10. Вероніка та ковзанка

Виходити Луні із затишної квартири не хотілося взагалі. За вікном потроху сипав лапатий сніг, в першу грудневу неділю Луна почувалася сонно, розслаблено настільки, що навіть лінувалася піти на кухню та зробити собі чай чи каву. Вона бажала лише сидіти в кріслі і дивитися, як сніг поволі засипає дахи Старого міста навпроти її будинку. Останній тиждень лялька багато бігала — люди до зими замовляли все більше і більше запасів, ніби боялися, що трави раптово закінчаться. Запаси і справді могли вичерпатися, але для цього до міста мали прийти як мінімум кілька різних епідемій, при чому одночасно. Та й то щось би та й лишилося. Кур’єрські служби не встигали розносити замовлення на подарунки, то ж Луні чи Мії доводилося бігати і до постачальників, і до кінцевих клієнтів, особливо людей найстаршої вікової категорії. Саме вони — так собі гадала Луна — були її «безкоштовними» рекламниками, адже охоче ділилися з усіма своїми знайомими щодо всього, що відбувається навколо них, в місті, в країні та часом навіть у всесвіті. Одного разу Луна почула розмову двох бабусь, котрі на повному серйозі обговорювали перигелій та афелій комети Галлея.
Луна відклала книгу і посміхнулася. Сюжет здавався їй доволі кумедним: типова підліткова історія про закохану до нестями у вампіра-аристократа молоду студентку, але подана таким чином, що читач не міг втриматися від сміху та фейспалмів. Ляльці не так щоб подобалася романтична література, але вона дозволяла відволіктися від біганини та стресу та поринути у солоденький кисіль чужих пристрастей. Принаймні відпочити.
Задзвонив телефон. Лялька кинула погляд на екран і побачила блондинисте обличчя Вероніки. Провела пальцем, тицьнула на голосний зв’язок і почула на півкімнати веселий голосок:
— Привіт, Лу! Погода така чудова, ти не хочеш піти на Смарагдове озеро на ковзанку. Я чула, воно замерзло, і Патрик мені сказав, що вже воно біле, а я так собі думаю, що мороз стоїть тиждень, може, воно і справді замерзло, — торохтіла з динаміку Вероніка. — А в мене, уявляєш, вихідний. Сьогодні батьки особисто вирішили побути з юною герцогинівною, і я там не особливо потрібна, хіба що зранку, аби прослідкувати, чи дотрималася юна пані всіх правил етикету, ну і так, дрібні справи. То що, ти як? За годину? За півтори? Та яке! Давай за півгодини! О четвертій вже темнішає, а раптом лід ще не достатньо твердий? І прихопи обов’язково свою аптечку першої допомоги!
Луна з тугою подивилася на вікно, на лапатий сніг, на гірлянди, котрі миготіли на вікні десь там навпроти через річку і промовила:
— Чуєш, я б так хотіла вдома…
— Яке вдома? Ти що? Така погода! Бігом збирайся, за двадцять хвилин я буду в тебе!
Лялька скривилася, але почала потроху вилізати з-під ковдри. Витягла з глибин шафи флісовий теплий костюм блакитного кольору — добре, що міль не їсть штучні тканини. Натягла його, потім витягла ковзани, приміряла — ніби не виросла. Вкинула до рюкзака рятівну аптечку з мазями та ліками, пішла на кухню, зробила каву до термоса. І в цей час в двері настійливо подзвонили. Луна вскочила в куртку, схопила блакитні пухнасті навушники і вискочила на сходи, де на неї вже чекав Патрик. Вони разом спустилися до елегантного авто рожевого кольору, за кермом котрого сиділа Вероніка, блакитноока блондиниста лялька в міховій шапочці з зав’язками і з помпонами. Позад неї сиділа Лера, котра тихим голосом привіталася з Луною.
Машина вирушила. Вони об’їхали Старе місто, котре нещодавно завершили прикрашати до Різдва, і в’їхали на Королівський бульвар, що тягнувся під гірку від площі Торгова брама. Посередині вже змонтували ятки, і навіть почали щось продавати.
— Слухай, ти вже була на ярмарку? — запитала Вероніка, обережно просуваючись у невеликому заторі.
— Та коли там, робота ж! — сумно позіхнула Луна. На ярмарок дуже хотілося.
Потроху машини пороз’їжджалися, і вони нарешті дісталися до Музею, пірнули до тунелю під залізничними коліями і опинилися в іншому світі. Бурхливе сецесійно-конструктивістське місто, символ промислового тріумфу Пуппетвілля змінився іншим символом того ж тріумфу — садибами. Років двісті тому на дільницю міста під назвою Озерця поклали око найбільш заможніші промисловці. Вони воліли мешкати подалі від брудних фабрик та заводів, подалі від міської метушні та тісноти. Промисловці зводили собі вілли, заінвестували у відкриття школи, своєї церкви і навіть кількох кав’ярень з кафе-шантанами. Поряд з промисловцями селилися найбільш відомі підприємці торгівлі, актори театрів. Згодом, після криз та воєн, контингент суттєво змінився, і до однієї школи могли ходити діти з різних колись соціальних шарів. Частина старовинних садиб давно змінила власників, частина здавалася в оренду поквартирно. Однак самі Озерця зберегли загальний шарм дачного передмістя, дві кав’ярні над Смарагдовим озером мали той самий оригінальний сецесійний та арт-дековий декор, як і сто років тому. Часом на вулицях зустрічалися вдягені в старовинні капелюхи дев’яносторічні та сторічні аристократки і аристократи, щороку все менше і менше. Дехто з них охоче користувався з послуг аптеки «Три травинки», і Луна під час візитів до клієнтів мала нагоду порозмовляти за чашкою чаю з людьми, чиє мовлення здавалося їй більш збагаченим та насиченим, ніж мова її сучасників. Чай подавали у саксонській порцеляні, котра зберіглася ще з епохи бідермейєру. Деякі з почутих від бабусь і дідусів історій Луна записувала до спеціального файлу, дотримуючись стилістики оповідачів.
Вероніка припаркувала авто на паркінгу позаду однієї з кав’ярень, і за хвилину вони вийшли на насип з широкою пішохідною доріжкою над Смарагдовим Озером. Перед ними відкрилися гори, чиї потужні скелі нависали над білою з легким смарагдовим відтінком поверхнею замерзлого озера. Прямо навпроти них в горах за високою чорною скелею ховався вхід до вузької Скелястої Долини. Низькі хмари закривали вершини гір, поривався дрібний сніжок і так само швидко розвіювався.
— Добра погода, гарний морозець, бачу, вода вже достатньо замерзла, — Вероніка кивнула головою в сторону двох рибалок, що сиділи ближче середини озера трохи в стороні від них. Вона натягнула дуже гарні та елегантні білі ковзани, прикрашені стрічками та бантиком, поправила короткий напівшубок з міховими білими манжетами в тон шапочці, теплу спідничку, акуратно спустилася сходами до поверхні озера, зробила крок і ніби попливла.
Луна помітила, як діти захоплено дивилися на Вероніку, а тоді сама вдягла ковзани і пішла слідом. Вона не каталася так гарно, як її колега, але цілком пристойно, принаймні на перший погляд. Патрик і Лера і самі підтягнулися на лід. Вони трималися ближче до берега, в той час як Вероніка заїхала мало не на середину озера і кружляла собі там, вимахуючи для чогось великим віялом.
За якісь п’ятнадцять хвилин Луна помітила Рейру. Вона стояла на валу і дивилася на озеро, а біля її ніг крутився доволі живенький песик бежевого кольору породи шіба-іну. Луна помахала рукою і поїхала до берега.
— Давно катаєтеся? — запитала Рейра.
— Та щойно прийшли. А ти яким тут дивом? — песик обнюхав Луну.
— А я тут мешкаю, — лялька вказала на один з будинків з невеликим балконом на поверсі під дахом та акуратним невисоким дерев’яним тином, пофарбованим у зелений колір. Сходи вели до дверей, прикрашених зеленим вінком з червоними та золотистими ялинковими іграшками.
— О, з гарним краєвидом на гори?! — очі Луни спалахнули. — Мабуть, і з бібліотекою?
— І з бібліотекою, і з гарним краєвидом на гори теж. Чекай, зараз повернуся з ковзанами.
Луна присіла на лавку, дістала термос та налила собі кави. Рейра і справді повернулася швидко, вдягнула ковзати і одразу помчала вперед. Луна лише позіхнула — їй дуже хотілося кататися так само гарно і легко, як Вероніці чи Рейрі, але вона ще не почувалася на ковзанах аж надто впевнено. Лялька поволі допила каву, склала термос до рюкзака. Ще раз поглянула на гори і помітила, що Долини Орла надходить темна хмара. Певне, незабаром знову піде сніг, то ж не дивно, що дівчата поспішали насолодитися ковзанкою.
В кав’ярні увімкнули різдвяну музику — доволі голосно, так що вона долітала аж до озера. Спершу співав Сінатра, потім Дін Мартін — Луні не хотілося вставати, навіть трохи розморювало попри те, що вона щойно випила пів термоса кави. Зробивши зусилля, лялька зірвалася з місця, відставила термос і помчала спершу до дітей, потім до Рейри.
— Бачила, скоро буде сніг? — повідомила Луна, з розгону проскочивши Рейру.
Та кинула погляд на хмару, що невпинно насувалася на озеро і раптом, в один стрибок наздогнала Луну:
— Їдь до берега та забери дітей.
— Що трапилося? Навіщо? — здивована Луна зупинилася.
— Це не хмара. Насувається щось! Хіба ти не відчуваєш?
Луна і справді відчувала якесь легеньке поколювання, не більше, на яке не дуже звертала увагу. За хвилю до них під’їхав Патрик із подружкою. Він виглядав доволі стривожено.
— О! Наш слідопит теж відчув! Давайте бігом до берега.
— А сестра? Вероніка!!! — крикнув Патрик.
Луна кинула погляд на Вероніку, котра танцювала собі посеред озера. Лялька виглядала доволі дивно, вона закрила очі і ніби нічого не чула, тільки махала віялом в такт музиці, що долинала від кав’ярні.
— Не чує…
— Мерщій до берега, я займуся нею! — крикнула Рейра. В її руках блиснула катана — і де вона її взяла!
Луна схопила однією рукою Патрика, другою перелякану Леру, і потягла їх до берега. Реальність навколо ніби змінилася. Музика підсилилася, і водночас вона звучала дуже дивно, ніби через якусь мембрану. Піднявся вітер, його холодні і колючі пориви вдарили в спину, підганяючи вперед. Під ногами раптово почало щось тріщати, лід почав переливатися дивним смарагдовим світлом, водночас навколо потемнішало. Луна нестримно неслася до берега, десь поряд кричали діти. За мить, коли темрява майже досягла рівня сутінків, вони долетіли краю озера і вибралися до лавочки.
Луна обернулася. Рибалки, котрі ще недавно сиділи неподалік, хутко втекли геть. Рейра пробивалася крізь вітер до середини озера, десь там — звідси майже не було нічого видно, вгадувалася фігурка Вероніки. А на неї насувалося щось набагато більше за неї, хмароподібне — воно ворушило десятком великих ручиськ, з чорної пари раз по раз виривалося і вдаряло по льоду щось, схоже на довгі хвости, і від цього робилося ще більш лячно за подруг.
Раптово пролунав тріск, лід в дальній частині озера піднявся і з води вилізло ще дві потвори. Їх форми здавалися нечіткими, ніби щось людиноподібне, а ніби якісь древні плазуни. Вся трійця насувалася на Вероніку, ось-ось підійде ближче, а та ніби не бачила, кружляла собі і кружляла, мов турецький дервіш, що впав у транс.
І в цей момент над Веронікою виникла від одного боку до другого блакитна ніби з плазми світлова дуга діаметром в десять метрів. Вона вже доволі добре розкрутилася і раптово, високо як на ляльку, підстрибнула, розставила руки, і з її долонь — так здавалося здаля — вилетіли два пучки такої ж блакитної плазми. Обидва чудовиська страшенно заверещали, а велике посередині призупинилося. В нього полетіло щось червоне, ніби гостра блискавка — Рейра теж не стояла на місці. Чудовисько стало, в його чорноті почали з’являтися червоні діри, котрі потроху почали роз’їдати його.
Луну освітило м’яте жовте світло. Вона повернула голову і побачила, як з руки переляканої Лери з’явилася маленька жовта світлова кулька, котра не лише світила, від неї йшло лагідне тепло.
Вероніка описала ще одну дугу — Луна помітила в її руках меч, від котрого йшло блакитне сяйво — на всю трійцю чудовиськ звалилася серія плазмових блискавок, і потвори зі страшним ревиськом почали битися в агонії і поступово танути, а з ними відступала і темрява.
Розвиднилося. До берега повернулася Рейра, а десь там з льодини на льодину стрибала — ніби танцювала, Вероніка. Вона швидко дострибала до вцілілої частини льоду і помчалася до подруг, вимахуючи віялом — вочевидь саме його лялька перетворила на меч.
— А ти пробудилася, малючко! — засміялася вона, побачивши кульку. — Це великий дар!
— Як ти можеш бути такою? — Рейра легенько змахнула рукою, і катана ніби розтанула. — Ти б ще вальс перед ними станцювала.
— Наступного разу станцюю, — засміялася Вероніка і, не скидаючи ковзанів, почалапала наверх, — сподіваюся, мене пустять до туалету.
Луна провела її поглядом, потім повернулася до Лери. Кулька вже розтанула, а та стояла, роззявивши з подиву рота. Патрик легенько тицьнув подругу у бік, взяв за руку і потягнув слідом за сестрою до кав’ярні.
— Веро дуже легковажна, — промовила Рейра, скидаючи ковзани. — Вона найсильніша войовничка, але така позерка… Добре, ходімо до кав’ярні, — вона кинула погляд на тріщини на кризі. — На сьогодні ковзанка все.