прийняла свій шлях і захистила яйце.
— Йоль вибрав! Йоль вибрав! — шепотіли феї та гості.
— Так, Йоль вибрав! — підтвердила Відьма. — Але недостатньо! Ой, Луно, двох не достатньо, — скрипіла відьма. — Чи є в тому лісі хтось, хто свідчитиме на користь чи проти кандидатки?
— Так, шановна пані, є! – вигукнув один з кобольдів. І на середину кола вистрибнув лис, той самий, котрого Луна тиждень тому врятувала від виснаження і смерті. — Цей Лис, званий Фентріком, був врятований Луною Травницею тим самим ножем від наглої смерті. Лис прийшов свідчити!
— Свідчити! Свідчити! — шепотіли феї.
Відьма докинула до казана травички і зілля змінило колір із болотяного на блакитний.
— Свідчення прийнято! Чи хтось ще має слово про зілярку Луну?
— Так, ваша Величносте, — Луна почула за спиною голос Рейри. Вона вийшла і стала за спиною Луни. — Я, лицарка Рейра, могла б поручитися за Луну, як за гарну товаришку та зілярку. Але я гадаю, що вона не готова бути войовничкою. Вона слабка, і не могла без допомоги звільнити шановного Фентріка. Також фізична підготовка ні до біса! Я не впевнена, чи Луна взагалі має здібності до бойових чарів, а це дуже важливо. В бою, справжньому бою, вона не матиме жодних шансів вижити, — в голосі Рейри відчувся біль. — А знайти таку другу зілярку буде важко! Вона дуже талановита і не раз довела свій професіоналізм.
Над галявиною запала тиша. Луна сама не знала, чи сердитися на Рейру, чи дякувати. З одного боку вона б хотіла спробувати себе в ролі войовнички, з іншого боку померти марною передчасною смертю не хотілося. Дуже не хотілося. Вона прислухалася до перешіптувань, але не могла зрозуміти, про що саме говорять гості.
Королева фей виставила руку. З її долоні вирвався сріблястий промінчик, він впав на чоло Луни, трошки поблукав і раптом засвітився легким зеленуватим світлом, однак швидко згас. Королева фей кивнула відьмі і та промовила:
— Луна має здібності войовнички. Зелене – це доказ!
— Це доказ, це доказ! — повторили медитативно феї.
— Це доказ, це доказ! — шепотіли за ними дивні істоти та лісові духи.
— Отже, зілярко Луно, звана Люччією, ми, голос королеви фей, оголошуємо, що віднині твій титул — паж та тримач кавової турки її величності! Прийми цей титул!
Таємнича зеленоволоса лялька простягнула королеві сріблястий меч, та взяла його. Луна встала на одне коліно, а королева доторкнулася мечем до чола. Потім вона повернула меч, і взяла у фрейліни коробочку, таку ж, як роздавала іншим. Простягнула її Луні і знову кивнула до відьми:
— Клара і Рейра, на вас в якості спокути покладається обов’язок навчити Луну всім тонкощам ляльки войовнички. За півроку на цьому місці вона пройде перший іспит, за рік другий.
— Іспит! Іспит! — шепотіли перелякано гості.
Відьма посипала якоюсь сіллю зілля і над казаном вибухнув вогняний струмінь. Тоді старенька почала перемішувати вариво то за часовою стрілкою, то проти. Луна вловила нові запахи: майорану і ще чогось, здається, полину. Весь цей час королева великими чорними очима незворушно дивилася на неї і тій знову зробилося трохи лячно. Вона вклонилася, поцілувала руку королеви і пішла собі до натовпу, де на неї чекали подруги.
— Ну, ось, ти і паж, як там, тримач кавової турки, — Рейра з кислим виразом обличчя обійняла Луну. — Бережи себе, ти на крок ближче до небезпеки.
— Та Луна молодець! — заперечила Клара. — Підівчу її, і ох надеремо дупу тим чудовиськам!
— Та що ти! — Луна вперше побачила, як спокійна Рейра спалахнула від гніву. — Ви ж її на смерть штовхнули.
— Смерть, — несподівано жорстко відповіла Клара, чиє біле волосся почало електризуватися. — Це ще подивимося! Досить рефлексувати, я так само втратила, як і ти!
Рейра хотіла щось відповісти, але раптово між ними встала Динька і штовхнула в різні боки. Обидві ляльки впали на потоптаний сніг. Поки вони борсалися в плащах і намагалися встати — Луна помітила, що відьма крутить в їх сторону прутиком мітли. Обидві заспокоїлися і перестали борсатися і сипати прокляттями.
— Радій, що тебе морським окунем не титулували. Феї щоразу вигадують якісь дивні титули. — іронічно зауважила Динька, потираючи руки. — Вставайте вже, мало ми отримали від королеви?
Клара і Рейра потроху обтріпували сніг. Вони не дивилися одна на одну і за мить розійшлися в різних напрямках.
Церемонія вручення закінчилася. Відьма проголосила цілу промову про важливість берегти себе в ці непрості часи, важливість дружби та взаємопідтримки. Врешті королева благословила всіх присутніх, музика заграла урочистий гімн. Феї знову тричі обійшли камінь, а потім потягнулися геть з галявини. Гості дивилися, як процесія потроху зникає сере дерев, а коли останнє світло зникло в темряві, кинулися вітати одне одного і веселитися на повну. Музика грала ще дужче, тож багато хто пішов до танцю навколо каменя, де все ще сидів жук. Вони утворили концентричні кола, котрі кружляли: одні за годинниковою стрілкою, інші проти. Луна раптово опинилася в центрі і змушена були створити міні-коло з мавками та кількома іншими істотами, аби не вибиватися з танцю.
— Динько, — наважилася запитати Луна, коли танці нарешті закінчилися. Вони присіли біля шинку на лавочці і пили глінтвейн, котрий на смак відрізнявся від міського в кращу сторону. — Що взагалі відбувається? За що вас покарали? Що на них найшло.
— Це, пажу турки, довга і сумна історія. Не тут її розповідати. А нам саме час повертатися, — вона встала і кивнула Рейрі, що стояла з кухлем меду неподалік. — Йдемо?
Рейра нічого не відповіла. Вона повернула шинкарю кухля, міцніше загорнулася в плащ і пішла в сторону сходів.
Дивні істоти потроху починали прощатися. Поодинці вони підходили до відьми зі своїми кухлями. Та наливала їм блакитного зілля, вони пили — і починали зникати, ніби розчинятися в повітрі. Луна і собі встала до черги, аж раптом відьма наказала її пропустити:
— Ходи сюди. В мене для тебе є подарунок, — стара простягнула ляльці руку, в ній вона побачила мішечок, — тут особливі зілля. Коли личинка йоля почне прокидатися, ти повинна бути поряд. Обтруси себе зіллям, звареним з цих трав. Не бійся, якщо Йоль тебе вибрав, то напевне не для того, аби тебе зжерли. І, — відьма підморгнула, рукою притягнула до себе Луну і змовницьки зашепотіла: — Як йтимеш до низу, набери собі грибів жовтовиків. Знадобляться!
Луна подякувала та пішла собі до подруг. Вони мовчки спустилися донизу — дорога видалася Луні коротшою та легшою. Десь попереду вона помітила кілька тіней — не лише вони покидали бал цим шляхом. Біля альтанки вони побачили Клару, що сиділа собі та малювала ногою на снігу різні знаки. Динька сіла поряд, Рейра стала в стороні.
Луні не хотілося розмовляти з похмурими подругами, тому вона спершу зібрала гриби, а потім відійшла до площадки. На сході вже почало світати, хмари пішли геть, відкривши зоряне небо. Десь далеко з океанічної платформи стартував корабель, залишаючи після себе велику дугу. Це була та сама експедиція на Марс, котру згадувала Динька.
«Як дивно. Ми почали нову фазу освоєння космосу, і в той же час поряд з нами мешкають істоти зі старовинних легенд», — міркувала собі Луна. Вона почула за спиною якийсь шепіт, повернулася і побачила, що Динька взяла в одну долоню руку Клари, в другу Рейри і промовила:
— Досить! Загиблих не повернеш! Ви свою провину надто перебільшили, якщо вона взагалі була. Все, мир! – дівчата неохоче потисли одна одній руки.
Напруга потроху зникала, і Луна полегшено зітхнула. Час було повертатися до міста.