Турок з Унгельта

Грудень 2017

— Поняття не маю, чому мені так тривожно! — Міріам уважно розглядала написи на домофоні однієї старої кам’яниці на вулиці Týnská. — Це весілля сповнене якихось пригод. Спершу батьки, тепер різні турботи, і кожна така от, нелінійна, — дівчина провела рукою дуже велику хвильку. — Добре, що родини беруть на себе всю організацію. Тато зі шкіри лізе, або весілля пройшло за найвищими стандартами. Тільки нам від цього не легше. Була б моя воля, ми б просто посиділи з батьками та друзями. І взагалі все якось…

— Є щось, що тебе дуже непокоїть, так? — запитала Делакруа.

Замість відповіді Міріам натиснула на кнопку. Домофон прохрипів щось нерозбірливе, Міріам назвала своє ім’я та прізвище, а також поінформувала про попередню домовленість. Замок гостинно клацнув, і незабаром вони опинилися у доволі просторій майстерні золотаря. Біля стіни працювали два майстри, а третій, старший, зі смуглою шкірою та близькосхідними рисами обличчя саме відчиняв їм двері.

— Доброго дня, пані Ледерерова, — промовив він хриплим голосом. — Я чекав на вас.

Міріам здригнулася, однак опанувала себе і простягнула руку:

— Доброго дня. Я до вас за рекомендацією пані Еви-Ліни Ганоушкової.

— Кемаль-ага, до ваших послуг. Чаю чи кави? У мене найкраща турецька кава, котру варили мої предки ще в часи битви під Віднем. Готуємо у турці, як і належить, — він посміхнувся.

— Кави, будь ласка, — промовила Юліе, без всякого збентеження розглядаючи прикраси на демонстраційному стенді. Майстер щось кинув, і один з помічників кинувся до кухні.

Міріам відмовилася. Вона присіла на запропонований стілець, дістала із сумки невелику коробочку та простягнула майстрові, що й собі присів по той бік столу. Він дістав золоту брошку, інкрустовану темно-червоними гранатами, довго розглядав: спершу своїми очима, потім під великою лупою.

— Це ваша сімейна реліквія, вірно? Зроблено у Празі за часів Франца-Йосифа. Яка гарна! — зацокотів язиком. — Скільки ж ви хочете за неї?

— Я не прийшла продавати, — з гідністю промовила Міріам. — Її потрібно відреставрувати. Бачите, он там бракує одного граната, а тут — обірвана підвісочка, — дівчина дістала з сумочки чорно-біле пожовкле фото жінки та простягнула майстру. — Ось тут добре видно. Це моя прабабуся, і ця брошка — подарунок мого прадідуся в день весілля. Підвіска там лежить у коробці, але вона ушкоджена, і її, певне, доведеться робити заново. Ну, ще почистити трохи… Скільки ви візьмете за роботу?

В цей час подали каву, і Юліє врешті присіла поряд з подругою, п’ючи напій малими ковточками.

Майстер уважно розглянув фото, потім брошку.

— Ви, напевно, хочете вдягти брошку на весільну сукню, вірно?

Міріам знову здригнулася.

— Бачу, що вірно. Дайде-но вгадаю. Ваше весілля, скоріш за все, відбудеться у травні, бо у березні Песах, а потім до самого Лаґ ба-Омера їх не проводять. Та й після до Шавуота теж. Отже, або другого травня, або вже кінець місяця, — майстер замислився. — А раніше відреставрувати я не встигну, ми маємо багато замовлень. І ви про це знаєте від шановної пані Еви-Ліни, інакше ви б сюди самі не прийшли. То ж до Песаха я зроблю вам вашу брошку.

— Згода! — майстер назвав суму, і Міріам не торгуючись оплатила завдаток.

— Ходімо! — вона легенько смикнула здивовану Юліє, котра було зібралася потеревенити з майстром Кемалем-агою про те і се.

— Та що з тобою трапилося! — промовила вона, коли дівчата опинилися на вулиці Týnská. — Навіть у сутінках відчуваю, що твоя блідість піднялася до критичного рівня двісті!

— Ти переграла у свої гри, — в’яло огризнулася Міріам.

В очах Делакруа спалахнули вогники. Вона схопила подругу за руку та вигукнула:

— Можливо! Але ходімо на глінтвейн, там все й розповіси!

Міріам лише махнула рукою. Вони попрямували вздовж костела Діви Марії над Тином до Староміської площі, де яскравими вогнями вирував різдвяний ярмарок. Попхавшись тут і там, нарешті взяли собі два горнятка з глінтвейном і збиралися було пошукати вільний столик, аж раптом почули голосний сміх. Роззирнулися та помітили неподалік Даркі та Кларіс, що мало не сповзали під стіл від реготу.

— Ну, я… а він… — намагалася промовити Кларіс, але не втрималася і замалим не покотилася.

— Бачу, веселощі у розпалі! Які безсоромні п’яниці! — Делакруа із найсуворішим виглядом нависла над подругами.

— Ми… Ми… — Даркі раптом посерйознішала. — Я розповідала ту історію, коли ми їздили на відпочинок до Крумлова. А Кларіс якусь свою пригоду в Гонконзі.

Делакруа на мить завмерла, а потім і сама вибухнула сміхом, так, що мало не пролила на себе глінтвейн. Навіть Міріам посміхнулася, на її щоках проступив легкий рум’янець. Насміявшись досхочу, четвірка розташувалася навколо столику.

— У тебе щось трапилося? — запитала Даркі, дивлячись на Міріам. — Ти ходила до Кемаля?

— Так, і в цьому проблема. У мене… — Міріам зробила ковток. — Я захворіла на туркофобію. Це, мабуть, через весілля. Ми так довго добивалися цієї можливості, ми витримали такий шалений тиск моєї родини, котрій не до кінця подобався наш зв’язок. що тепер кожна маленька проблемка здається мені катастрофою всесвітнього масштабу. Чи це я стомилася… Не знаю…

— Чому ти злякалася того Кемаля? Дуже приємний чоловік, пригостив такою кавою! — запитала Делакруа.

Міріам зробила ще ковток:

— Мене кілька місяців переслідує легенда про турка. Тут, в Унгельті, — вона кивнула в бік костелу Діви Марії над Тином, — колись жила родина торговців. Взагалі це була така собі фортеця, де іноземні купці могли безпечно зберігати свій крам, а згодом і продавати його. І у тої родини була молода донька, золотоволоса, довга коса. Дуже гарна! Вона закохалася в одного приїжджого турка, назвемо його Селімом, він у неї. Мешкав він в тому Унгельті якийсь час, і навіть посватав ту дівчину. Але треба було йому поїхати до Стамбула по новий крам. Ось. Ви були у Стамбулі?

— Ні, — заперечливо похитали головами слухачки.

— В ті часи дорога туди була далека та сповнена небезпек. Поїхав той турок, та й кінці у воду. А дівчина посумувала, почекала рік-другий, та й вирішила йти заміж за місцевого хлопця. Почалися приготування, та все якось було їй неспокійно. Як от мені. Надійшов день весілля, поставили столи, їжа, сидять гості, сидять молодята. Святкують, значить. Аж ось пішли танці. Тоді не так танцювали, як зараз, все більше парами, або у коло. І ось танцює та дівчина зі своїм чоловіком, аж раптом помітила у натовпі Селіма. Перетнулися поглядами, і душа дівчини пішла у п’ятки. Той легко кивнув головою, мовляв, вийди за мною. Кинула танцювати й бочком-бочком зникла у натовпі. Бачили її, як йшла до дверей. І все.

Міріам допила глінтвейн та продовжила:

— Коли настала весна, то від купи дрів почав долинати сморід. Кинулися шукати, і знайшли голову дівчини із золотоволосою косою. А потім і тіло. Обезголовлене. Турка так і не знайшли, однак кажуть, що він і далі мешкає в Унгельті у вигляді привида.

— Сподіваюся, у тебе немає якогось такого колишнього? — поцікавилася Делакруа. — Щось я не пам’ятаю, аби ти мала такі аж надто токсичні стосунки…

— Немає. Але… останнім часом турок переслідує мене. Ще на балу краєм ока помітила щось таке схоже. Потім, в грудні, мені часто доводиться ходити через Унгельт, і якось вдягнула я твої окуляри, — вона повернула голову до Даркі. — І що ти думаєш, побачила турка! Нарешті, цей Кемаль. Маю таке враження, що й мене знайдуть мертвою прямо на моєму весіллі.

— Ти накрутила себе, дорогенька, — Делакруа обійняла подругу. — Не бери близько до серця, це лише старі моторошні казочки, хай навіть деякі їх персонажі й існують у вигляді духів. Зрештою, ти жива людина, а вони хто?

— Я й сама не можу зрозуміти природу свого страху…

Кларіс грюкнула долонею по столику, аж жіночки за сусіднім столиком перелякано обернулися. Вона рвучко скочила, підхопила свій рюкзак з крильцями та вигукнула:

— Йдемо до того Унгельта. Зараз надеремо хвіст тому привиду!

— А й справді, дівчата, ходімо, — загорілися вогники азарту у Делакруа.

Вся четвірка рушила у бік костелу Діви Марії над Тином, однак не до самого входу, що ховався в глибині аркади під аркою будинку номер 14, а пірнули до вузької вулиці Тиньської. Пройшли вздовж високих готичних ребер костелу, до високої білокам’яної ренесансової брами, звідки й починався Унгельт. В ресторанах сиділи люди, кільканадцять туристів блукало у своїх справах. Десь за дахами біліли у підсвітці вежі костелу святого Якуба. Дівчата роззирнулися та пішли вглиб. Проминули палац Грановських з галереєю, пам’ятник Дню та Ночі, потім невелике бокове подвір’ячко, і дійшли до протилежної брами у вигляді арки у будинку.

— Жодних привидів! — пробурмотіла Даркі.

— Він десь ховається! Шукайте, булочки мої! — Делакруа зазирнула до ще одного закутку. 

Дівчата рушили назад, розосередившись по території широкого подвір’я, пройшлися кілька разів, і нарешті зібралися біля водяної колонки з елегантно вигнутою ручкою. Делакруа хтось зателефонував, Даркі вивчала механізм колонки, намагаючись добути з нього воду, коли раптово Міріам вигукнула:

— Ось він! — вона підняла руку і вказала на абсолютно порожню ренесансну галерею на другому поверсі будівлі навпроти. Світло ліхтарів малювали на стіні в глибині тінь у тюрбані. Вона хиталася, і раптом на самому балконі проступили обриси людини.

Кларіс зробила пару кроків у бік тої кам’яниці, але Делакруа притримала її:

— Ні, моя бойова подруго, не так швидко і не ти. Мірі сама має перемогти його.

Тінь підняла руку і поманила дівчат до себе. В другій руці вони помітили щось, що нагадувало грубу переплетену мотузку.

— Який жах! — промовила вголос Даркі.

Тінь турка згасла, а на стіні з’явилася рука з чотирма пальцями, потім зникла й вона.

— Що б це означало, — бурмотіла Делакруа. Вони саме вийшли на Староміську площу. — Чому чотири? Може, четверта ранку? Чи четверте число… Коли четверте?

— Завтра, Юліє, завтра, — Міріам м’яла в руках міхову муфточку. — Поняття не маю, що це означає.

— Може, пан Йозеф знає? Ходімо до нього, — запропонувала Даркі.

Дівчата перезирнулися, і рушили у бік вулиці Карлової. Юліє взяла під руку Кларіс та стиха промовила до неї:

— Хочу з тобою трохи поговорити. Не поспішай при кожній проблемі хапатися за свою шаблюку. Безумовно, я ціную твої, як мені казали, чудові бойові уміння. Але ми в Празі, і тут не можна кидатися нищити кожного привида лише тому, що він там собі щось надумав. Треба діяти тонкіше, вміліше. Часом виконання завдання чи загадки ефективніше, ніж ганятися до скону за тим, хто легко ховається між щилинами, або ж взагалі може стати невидимим. Так що цей-во, не гарячкуй, добре.

Кларіс лише кивнула головою на знак згоди.

Пан Йозеф сидів там, де й сподівалися дівчата: у самому куточку кав’ярні «Mlýnská kavárna» над Чертовкою. Дівчата замовили чай та тістечка, за винятком Делакруа, котра віднедавна перестала їсти солодке надвечір, і Міріам переказала свою історію.

— Справа дуже не проста, пані Ледерерова. Турок хоч і мешкає у Празі давно, але, говорячи мовою сучасності, це інвазивний дух. Колись він був великим чарівником та магом, котрого привели до Праги обіцянки Рудольфа ІІ. Однак він проявив обережність, і прибув під виглядом торговця. Оселився в Унгельті та тихо спостерігав за тим, як алхіміки один за одним підносяться при дворі й так само швидко зазнають поразок. По ходу закохав у себе місцеву дівчину. Потім його покликали допомогти у війні стамбульських магів з арабськими джинами. З тої війни він повернувся вже дуже хворим, і, зробивши свою чорну справу, помер у якійсь норі та став духом.

— Доволі дурним духом, якщо вирішив занапастити ту, котрій і так, і так не дав би щастя. Який сенс з мертвого, — промовила Делакруа.

— Ну, дівчину теж можна зрозуміти. Турок щез не на кілька місяців, та війна тривала роки два, з того, що я пам’ятаю, — зітхнув пан Йозеф. — Та й він ані вісточки про себе не давав.

— І як нам подолати цього халамидника? — запитала Міріам.

Йозеф нахилився та промовив:

— Для початку замовити мені пивця. А то щось мені на ніч думається погано.

За пару хвилин на столі з’явилося літрове барильце та кнедлики. Пан Йозеф задоволено гмикнув, відпив пива, попоїв трохи, лише тоді промовив:

— Ось що. Чотири — це означає четверту годину ранку. Не важливо, котрого дня, просто четверта година. Знаю турка, він саме о такій порі полюбляє швендяти Унгельтом, а до цього крутиться на території турецького посольства. По-друге, поконати можна його двома способами. По-перше, він їхав на своє весілля, котре не відбулося, у нього є на цьому пунктик. І та наречена, котра потанцює з ним весільний вальс, задовольнить його прагнення та звільнить від тягаря, котрий тримає його на цьому світі. Можливо, він навіть і піде засвіти, — пан Йозеф повернувся до пива.

— А другий?

— А другий це пряма битва. За життя це був могутній чарівник, і дуж теж не простий, то ж вивезти двобій може лише сильна войовничка.

Кларіс блиснула очима на Делакруа та виструнчилася, однак із сумнівом відповіла:

— Мірі непогано знається на рукопашному бої, навіть має чорний пояс з карате-до, але це абсолютно безсильно проти духів. І взагалі, подруга моя сердечна, а що ж це виходить: ти побачила турка без окулярів?

— А й справді! — весь стіл повернувся у бік Міріам. — Ти бачила лише тінь чи щось ще?

Та й здивувалася своєму відкриттю:

— Так, я бачила його… І щось ще. Напівпрозору сутність, але я так хвилююся, що й не задумалася про це, — Мірі зітхнула, а Йозеф долив чаю по чашках дівчат з великого чайника. — Але танцювати з вбивцею я не буду, і не вмовляйте!

Дівчата засумували, пан Йозеф потягував собі пивце, кидаючи погляд то на одну, то на іншу. І нарешті втупив погляд у Кларіс, що сиділа саме навпроти нього поряд з худенькою Даркі. Та не відвела погляд і повільно промовила:

— Я маю ідею. Четверта година ж не означає, що ми маємо прийти завтра? У нас є час підготувати Мірі. Якщо вона має чорний пояс з карате, і, сподіваюся, зараз знаходиться у добрій формі, то підучити її за тиждень чи два можна було б.

— Але ж простий меч тут не пасує, — заперечила Делакруа. — Та й вбивши його, ми порушимо конвенцію, коли хранителі мають саме зберігати привидів, а не вбивати їх направо-наліво! Хіба що обеззброїти, тоді за правилами дуель вважається програною.

— Я маю запасний меч… магічний, так би мовити, — Кларіс відтягнула рукав пухнастого худі та показала металевий браслет. — І навчу ним користуватися. Немає лише місця.

— У нашому будинку є доволі просторий підвал, там можемо, — запропонувала Даркі. — Але ще треба подумати, як тебе підстрахувати…

Міріам замислилася:

— Спробую дати ради. А сукня?

— За це не хвилюйся! — вигукнула Делакруа. —  Минулого тижня я провела інспекцію по секонд-хендах нашого міста з метою поповнення гардероба акторів, і знайшла таку перлинку. Уяви собі, дивлюся бачу: лолітна брендова сукня, справжня Metamprphose! Та ще й весільна, — вона відкрила телефон і показала фото. — За якісь смішні п’ятсот крон я це придбала, бо це ж сукня для Снігової Королеви! Тільки ось капору бракує.

Даркі й собі зиркнула на фото.

— В Амелі є щось таке, вона знайшла його у секонді у себе в Брно.

— Пиши до неї, запитай, чи випадком не може продати, чи хоча б позичити. Маємо… — Делакруа кинула погляд на Кларіс, потім на водяника.

— Тиждень, може два. Це краще зробити до Різдва, бо потім злі духи на певний час зникають. Загалом, у мене є план, як це все облаштувати, тільки ще водяника 

Кабоурека покличу. Він дуже добрий до людей, а мені вже точно не відмовить!

— Чудово! — плеснула в долоні Юліе. Вона підняла чашку з чаєм та проголосила з театралізованим пафосом: — Дівчата, пане Йозефе, вип’ємо за нашу справу! Ми йому таке шоу влаштуємо!

* * *

— Гадаєш, що він на це купиться? — Даркі та Юліє сиділи за на мішках з листям за згромадженими стільцями неподалік водокачки, що на ранок мались забрати сміттєвози. — Аби тільки люди не шастали!

— Тихо! — прошипіла Даркі, крутячи в руках телефон. — Вона йде!

З арки від сторони вулиці Malá Štupartská з’явилася постать у широкій за коліна сукні. На плечі Міріам накинула білосніжну теплу накидку з каптуром, з-під котрого стирчав невеликий пів-капор. В руках вона тримала великий букет з квітами. Дівчина йшла крок за кроком, аж поки не дісталася до палацу Грановський. Стала навпроти, ближче до водокачки та підняла обличчя до галереї. В цей момент Даркі натисла на кнопку в додатку, і на Міріам впали три промені світла від завчасно розвішених ліхтарів. 

В цей момент годинник на Староміській площі пробив четверту ранку. Мірі стояла посеред невеликої площі, ніби лялька у виставковому стенді, та чекала. Пішов легкий сніжок.

Турок виникнув десь збоку, ніби з рогу будинку, з котрого бив один з прожекторів. Надто матеріальний, як для духа. Він став перед Міріам, але на відстані ніби чогось побоюючись. Даркі натисла на другу кнопку, і з динаміків невеликої колонки, поставленої на стілець, пролунали перші акорди пісні фортепіано з дзвониками у ритмі вальсу. Жіночий голос заспівав іспаномовну пісню «Hijo de la Luna». Турок зробив невпевнено крок, другий, простягнув руку, ніби запрошуючи на вальс. І коли він вже майже торкнувся руки Міріам, букет полетів під ноги дівчини, а в руці раптово з’явився меч, лезо котрого світилося блакитним кольором.

Привид турка відсахнувся, він витяг з-за пояса кривий ятаган. І в цей момент в тіні позаду привида з’явилася тоненька смужечка світла лілового кольору. Постать у сукні та накидці поворушилася у тіні, від неї повіяло загрозою. Привид кинув погляд на ближчу браму, і побачив там Йозефа. Кинув на дальню, там стояла ще одна постать. Сіпнувся було у бік водокачки, аж там на повний зріст встала Юліе.

Тоді привид зробив випад. Мірі заледве відбила удар. Вона відскочила назад, і тепер вже сама завдала удар. Потім другий. Турок відбив, і вони почали кружляти у світлі променів. Мірі помітила, що привид старанно ухиляється від меча, і почала потроху кружляти так, аби коло зміщалося ближче до будинку з галереєю, саме там, де стояла постать з мечем лілового світла.

Турок усвідомив небезпеку тоді, коли опинився у трикутнику між двома мечницями та водяником. Вони відрізали йому шляхи відступу, однак не поспішали втручатися у бій. Зробив кілька невдалих випадів, відбитих Міріам. Потім дівчина тицьнула мечем прямо, турок виставив свій, і раптом побачив, як блакитне лезо потроху пропалює його меч наскрізь. Примарний метал раптово почав випаровуватися, і незабаром ятаган зник. Він зупинився, підняв руку так прохрипів страшним голосом:

— Твоя взяла! Відпускаю тебе!

Десь далеко-далеко закричав півень. Турок якось знітився, потягся до стіни й зник у ній. В цей момент закінчилася і пісня. Даркі й собі піднялася з мішків з листям, і вони з Юліе зааплодували.

— Це було неймовірно, — від другої брами до товариства наближався пан у зеленому фраку та такому ж зеленому капелюсі.

— Підтверджую, дуже елегантно, — промовила з тіні Кларіс, її ліловий меч вже зник.

— Дякую вам, пане Йозефе, і вам, пане Кабоуреку, без вас би тут був натовп! — Мірі вклонилася до обох. Вона підібрала букет, котрий дивом вцілів, витягла з нього по три квітки і простягнула обом водяникам.

— За квітки дякуємо, однак добре було б нам і горлянки промочити, — засміявся Йозеф.

— Сьогодні ввечері оголошую банкет у «Mlýnská kavárna»! Запрошені всі, відмови не приймаються! Але я така щаслива, така… Вільна!!! Даркі, музику!

Знову пролунали перші акорди фортепіано, і усміхнена Міріам почала кружляти у білому світлі променів. За нею, окрім друзів, спостерігали двоє спантеличених збирачів сміття, що саме навідалися до Унгельта по мішки з листям, та старенька бабуся, що вивела прогуляти песика, така сама усміхнена, як і Міріам.

Мапа до оповідання "Турок з Унгельта"

Вбрання дівчат у сцені битви

Коорд Міріам

Сукня: Metamorphose Temps de Fille – Phantom Illusion of Bride OP (Nagoya and LaForet Harajuku Exclusive), 2014

Капор: Phantom Illusion of Bride Half Bonnet, 2014

Взуття: Axes Femme - Kawaii - Ribbon Lace Boots

Коорд Кларіс

Сукня: Fanplusfriend - Ghost Bride Steel Boned Strapless OP, 2015

Накидка: Fanplusfriend ~ Ghost Bride Cloak, 2015

Взуття: Alice and the Piraters - Clara Short Boots

Делакру та Даркі вбрані у дейлі