11. Епідемія перед Різдвом

I.
— Три дні до Різдва, а я ще не була на ярмарку! — бурмотіла Луна, закриваючи скотчем останню коробку з великої партії, котру кур’єр сьогодні мався відправити до міської аптеки сусіднього приморського королівського містечка Моуріца.
— Ну, так ходімо! Мія, ти ж відпустиш з нами Луну на годинку? — Клара через соломинку потягнула колу з великої пляшки. За дверима на вулиці тинявся Патрик, з кимось переписуючись в месенджері. Він знудився сидіти в приміщенні і вирішив трохи прогулятися.
Ельфійка махнула рукою — мовляв, йдіть собі, куди хочете. Вона саме надрукувала накладні і збиралася наклеїти на коробки. Луна простягла було руку, аби взяти частину, але Мія заперечливо похитала головою, лише показала три пальці, що означало: «Принесеш мені три копчених сирки», а потім ще один — «і келишок глінтвейну».
— Щось вона якась сьогодні мовчазна, — пробурмотіла Клара, коли вони вийшли з аптеки на морозну засніжену вулицю. Вона вхопила одною рукою Патрика, другою взяла Луну під руку і всі разом вони пішли вглиб Старого міста.
Різдвяний ярмарок в Пуппетвіллі вважався найкращим у всій країні. Він займав не лише тісненьку Ринкову площу, ятками заставляли вулицю Широку, а далі — весь Королівський проспект до самого Музею. На ярмарок з’їжджалися не лише місцеві виробники пряників чи ялинкових іграшок, але ювеліри, кондитери та майстри з кількох найбільших міст, виробники одягу, сувенірів та навіть продавці книг. Серед різноманітного краму Луна знайшла собі доволі милі пухнасті навушники, котрі пасували до її курточки. Клара придбала інші — із заячими вушками і начепила їх на Патрика. Той лише покрутив носом.
— А це що? — Луна стала, мов вкопана. На одному зі стендів продавали різноманітні аніме-фігурки, в глибині виднілися полички з рядами манґ.
— О! — Патрик стягнув заячі навушники і попрямував до анімешного стенду. Він довго копирсався в манґах, аж поки не вибрав собі три томи. Розрахувавшись, він кинув сповнений журби погляд на фігурки і промовив: — Ходімо пити глінтвейн.
Вони попрямували до великого будиночка, де на двох поверхах продавали глінтвейн та копчені сирки. Придбавши смаколики для себе і для Мії, трійця прилаштувалася біля вільного столика і почала наминати здобич.
— Якось в цьому році все одноманітне, — бурмотіла Клара. — І я особисто хотіла придбати приправи, а їх немає! І штоллени якісь… Ну, нічого, у мене, — вона підморгнула Луні, — такий штоллен лежить в холодильнику, що ви не їли! Прийдете до нас на Різдво?
В цей час у Луни в кишені завібрував смартфон.
— Не дадуть навіть перепочити… — пробурмотіла вона, побачивши на екрані номер Лаури. — Ну, що трапилося?
— Вибач, що відволікаю, але чи не була б ти так люб’язна повернутися до аптеки. Пан Підберезовик із якоюсь пані чекають на тебе. Мія поки що його розговорює — вона знову при голосі.
Луна зітхнула, одним махом допила глінтвейн, викинула пластиковий стаканчик до кошика і, залишивши друзів насолоджуватися життям, пішла назад, до аптеки — знову вниз до Торгової брами, крізь натовп до Ринкової площі. Боковим зором вона помітила знайоме обличчя — здалося, що вона побачила доньку антиквара Стефанію, але за секунду знайома постать зникла. Луна обернулася, навіть підстрибнула, але в сутінках в натовпі марно когось шукати.
Біля вікна за „чайним столиком” сидів пан Підберезовик, а поряд — пані у великій хутряній шапці, в котрій Луна впізнала лікарку Лідію зі Старих Дубів. Мія вже приготувала для них чай, і тепер із задоволенням щось оповідала, вказуючи на ящики. Луна простягнула їй сирки, та вдячно кивнула. Про глінтвейн навіть не згадала.
— Луночко, привіт, у нас така біда-біда, — промовила лікарка, варто було лише зіллярці переступити поріг аптеки.
— Що у вас трапилося? — Луна побачила тривогу в очах гостей. Вона зайшла до складу, скинула куртку, помила руки і повернулася до зали.
— Діти хворіють! Масова епідемія! Все дуже схоже на шлунковий грип, але ліки не допомагають, деякі хворіють вже тиждень. В сусідньому селі вся лікарня забита!
Луна пошукала на поличці шлункові ліки, взяла кілька пакетиків і протягнула лікарці.
— Ні, ви не до кінця зрозуміли, — заламала та руки. — Пані Луно, хворобу можна подолати лише за межами наших околиць. Ті, кого ми вивезли до міста, швидко одужували. Але після повернення вони хворіли знову і знову.
Луна замислилася. Їй не хотілося вірити в найгірше, і вона запитала:
— Чи ви проводили аналіз води? А їжі? Чи були випадки хвороби серед дорослих? Чи хтось помер?
— Ми проводили, але нічого не знайшли. Дорослі не хворіють. Ніхто не помер.
— Ні, лише діти слабують, — додав дід Павло. — Луна здивувалася — вона з дитинства не чула, аби на хворобу так казали. — Завтра будемо евакуювати всіх хворих діток до міста, в селі оголошують карантин.
— Радіація? — висунула з комірчини носа Лаура. Пані лікарка схопилася за серце, лише зусиллям змусила себе стриматися.
— Ми не міряли… — але тоді б хворіли всі, — Луна не до кінця розуміла, чого саме в цей момент боялася лікарка — чи мишоподібної незу, чи новини про можливу променеву хворобу.
Лялька взяла смартфон і зателефонувала до свого керівника пана Жана. В двох словах описала ситуацію.
— Вже чув про цю історію. Схоже на чудовисько. Але кого ж вислати… Перед Різдвом вони особливо активні! Рейра зараз чистить міські підземелля, там такого навилазило із закутків. Для Клари в мене є завдання… Доведеться тебе відпустити.
— Але ж ми завалені по вершечок! — майже прошипіла Луна.
— Дам до аптеки в допомогу Патрика і цю дівчинку, що пробудилася нещодавно, Леру. Заодно трохи зароблять до свят. Можеш хоч сьогодні їхати.
— Добре. Мені потрібно буде на… — Луна запитала у діда Павла. — Коли б ви хотіли їхати?
— Чим скоріше, тим краще. Найпізніше завтра о сьомій.
— На завтра на шосту мені потрібна портативна хімічна лабораторія, моєї буде недостатньо. Бажано з дозиметром і тими нашими детекторами на чудовиська.
II.
Дід Павло приїхав вранці. Він допоміг Луні знести два важких бокси з лабораторним обладнанням, особисті речі та валізу із зіллями, ліками, оберегами та книгами, котрі Луна вчора весь вечір збирала. Клара, котра щойно повернулася з нічного чергування і саме збиралася солодко поспати, відвела Луну в сторону і тихо промовила:
— Якщо в тебе виникнуть серйозні проблеми, дай знати, я одразу прискочу. І пиши, постараюся якомога швидше відповідати. Я підозрюю, що це не проста хвороба. Прислухайся до старих легенд, можливо, щось цікаве і почуєш. В таких селах повно старезних духів-охоронців чи чогось такого. Може, котромусь щось не до вподоби, — Луна вдячно кивнула. Вона не сумнівалася лише в одному — на неї чекали діти.
Машина рушила з місця, доїхала до перехрестя і повернула направо. Старою вулицею Рибною вони об’їжджали запханий в цей час Морський проспект, що вів в сторону моря, аж поки не пірнули під міст і не виїхали на шосе в сторону Старих Дубів. Саме цим шляхом Луна часто їздила велосипедом по трави. Повз пролітали порізані лісосмугами заметені поля, кілька сарн греблося в пошуках трави. Сходило сонце, поливаючи сніг рожево-помаранчевими відтінками. Місто потроху почало віддалятися — Луна озирнулася і вдалині побачила лише замок на скелі, старовинні вежі та три високих офісних будівлі в західній частині. Все інше ховалося за деревами та потроху зникало вдалині. Лише гори біліли своїми вершинами в ранковому сонці.
— Де знаходяться хворі діти? — запитала Луна.
— Перших відвезли до лікарні в Крутих Рогах. Але зараз зробили лазарет в школі. Сьогодні по них приїде автобус з міста.
— Чудово. Везіть мене одразу до школи. Гадаю, що саме там ми і зробимо лабораторію. Там є кабінет хімії?
— Є, там все є. Та краще ночуй у нас. Ми тобі завжди раді.
— Дякую, але ж ви далеко від школи.
— Тоді у моєї сестри заночуєш, вона біля школи мешкає.
Машина в’їхала у село Довге — найближче до Пуппетвілля. Саме за ним Луна звертала велосипедом на бічну ґрунтову дорогу та манівцями їхала до перелісків над великим Яром у Старих Дубах. Однак машиною доводилося пензлювати трохи колом через два інших села. За Довгим дорога трохи почала йти вниз. На пагорбі здалля промайнули два голландські вітряки, дорога знову повернула, і вони в’їхали в наступне поселення.
— Слухайте, а тут багато старовини! — вони якраз проїхали старезну хату з табличкою «Музей», за котрою Луна помітила ще одну, біля котрої поралася старенька бабуся.
— Трохи є. А є і ось таке, — за деревами з’явилося величезна параболічна антена.
— Це ж обсерваторія! Та сама, про котру всі пишуть? — дід Павло ствердно кивнув. Машина ніби пропливла повз велетенську конструкцію поряд зі скляною спорудою самої обсерваторії, трохи поодаль вона помітила кілька котеджів для працівників.
— Слухайте, як тут багато людей мешкає, — Луні чомусь здавалося, що села давно знелюдніли.
— Під час війни багато з міст втікало, займали порожні хати. Міста бомбардували, палили що їх, що наші. Тут навіть фронту не було. Спочатку королівські війська звідси просто відступили. Потім вороги теж швидко втекли, фронт у них посипався тоді, морський шлях їм перекрили, гірські дороги партизани закрили. А люди так і залишилися, бо повертатися не було куди. Там от, де нині оці висотки поставили, цілий район розбомбили. Військовий завод там до війни був, літаки робили. Геть нічого не лишили. Та й Фабричну бомбили, теж мало хто туди повернувся.
Вони в’їхали до Старих Дубів. Луна мала нагоду побачити село лише один раз — коли у вересневий день вони з Лаурою поверталися до міста. Однак переліски та яри на захід від села Луна знала як свої п’ять пальців. Вони швидко проминули пару бічних вуличок, будинки на пагорбі, ставочок і виїхали до старовинної дерев’яної церкви, поряд з котрою Луна помітила кам’яні хрести. І два величезних дуби.
Машина виїхала на центральне перехрестя і повернула вправо — під гірку і зупинилися перед двоповерховим цегляним будинком з двома крилами — місцевою школою. На порозі стояв якийсь дядько в чорній куртці і хутряній шапці, він палив люльку і розмовляв із лікаркою Лідією, що вийшла на хвильку на свіже повітря, та директоркою школи, простою жіночкою в дуже скромному діловому вбранні, на котре вона накинула куртку.
— А, ось і ви! — дядько витрусив вміст люльки до попільнички. — А я все виглядаю і виглядаю вас.
— Знайомтеся, це Микола Іванович, наш голова ради, — Луна здивувалася такому старосвітському зверненню, але нічого не сказала, просто представилася і потиснула простягнуту руку.
— Автобус ось-ось приїде. Луно, може бажаєте оглянути дітей, поки вони тут? А я поки привезу для вас скутер на лижах. Він дуже простий, як велосипед. Знадобиться, от точно знадобиться!
Огляд не приніс Луні хоча б якихось зачіпок. Так, діти хворіли, і хвороба не перебігала легко. Зовнішні ознаки і справді нагадували шлунковий грип. Так, деякі хворіли вже вдруге, при чому симптоми та перебіг повторювався.
— Що скажете, Луно? — запитала Лідія, котра супроводжувала Луну під час огляду.
— Та… — потягнула лялька. — Не дуже добре, що діти виїжджають. Без хворого пацієнта мені буде важче шукати причину. Може, це упир який?
— Та що ви таке кажете? — в цей момент до школи під’їхав автобус, і лікарка вибігла до дітей.
Луна пройшла до шкільної лабораторії хімії, котру спеціально виділили під її потреби, стерильно чистої, тож Луна, розкладаючи своє обладнання, намагалася не порушувати порядок. Трохи розклавшись, вона відкрила кран і зробила перший тестовий аналіз — води з місцевої водогінної вежі.
— Все чисто, все чисто, — бурмотіла вона, дивлячись у вікно на залите полуденним сонцем засніжене подвір’я школи. В цей момент перед її очима по склу поповз сірий метелик, трохи більший за міль. Луна уважно до нього придивилася, але не змогла розпізнати вид.
— Певно щось місцеве, — пробурмотіла вона. Зібрала сумку, зачинила лабораторію і пішла коридором на перший поверх. У вестибюлі помітила великий стенд, на котрому висіло кілька дитячих малюнків з лисицями.
— О, у вас лисячий конкурс? — здивовано запитала Луна у директорки, котра проводжала поглядом автобус та втирала сльози хусточкою.
— Це Рудий Лис! Наша місцева легенда. Кажуть, що в старі часи наші предки, воїни з півдня, котрі поселилися в цьому місці, уклали договір з місцевим духом — лисицею з двома хвостами. Та повинна була захищати мешканців від чудовиськ, а вони натомість годували її своєю здобиччю. З часом ця традиція перетворилася на обряд. Ще в нас кажуть, що Лис служить святому Миколаю, ходить селом і дивиться, котре дитя було чемним, а котре непослухом.
— Он воно як, — Луна вирішила при першій же нагоді записати цю гарну легенду до свого записника.
Залишок дня лялька гасала лижо-скутером селом, знімаючи проби води, беручи на аналіз картоплю, моркву та інші продукти, міряючи радіаційних фон та склад хімічних речовин в повітрі. Голова мав рацію — машина виявилася дуже легкою в керуванні, майже такою, як міський електричний самокат, надзвичайно стійкою та швидкою. Разом зі скутером Луна отримала детальний план села — Микола Іванович описав і викликався навіть трохи супроводжувати зілярку. Надвечір на ляльку чекала праця в лабораторії.
— Все чисто, — розвела Луна руками, потягуючи чудовий чай на кухні у бабусі Хелі, сестри діда Павла. Вона сиділа на ослінчику, та вигрівалася біла лежанки. Сам дід разом з Миколою Івановичем та лікаркою сиділи навколо стола. Старенька бабуся в хусточці — пані Хелі — саме вносила до кухні великі пухкі вареники. Луна перебралася до столу і накинула собі трійко.
— Бери більше, дитино, он яка худенька.
— Дякую, — лялька почала наминати вареника. — Найгірше те, що я не відчуваю присутності чудовиськ. Схоже, ми щось не враховуємо…
— Може, і справді упир, — невпевнено промовила лікарка.
— Та яке там упир! Це, я вам кажу, Лис прогнівався на нас! От не вірите, а дарма! — гарячково заявляв Микола Іванович.
— Та ні, — заперечував дід Павло, — який лис, що ви ото говорите! Це вірус, треба інших, кращих порошків пошукати!
— Тобто ліків, — уточнила лікарка для Луни. — В нас на ліки так кажуть.
За годину гості пішли, так і не прийшовши до якогось консенсусу. Луна позіхала і мало не валилася зі стільця. Бабуся Хеля постелила їй ліжко під великою картиною зі ставком і лебедем. Картину, певне, малював якийсь сільський майстер і виглядала вона трохи наївно, але по своєму гарно. Вже засинаючи Луна помітила в кутку якийсь рух, невеликий метелик, трохи більший за міль, виповз на освітлене вуличним ліхтарем вікно. Луна знову позіхнула і відразу заснула.

III
На ранок лялька почувалася кепсько. Після вчорашньої біганини трохи ломило тіло, але гарний чай та сніданок допомогли Луні опанувати себе. Вона сіла на лижо-скутер і помчала до школи.
На цей раз лялька вирішила взяла проби снігу в різних місцях, а при оказії дослідити всі закутки села. Так вона їздила тут і там, звозячи все до шкоди, де директорка і за сумісництвом вчителька хімії робила аналізи. Ближче до вечора Луна дісталася до будинку Підберезовиків, що знаходився на Дикому кутку. Дідусь Павло та бабуся Марта були саме вдома, то ж запросили ляльку до обіду.
Скуштувавши смачний борщ з домашньою сметаною, Луна вирішила продовжити збирати матеріал. Вона вийшла на город Підберезовиків, на котрому тинялися кілька курей. Перед нею вдалині рід ряд дерев, за котрою вгадувався чи великий чи то парк, чи то сад. Сонце саме ховалося за нього. По правій стороні Луна помітила водогінну вежу — вона за описом голови постачала воду до кількох віддалених кутків. А поряд виднівся довгий будинок, здається, не один. В повітрі стояв кислуватий запах жоми, коров’ячого молока ніс щипав свіжий морозець.
— Що там? — запитала вона у діда Павла, що вийшов з хати слідом за нею.
— Це ферма, а там — сад, я колись працював там директором. А потім трохи їздовим, коли вже на пенсію пішов. Все це належало графу, але років з двадцять тому він все продав. Фруктовий сад віддав громаді. Ферму викупив Олекса, троюрідний брат Марти. А садибу продали якійсь родині з міста.
На Луну хвилею налетів ментальний зойк — в голові запульсував біль. Лялька здригнулася і сконцентрувалася, аби вловити напрямок — він йшов десь з фруктового саду. Якась істота, здатна посилати надзвичайно сильні сигнали, вочевидь, відчула її присутність і благала про допомогу.
— Вибачте, я зараз… — Луна розвернулася і кинулася до лижо-скутера. Зірвалася, здійнявши снігову хмару і полетіла прямо через городи до того саду. Вона помітила широкий проїзд і пірнула в нього.
Садом вздовж городів йшла ґрунтова дорога, її трохи розчистили, а отже користувалися навіть взимку. Лижо-скутер перескочив через неї і помчався вглиб поміж яблунь та високих груш. Луна намагалася на ходу орієнтуватися, звідки лунав зойк, але швидко загубилася — вона ще не дуже добре вміла відчувати на відстані чудовиськ та тих, хто володіє Мистецтвом. Аби зорієнтуватися, лялька затримала скутер і роззирнулася.
По правій стороні вона побачила будівлі ферми, там гуркотів якийсь механізм і деренчав трактор, мабуть, розвантажував корм для корів. По іншу сторону в помаранчевій блакиті тягнувся сад, почасти трохи запущений, всіяний засохлими бур’янами, почасти задбаний і навіть виораний. Видно, громаді бракувало сил доглянути сад. Місцевість на ліво від Луни ніби трохи спускалася вниз — десь там вгадувався яр, за котрим Луна побачила на протилежному схилі іншу частину саду, більш молоду. Вдалині вона помітила якусь готичну вежу і вирішила було їхати туди, коли до неї знову долетіла хвиля відчаю. Істота, котра потребувала допомоги, відчула її наближення і волала про допомогу.
Тепер Луна чітко відчула напрямок. Вона розвернула скутер і раптом побачила, як повз неї в сторону села пролетіло кілька метеликів, точно таких, які вона бачила вчора в школі та у бабусі Хелі. Один з них відхилився і пензлював в сторону Луни — та різким рухом відмахнулася і рвонула вниз в сторону яру. Знайшла пологіший схил, спустилася — добре, що сніг тут затвердів і скутер не провалився, — і повільно поїхала покрученим дном, вибираючи дорогу серед кущів та розглядаючись по всіх сторонах.

За одним з поворотів їй відкрився вид на садибу — триповерховий будинок у неоготичному вікторіанському стилі з вежею височів попереду над яром. Він здавався порожнім та не жилим, з труб не вилітав дим.
І в цьому місці Луна нарешті зуміла відчути істоту, котра потрапила в біду. Вона знаходилася в бічному відгалуженні, порослому кущами, високими кленами та осокорами. Луна обережно роззирнулася, але нічого не помітила, лише кілька метеликів літало туди-сюди. Вона стиснула оберіг, самий міцний, котрий мала при собі, взяла до рук ножа і обережно рушила вглиб, де помітила щось руде, обвите чорним. Навколо побільшало метеликів, вони сиділи на кущах, на стовбурах дерев, їх тільця всіяли сніг. Метелики ніяк не реагували на Луну, але вона відчувала увагу з їх сторони, ніби якийсь один великий організм тисячами фасеткових очей спостерігав за неочікуваною гостею.
Луна придивилася до рудо-чорного плетива і побачила лиса, котрого душило щось, що нагадувало великого чорного пітона. Тіло «пітона» вкрили численні бородавки, з однієї стирчав кокон — вочевидь так в середині чудовиська — а це було саме воно — народжувалися метелики. Лис раптово сіпнувся, в голові ляльки пульсували зойки.
Луна спробувала ударити чудовисько ножем, але він лише відскочив від тіла. Лис знову борснувся, але марно — чудовисько міцно його тримало. Метелики раптово зірвалися і разом налетіли на Луну, ніби відганяючи її від лиса. Вони лізли в очі, до рота, намагалися залізти під куртку. Лялька прожогом кинулася геть, скочила на скутер і крикнула:
— Лисе, тримайся, ми повернемося, — і з цими словами рвонула геть, залишаючи хмару метеликів далеко позаду.
За десять хвилин вона повернулася до дідуся Павла. Біля брами вона помітила джипа голови. Луна зайшла до хати, привіталася і розповіла все, що з нею трапилося.
— А я ж казав, казав, що це Лис! А ви не вірили, — повторював Микола Іванович. — то це його треба рятувати?
— Так. І прибити ту тварюку. Скоріш за все метелики з її тіла розносять хворобу. Треба було б їх чимось протруїти, а я подумаю, чим можна її вбити.
— Може, сокирою чи рушницею? — запитала бабуся Марта.
— Та ні, звичайна зброя його не бере. Це ж магічна істота, — Луна задумалася. — Якщо це той самий Лис, то ви його навряд чи побачите. А от мені треба порадитися з подругою.
Луна набрала Клару — та саме прокинулася — і коротко розповіла суть справи.
— Слухай, таку гидоту вбити доволі легко, якщо у тебе є магічна зброя. Мій пістолет тут навряд чи допоможе, бо можемо поранити лиса. Катана Рейри стала би в нагоді, але Рейру не відпустять до Різдва, а Різдво лише післязавтра.
— І що ж робити?
— Треба мати магічний ніж. Його дуже просто зробити зі звичайного, я тобі зараз перешлю рецепт. На ранок буде готово, але повинна сідати от прямо зараз. До речі, саме вранці після третього півня такі істоти дуже слабшають.
— А метелики?
— Інсектицид! — коротко промовила Клара. — Давай, вже пишу рецепт, там треба от прямо зараз починати.
Луна відключилася, і запитала у присутніх мешканців села:
— Ви взагалі помічали тих метеликів?
— Щось таке літало, — Луна полегшено видихнула — отже їй не доведеться завтра труїти метеликів і одночасно вбивати тварюку.
— Ви могли б приготувати на завтра на ранок отруту, захисні костюми, маски і сітки — як у пасічників та чи не могли б мені допомогти?
— Із задоволенням! Я попрохаю сина. Тільки отрута замерзне… — із сумнівом похитав головою Микола Іванович.
— А, може, антифриз додати? — запропонував дід Павло.
В цей момент прийшло повідомлення від Клари. Рецепт і справді виявився доволі простим, всі складники мали б знайтися в лабораторії у Луни. Лялька попрощалася з господарями і поїхала до школи. Дорогою вона заскочила до бабусі Хелі і попередила, що вночі буде працювати в лабораторії.
Справа справді виявилася не складною, але дуже марудною. Спершу треба було ретельно перевірити лабораторію на наявність метеликів — їх знайшлося чотири. Потім Луна ретельно закрила щілини. І лише після такого приготування вона взялася за чарівний розчин, в котрому ніж мався потім кілька годин відлежатися. І щойно заспівають треті півні, ніж мався набути магічних властивостей.
Коли розчин нарешті засвітився легким фіолетовим світлом, що свідчило про готовність, Луна обережно поклала туди свого ножа, потім поставила його під місячне світло, добре, що ніч була ясною. Тепер лялька мала кілька годин на сон. Вона увімкнула будильник на четверту ранку присіла на хвилю і раптом помітила на собі погляд. Біля дверей — і як він потрапив до середини — стояв невеликий бородатий чоловічок.
— Ти зілярка чи одна з тих чарівниць, що полюють на чудовиськ? — запитав він хрипким голосом.
— Я і зілярка, і одна з тих чарівниць. А ти хто?
— А я домовик, дух школи. Я мешкаю тут і лякаю учнів.
— Який бешкетник, — зауважила Луна. — Сподіваюся, мене ти не лякатимеш.
— В мене була така спокуса, але ти рятуєш дітей. Не буде дітей — не буде кого лякати. То ж ти моя союзниця.
Чоловічок поважно пройшов до середини кімнати і почав роззиратися. В світлі місяця Луна побачила на ньому старий в’язаний светр, мабуть, столітньої давності, бо такі вже давно ніхто не носить, шерстяні штани і шапочку з помпоном, теж стару.
— Як мило, — пробурмотіла Луна.
— Отож. Дозволь я і від себе прочитаю одне заклинання над ножем.
— А ти випадком не зіпсуєш мені роботу? — Луна підозріло глянула на домовика.
— Ні, що ти! — він промовив вголос формулу.
Лялька мало не впала зі стільця — як вона могла забути про таке просте і водночас зміцнююче заклинання на зброю. Вона лише кивнула головою, домовик прочалапав до вікна, підніс руки і зробив свою справу.
— Ось. А ти на чудовисько полюватимеш?
— На нього, рідненького. Того, що метеликів розпустив по селу. Знаєш такого?
— Чув щось. Таке, як змія? — він понюхав повітря: — О, то ти маєш щось смачненьке. Постав-но чаю, є про що погомоніти.
Залишок ночі вони вдвох їли пироги, завбачливо прихоплені у бабусі Хелі та у бабусі Марти, пили чай та балакали собі про різні магічні та чарівні справи.
Нарешті заспівали півні. Луна, стомлена, але задоволена, зазирнула до ножа і побачила, що розчин геть зник, а сам ніж світиться легким фіолетовим світлом. Отже, спрацювало! Домовик попрощався і почалапав до свого потаємного місця. А Луна почала готуватися.
IV.
Зійшло сонце. Телефон Луни завібрував — дзвонив дід Павло.
— Доброго ранку, Луно. В нас все готове.
— Доброго здоров’я, — відповіла Луна в місцевому стилі. — Я виїжджаю, — вона зібрала все необхідне до рюкзака, накинула куртку і вийшла до скутера.
Морозний ранок освіжав не менше ніж філіжанка кави. Луна мчала порожньою вулицею, ловила на собі погляди, іноді навіть не розуміючи, хто саме дивиться на неї, і від цього ставало і лячно, і азартно. Мабуть, Камі чи Клара на її місці вже б давно полізли в той яр, але Луна не хотіла втрачати розважливості.
На подвір’ї Підберезовиків на неї вже чекали. Разом з Миколою Івановичем приїхав його син, Макс, котрий спеціалізувався на польових шкідниках і дуже гарно вмів їх виводити. Дід Павло вже приготував костюм для Луни, змазаний отрутою. Лялька обережно натягнула його на себе, вдягла маску та окуляри, тоді сітку, і вони вдвох з Максом на скутері вирушили до саду.
Сонце вже освітлювало яблуні та високі груші, і Луна відчула самотність, що йшла і від саду, і від долини, і від порожньої садиби, котра в світлі проміння видавалася більш привітною. Метеликів, здавалося, трохи побільшало. Луна знову відчувала присутність великого багатоокого організму, котрий спостерігав за кожним її кроком. Лис теж відчувався, Луна спробувала сконцентруватися і послати йому сигнал, але марно — схоже метелики не лише спостерігали, але і блокували ментальний зв’язок.
Макс рушив першим, підійшовши ближче, він почав кропити метеликів розчином. Ті піднялися хмарою, однак отрута виявилася і справді міцною — більша частина одразу опадала. Коли метеликів трохи зменшилося, Луна рвонула вперед, пробилася крізь хмару крилатих створінь і опинилася поряд з чудовиськом. Миттєво занесла ножа і встромила його в тіло істоти. Та смикнулася, викинула з себе кілька коконів, однак не випускала Лиса. І тоді Луна почала очима — як їй порадив домовик — шукати велику пухлину з життєво важливими органами. Чудовисько знову смикнулося, певне почало відчувати щось недобре. І тоді раптово відпустило Лиса — той впав на гілля. Воно миттєво розвернулося у вигляді пружини і кинулося на Луну. Чорний хвіст швидко скрутив ноги ляльки, і та гепнулася на сніг. А само навалилося зверху і почало її обвивати. Десь кричав Макс, несамовито кроплячи метеликів і намагаючись пробитися до неї на допомогу.
Луна намагалася не впустити ніж, котрий вона встромлювала раз за разом в тіло чудовиська. І раптом ногою відчула щось твердувате — можливо та сама пухлина. Вона намагалася висмикнути хоча б руку, і ніби вдавалося — рани ослаблювали противника, але він швидко орієнтувався і притискував дуже гнучким тілом, водночас витягуючи з ляльки енергію.
І раптом на чудовисько налетіло щось руде. Воно вчепилося в голову, чудовисько відволіклося, відкинуло Лиса. Але Луна встигла вирватися і одним ударом всадила ножа у потрібне місце. Чудовисько видало страшний зойк і відпустило Луну. Воно кинулося було геть, але лялька вчепилася в хвіст і ще кілька разів вдарила у пухлину. І раптом побачила, як чорне тіло скорчилося, затіпалося, почало розсипатися і нарешті зникло геть. А разом з нею зникали і метелики. Макс перестав кропити і зачудовано дивися, як істоти самі по собі сиплються на сніг.
Луна підповзла до Лиса і торкнулася його шерсті. Він важко дихав, але вже відкрив очі. За мить він спромігся якось сісти. І тоді Луна ментально промовила: «Бери, друже, трохи енергії від мене».
Однак Лис лише встав передніми лапами ляльці на коліна, лизнув її щоку, лизнув другу, а потім зіскочив і побіг геть, помахуючи двома хвостами, серед котрих Луна помітила маленький третій.
І в цей момент вона втратила свідомість.
V.
Луна прийшла до тями в м’якому ліжку. Страшенно хотілося пити, а ще більше — їсти. Лялька роззирнулася і впізнала „ту хату”, велику кімнату в будинку Підберезовиків. Стояли сутінки, вже вечоріло. На стільці біля ліжка лежав її телефон, поряд той самий ніж і пляшка з водою. Вона встала, накинула на піжаму — і хто її перевдягнув — куртку, зробила кілька ковтків води та пішла собі до сіней. Проминула стіл у світлиці — і чому він посередині кімнати, чому на ньому страви?
— О, встала! Бідося ти наша, — привітала її бабуся Марта. — Мабуть, зголодніла?
— Та є трохи. А як я тут опинилася?
— Тебе Макс привіз, геть непритомною. Розказував, як ви метеликів кропили. І як Лиса ти звільнила — все нам розповів. Він і Лиса того бачив!
— Добряче ми сьогодні повоювали, хе-хе, — посміхнулася Луна.
— Сьогодні? Ой, не сьогодні, дочко, — бабуся дістала з холодильника смажених карасів. — Це вчора було. Ти цілий день спала. Ну, нічого, добре, що виспалася. Зараз будуть гості, перша зоря сходить. Будеш з нами святкувати?
Луна кивнула головою. Отже, сьогодні Святвечір. І Клара, певне, зараз ставить свій штоллен на стіл, і подруги там сідають… Луна почалапала до сіней до плити і попрохала турку. Заварила собі кави, вдяглася і виповзла за хвіртку в сторону городів. Десь далеко жевріли останні промені сонця, почав пробирати морозець. А над нею розкрилося велике зоряне небо з повним місяцем, котрий освітлював біле хвилясту засніжену поверхню. Поодаль темнів закинутий графський сад, блимав в гіллі самотній ліхтар на фермі. А неподалік по снігу стрибав величезний рудий лис. Його пухнасті хвости стрибали віялом в різні сторони, створювали невелику хурделицю навколо духа.
Лялька спостерігала за танцями лиса, дихала свіжим морозним повітрям і насолоджувалася кавою та кожною миттю довгоочікуваного відпочинку, миттю задоволення від завершеної праці. Раптом десь далеко заспівали. Луна впізнала доволі популярну колядку, щоправда, тепер її співали трохи інакше.
«Не таке вже й погане це Різдво», — посміхнулася вона собі. Помахала рукою лису, той вильнув у відповідь хвостами, та й пішла собі назад, до теплого будинку, де вже збиралися її друзі — старі на нові.