Святомартинський бал

Початок листопада 2017

— Навіщо на Карловому мосту гуси? — Кларіс здивовано розглядала величеньку зграйку птахів, що ґелґотіли собі у невеликій загорожі. Над ними нависла скульптура святого Каетана, котрий дивився кудись у небо замріяним поглядом, та високий молодик, що пильнував птахів.

— Це для ходи у день святого Мартина! — Міріам і собі зазирнула до загорожі. — Які милі. Коли починаєте? — запитала у хлопця.

— А он, вже зібралися!

Біля Малостранської над натовпом висився вершник у римських обладунках. За ним проглядався віз та кілька музик у давніх вбраннях. Заграли волинки, барабан та лютня, і вся процесія рушила у бік Старого міста. Щойно вони порівнялися з імпровізованим загоном, хлопець випустив гусей, і ті прилаштувалися після великого воза, на котрому Кларіс з подивом помітила велику купу снігу.

— Що це? Навіщо?

— Це аби взимку снігу прибуло. Ходімо за ними!

Вони прослідкували слідом, і навіть проштовхнулися до музик, просування котрих стримували гуси. Процесія саме зупинилася на хвилю. Чоловік, що грав на лютні, з дуже автентичною середньовічною зовнішністю, посміхнувся до них і рушив слідом за гусаками.

Зрештою вся процесія дісталася до сцени на Кржижовницькій площі. Вершник, котрий грав роль того самого святого Мартина, зліз з коня, вийшов на сцену, і представники влади міста привітали пражан з успішним доставленням снігу. Дівчата трохи послухали концерт, а потім пішли через міст до кав’ярні пити каву.

— Не розумію, до чого тут гуси! — дивувалася Кларіс.

— Кажуть, коли святий Мартин ховався від людей, що хотіли обрати його на єпископа, то саме гуси видали. А ще вони врятували Рим, і взагалі дуже корисні пташки.

— Як це, Рим? — округлила очі дівчина.

Міріам втупилася у подругу:

— Ти й справді з місяця звалилася.

В цей момент запищав її телефон. Вона натиснула кнопку, і на всю кав’ярню долинув дзвінкий жіночий голос: «Де ви швендяєте?!»

Міріам розрахувалася та настійливо потягнула Кларіс за рукав до виходу. Вони проминули невеликий імпровізований ярмарок на Малостранській площі, і пішли нагору, до квартири Делакруа.

Двері їм відкрила Даркі. Сама власниця сиділа посеред кухні у світлі двох світлодіодних ламп, а над її зачіскою чаклувала жінка, котра здавалося точною копією Делакруа, тільки років на п’ятнадцять старше. Чи, може, десять? В кожному разі випадку миловидна жіночка скидалася на старшу сестру Юліе: така ж копиця русяво-солом’яного волосся, такі ж очі сірого кольору, таке ж легке ледь помітне ластовиння. Приблизно одного зросту, і такої ж постави. Навіть посмішки схожі.

Дівчата привіталися та розсілися собі у кімнаті за чаєм, спостерігаючи, як жінка чаклує над зачіскою Юліє.

— Знайомся, Кларіс, це моя мама, Світлана. А це Кларіс, вона нам дуже сильно допомогла.

— Он як, дуже приємно, — відповіла жінка мелодійним голосом. — Вже вирішили, що вдягнете на бал?

— Свіжий реліз «бейбі», створений саме для таких оказій, — відповіла Кларіс та, покопирсавшись у торбі, витягла запаковану у фірмовий пакет сукню блакитного кольору. Розгорнула, та повісила на плечики на двері. Потім дістала капор та черевички у тих же блакитних тонах.

— У мене теж «бейбі», — відгукнулася Юліе. — Чудовий рожевий набір з перелиною та великою шпилькою. Ондо висить під плівкою.

— Я шила на замовлення, — додала Міріам.

— А я взяла готику, — Даркі й собі витягла готичну сукню з пелеринкою. — А капор я візьму зі старого набору.

Вправні руки нахилили голову Делакруа трохи на бік.

— Зараз мама закінчить мою зачіску і займеться вашими, — Юліе стрільнула очима у дзеркало, поставлене на кухонний стіл. — Сподіваюся, ви не нікому не казали про бал?

Вся трійця поспішила заперечити факт витоку інформації. За якихось десять хвилин настала черга Міріам. Юліє ж всілася до крісла і почала щось дивитися у телефоні.

— Зовсім забула! — пані Світлана відірвалася від неслухняного волосся Міріам, засунула руку до шопера, що висів на ручці дверей до шафи, та витягла книгу з яскравою обкладинкою та написом кирилицею «Снігова королева». — Це тобі з України. Ти ж любила цю казку в дитинстві. Дивись, які чудові ілюстрації!

Юліє відклала телефон та кинулася до книги. Відкрила, зачаровано погортала сторінки, потім простягнула Кларіс та Даркі, а сама простягнула руки до обіймів:

— Дякую, мамочко! Це шикарний подарунок. Я навіть думала колись поставити її у нашому театрі. Дивіться, яка краса?

— Гарна книга, — підтвердили дівчата у два голоси.

— Тільки я кирилицю не розумію.

— Я вас навчу, якщо треба, — засміялася жінка та повернулася до Міріам.

Останньою, вже після Даркі, була Кларіс. Вона всілася на крісло, пані Світлана деякий час розглядало сріблясто-біляве волосся, взяла пасмо до рук, уважно розглянула, а потім нахилилася нижче, ніби щось поправити та тихо запитала:

— Ти ж не людина?

Кларіс кинула погляд на подруг, але ті захоплено розглядали ілюстрації та не звертали увагу на неї. Вона легенько похитала головою.

— Добре, спробуємо так! — промовила вголос пані Світлана та почала розчісувати волосся дівчини. — Насправді я не перукарка, і не стилістка. Ще коли грала в університетському гурті, то навчилася робити дуже класні зачіски моїм друзям. Та й потім працювала стилісткою.

— Ви вчилися у Празі? — запитала Кларіс.

— Ні, у Київському політехнічному інституті. Добре, не крутись, зараз буду творити диво у місті див, духів та таємничих дівчат.

Закінчивши укладати зачіску Кларіс, пані Світлана почала збиратися.

 — Мамо, ти не хочеш ще посидіти, попити з нами часу. Ми ще маємо, — Делакруа кинула погляд на годинник,  — чотири години. Хоча нам треба бути раніше, годинку для тебе ми знайдемо.

 — На жаль, на мене чекає ще один гість вашого балу. І там треба дуже заморочитися!  — пані Світлана блиснула окулярами, накинула жовту під колір волосся куртку.  — Гарно вам побавитися, таємничі дівчата.

Залишок вечора подруги перевдягалися та готували костюми, обговорюючи всі подробиці майбутньої події. Нарешті, коли останні елементи оздоб та прикрас зайняли свої місця, а годинник пробив дев’яту, знизу подзвонили. Вся четвірка спустилася вниз, де на них вже чекав Арі у плащі поверх фрака. Він спирався на тростину, стоячи поряд старовинного авто. Позаду вже стояло друге, з котрого визирав Милослав.

— О! Старі знайомі! — Кларіс впевнено попрямувала до другого авто, тягнучи за собою Даркі, в той час як Арі галантро допомагав сідати своїй нареченій та Делакруа. Мілек вискочив і подав руку. Даркі трохи знітилася, простягнула свою та миттю прослизнула до салону. Слідом залізла Кларіс. Вона делікатно штрикнула подругу під бік та запитала, щойно авто рушило:

— Що ж ви сьогодні не на кареті, пане вогняний скелете?

— Апгрейд, пані детективко! — не розгубився хлопець.

— Ви… ви теж на бал? — відгукнулася Даркі, котра тихцем забилася у куток.

— Аякже! Пропустити таку подію?

Обидва авто вже видерлися до Градчанської площі. Варта гостинно відчинила брами на подив нечисленним туристам, котрі відважилися прогулюватися Градчанами у такий холодний сирий вечір. Дехто навіть підійшов ближче, аби побачити, дві автівки заїхали до середини. Через барокову браму Матяша, органічно вбудовану у помпезні корпуси часів Марії Терезії, вони попрямували до другого подвір’я, де, власне, і висадили дівчат.

— Я нікого не бачу. Ми рано приїхали? — розгублено крутилася Міріам.

Кларіс роззирнулася. Подвір’я здавалося порожнісіньким. Даркі відкрила свою сумочку у вигляді чорного серця, дістала звідти дві пари окулярів з прив’язаними до них навушниками та простягнула їх Міріам та Арі.

— Вибач, на тебе в мене немає, —  повернулася вона до Мілека.

— О, то ви вже на ти? — Делакруа нахилилася до Кларіс. — Запитай у нього, як там ваш фільм. Сміливіше!

— Дякую, але я бачу привидів, — відповів хлопець. Він натиснув на навушник, котрий ховався за пасмом волосся, і перед очима легким блакитним світлом з’явився голографічний екран. — Ось так!

— Геніально! — промовила Даркі. — А ми з Юліє винаходили розчин…

Міріам в цей час насторожено роззиралася подвір’ям, спостерігаючи за вервечкою напівпрозорих карет, котрі потягнулися з третього подвір’я на друге, а звідти на перше.

— Щось якось похмуро… — пробурмотіла вона.

Аж раптом з тіні вийшла напівпрозора постать у лівреї камердинера та з орденом на камзолі.

— Шановні хранительки! — промовив привид. — Вітаємо на Сватомартинському балу! Мене звати Матей, і я головний дворецький палацу. Запрошую вас до Владиславової зали! Поспішіть, наші карети вже поїхали по гостей!

— Не подобається мені це, — бурмотіла Даркі.

— Це ж чому? — перепитала її Кларіс.

Вони йшли у кінці процесії, до котрої долучилися ще кілька людей з новоприбулого авто.

— По-перше, запросили надто багато людей. І саме тому розпочинають на дві години раніше півночі. По-друге, на балах привидів завжди трапляється щось недобре. У них дуже специфічне поняття про подібні заходи. А ще будь уважною буде їжа для них і для нас. Не бери нічого з їх стола. Хоча… — Даркі кинула погляд на Юліє, котра йшла під руку з Мілеком, — Вона любить частуватися чимсь сумнівним. Дивачка!

Аркою гості дісталися до третього подвір’я. Кларіс підняла голову та побачила величезну готичну кам’яну круглу троянду над порталом та дві вежі, котрі стрілами впиралися у темно-сіре небо. Собор святого Віта нависав над ними, ніби міфічний титан Атлант чи нефілім над людськими дитинчатами. Вони обережно проминули високу браму з кованими зображеннями сцен з життя королів та святих, обігнули будиночок та обеліск, і привид повів їх далі, до відкритих дверей палацу.

На великий подив вестибюлем та навколишніми коридорами вже тинялося доволі багато привидів та людей. Тут і там стояли дворецькі у лівреях та охоронці, переважно люди. Юліе відпустила Мілека, пропустила Мірі та Арі, що пішли собі вглиб зали та затрималася біля Даркі та Кларіс.

— Я тут тихо помурчала з твоїм другом… Та не бурмосься ти так! — вона обійняла свою подругу. — Він тут за рекомендацією пана Йозефа, його ніби найняли координувати якісь технічні освітлювальні роботи. Не проста людинка, якщо втаємничений у весь цей двіж. А ще, — вона нахилилася ближче до Даркі, — схоже ти йому подобаєшся. Так що чекай запрошення на якийсь вальс.

Вона окинула поглядом залу.

— Наше завдання просте: бавитися і спостерігати, аби щось не трапилося. У мене погані передчуття: гості приїхали раніше, багато людей, — вона провела пару у червоно-бордових тонах, —  надто багато як на такий бал. Я не знаю, як ми втрьох проконтролюємо ситуацію, якщо щось піде не так!

— А щось може піти не так? — запитала Кларіс.

— Дідько його знає! — Юліе нервово озирнулася. — Раніше гості зникали під час балів, у когось щось крали. Сто років тому навіть наїхала якась банда вампірів з-під Граца. Цього року, бачу, найняли охорону, та й нас запросили не так просто. То ж пильнуйте… Оце так люди!

Коридором йшов молодий короткострижений чоловік у фраку та окулярах, а поряд плив головний дворецький Матей. Вони стиха перемовлялися, а потім чоловік гукнув до себе Мілека, і вони разом зникли за боковими дверима.

— Хто це? — запитала Кларіс.

— Юме. Його часом кличуть, коли хочуть зробити справді крутий фест, весілля чи бал. Колись він з друзями у Празі проводив Алісакон, таку невелику аніме-паті для друзяшок та їх друзяшок. Я часом ходила туди з Мірі. Весело було.

— Ти кажеш, для друзяшок? Це не був такий фест, як от Comic Con, чи Animefest?

— Ну так, про ті міні-фести мало хто знав, і вони якось не дуже поспішали робити щось більше. Просто події для своїх. Мене туди затяг мій колишній із театральної студії. Він сам там крутився десь чи то у помічниках, чи то у техніках. Ми ще навіть з Мірі зробили сценку на конкурс косплею. Даркі-чян, у тебе ж зберігся запис?

Даркі кивнула та й собі присунулася ближче.

— Батьки тоді її ледве відпустили з нами. Але там було на диво комфортно та безпечно. Знаєш, я не любителька великих сучасних фестів, бо жоден з них ніколи не дотягував до тої атмосфери, яка була на тих Алісоконах.

Годинник на вежі пробив за п’ятнадцять восьму. Гостей значно побільшало, дворецькі бігали туди-сюди, супроводжуючи ту чи іншу пару. Ними, мов вправний диригент, керував Матей. Кларіс розглядала новоприбулих, здебільшого привидів, котрі шепотілися собі всіма мовами Європи, шурхотіли сукнями кількох останніх епох. Часом вони проходили повз неї, і дівчина відчувала легкий подих вітерця. Привиди й справді втратили свою ефемерність, вони стали куди більш реалістичними, часом, якщо не приглядатися, то деяких можна було легко сплутати з людьми.

— Цікаво, чим цього року порадує нас кухар Їндржіх? — питали одні гості.

— Де вже той Ключник? — бурмотіли інші. — Вже час!

І справді, щойно годинник на веді святого Їндржиха пробив восьму, як всі розмови вгамувалися. У цій тиші Кларіс та Даркі, що випадково стояли ближче до великих дверей, почули шаркання. Звідкілясь з’явився старезний дідок-привид, котрий тягнув у руці велику зв’язку ключів. Підійшов до дверей та почав шукати якийсь ключ. Грібся, перебирав, і нарешті знайшов та відчинив двері.

У цей момент заграли фанфари. Гості потроху почали заходити до середини, дівчата й собі прослизнули слідом. Під готичними склепіннями висіли вигадливі дивні ліхтарі, котрі кидали на стіни легке світло приємного теплого відтінку. Навколо них кружляли числені кажани. На кам’яних стінках плавали візерунки, в них вгадувалися сценки з празького легендаріуму. Серед всього іншого Кларіс впізнала легенди про Лібуше, Карлового мосту та декілька інших, з котрими вона мала шанс познайомитися у своїх пригодах.

— Ось Голем, а он там… рабин Лев бен Бецалель! — шепотілися між собою Міріам та Арі.

— Вітаю всіх гостей на нашому Святомартинському балу! — пролунав гучний голос.

Всі гості повернулися до протилежної стіни та побачили на троні ледь прозорого чоловіка у бордовій оксамитовій куртці та королівській мантії. За ним став дух у фраку, котрий видався дівчатам знайомим, та головний дворецький Матей. По обидва боки зали вилаштувалися духи із сурмами, а нагорі шепотівся оркестр. Із сусіднього вікна сходили два кабелі до великих колонок та порожньої сцени з мікрофоном в кутку.

— Сучасненько! — відмітила Делакруа. — О! А вас, пане, я знаю, — вона вчепилася в руку водяника Йозефа, що саме вийшов з натовку до дівчат.

— Всім привіт! — підійняв капелюх-казанок. — Моя повага, виглядаєте несамовито!

— Дякуємо, — в один голос відповіла вся компанія.

— Чи ваш друг Кабурек теж з’явився на бал? — запитала Даркі.

Водяник лише заперечливо похитав головою. Він вже збирався щось промовити, коли оголосили перший вступний вальс. Йозеф підхопив Делакруа та вони понеслися до зали. Слідом закружляли Арі та Міріам.

Кларіс прилаштувалася собі біля бічних дверей, з котрих входили та виходили кількадесят дворецьких, привидів та людей. Бочком-бочком вони виносили якісь цікаві канапки та ставили на два столи: привиди на свій, люди на свій. Король нерухомо сидів на троні, його віддані слуги так само завмерли поряд, ніби голограма. Кларіс кинула погляд на дещо сумну Даркі, а потім пошукала очима Мілека. Жодного сліду.

Після вступного, доволі довгенького вальсу пустили ще один, а потім раптово король та його слуги спалахнули яскравим світлом та зникли, а за мить Його Величність походжав серед гостей з келихом вина, а Матей оголосив на всю залу:

— Запрошуємо до почастунку! Наш кухар приготував найкращі канапки з гускою та найліпші вина. Стіл привидів зліва, люди — на право, прохаємо не плутати.

Гості потягнулися до столів, і вже незабаром все перетворилося на світський раут. Кларіс та Даркі взяли собі вина та канапки і повернулися на стільці під стіною. Юліє оточувало кілька молодиків, Йозеф десь подівся, Мірі та Арі проглядалися на іншому боці зали в компанії якогось старшого пана.

Біля дівчат присіла пара похилого віку. Кларіс запримітила їх ще у залі на вступному вальсі вони виглядали надзвичайно елегантно. Чоловік посміхнувся до дівчат і промовив:

— Дуже гарні сукні. Надзвичайні образи.

— Ви теж надзвичайно елегантні, ви та ваша супутниця, — відповіла Кларіс.

— Дякую… Дякую… — в голосі старшої пані звучало розчулення. — Бавтеся добре, навіть попри те, що це бал духів. Ми теж привиди, хоча й живі. Ми привиди минулого. Колись нас знала вся країна, а сьогодні ми насолоджуємося спокоєм і можливістю приходити інкогніто на такі заходи. Нас просто ніхто не знає.

— Майже інкогніто, — усміхнувся пан. — В мені все ж, здається впізнали того самого Лимонадного Джо.

— Так, майже, — посміхнулася його супутниця.

Оголосили новий повільний танок, зазвучала пісня у виконанні жіночого голосу, і пара встала та почала кружляти.

— Цікаво, як воно танцюється під власну пісню, — стиха промовила Даркі, меланхолійно спостерігаючи за парою. — Гана Ґегерова така сентиментальна.

В цей момент перед ними з’явився Мілек. Він простягнув руку та промовив:

— Пані Ево-Ліно, дозвольте вас запросити.

Даркі знітилася, і навіть трохи почервоніла, встала, зробила кніксен та вони пішли кружляти. За хвилю запросили і Кларіс — це був якийсь парубок у таємничій масці із яскравими зеленими очима.

Танці змінилися доволі видовищним виступом трупи акторів-привидів давнього театру на Малій Страні. Кларіс прилаштувалася біля столу з канапками та стравами й потроху наминала щось з гусячої печінки. Виступали привиди доволі нудно як на смак дівчини, але публіці дуже подобалося.

«Смаки привидів такі дивні, але ж це бал для них, а ми тут запрошені гості», — подумало було вона, коли до сусіднього столу підійшов сам король. Головний дворецький щось оповідав йому, той кивав головою, а потім раптово повернув голову до дівчини, котра, мов ховрах, саме набила щоки. Кивнув головою, Кларіс в міру можливості зробила кніксен.

— Не маю честі знати вас, — промовив король і простягнув для потиску руку, прикрашену елегантною каблучкою. — Наш головний розпорядник, он він у натовпі, розповів мені про свій порятунок. Дуже вам дякую.

Кларіс відповіла, вона навіть відчула дотик, легкий, ніби гілочка з листям чи перо, привид посміхнувся.

— Якби не ця каблучка та світлові фокуси пана Милослава, напевне, ви б не могли нас бачити й відчувати так. І… — Рудольф ІІ підчепив виделкою шматок примарної шинки, — як вам наш бал?

— Вище всіляких очікувань!

Король посміхнувся, відправив шинку собі до рота та пішов у натовп. Дівчина доїла канапки, взяла келих з вином у дворецького, що саме приніс нову партію, та оглянула залу. Делакруа спілкувалася у протилежному кінці з якоюсь парою у бордовому фраку та такій же бордовій сукні. Увагу Міріам та Арі зайняла імпозантна пані у червоному капелюшку. Даркі намагалася виборсатися з компанії дещо нав’язливих молодиків. Кларіс було вже посунулась на порятунок, але ще раз провела поглядом по залі. Всі її подруги, випадково, чи ні, стояли ніби спиною до центру зали. Натомість їх співрозмовники що якийсь час кидали погляди повз дівчат.

А по центру до Рудольфа ІІ саме підходив пан в оксамитовому фраку королівського синього кольору. Він галантно вклонився, король простягнув руку, ту саму з перснем, і чоловік поцілував її. Як у повільному сні, Його Величність відвів пальці, вже без каблучки, а чоловік промовив пару слів, позадкував та пірнув до натовпу. Вся трійця співрозмовників подруг раптово почала поводити себе більше експресивно, жестикулювати. Кларіс бачила лише обличчя Даркі, і та відчутно напружилася. Але за мить поряд з’явився Мілек і щось запитав у найбільш гучного молодика. Той почав махати руками та вигукувати щось образливе.

Кларіс легко знайшла пана у синьому фраку, легкими рухами підтягнула спідницю сукні, підчепила на приховані застібки та рушила за ним. Боковим зором вловила знайоме обличчя. Кинула швидкий погляд, помітила обличчя чоловіка з густими сивими вусами, котре миттєво зникло у натовпі. А дівчина вже поспішала далі, далі, за синім фраком, котрий за мить зник за боковими дверима. Кларіс кинулася за ним, не звертаючи увагу на гостей, котрі проводили їх здивованими поглядами. До вух долинули здивовані та розгніваних вигуків десь там, далеко, де ще пару хвилин тому походжав привид короля Рудольфа, і де стояла вона.

Вони бігли якимись коридорами. Вниз, потім прямо, потім наліво, направо. У Кларіс складалося враження, що вони давно полишили терени Граду, і взагалі вона не була впевнена, чи все ще знаходиться у Празі, чи вже десь інде. Здавалося, вона ось-ось наздожене чоловіка, але той щоразу виявлявся прудкішим. Нарешті вони завернули до глухого коридору. та впевнено летіли прямо на глуху цегляну стінку.. Десять метрів, п’ять. Кларіс рвонула вперед і у стрибку вхопилася за фалди фрака. Перед очима засяяло зеленувате світло, цегла ніби розчинилася у повітрі, вони обидва викотилися на підлогу якогось великого приміщення. Дівчина миттєво схопилася та, придавивши ногою чоловічка, видерла з його рук каблучку короля.

Очі того розкрилися від жаху, злодій раптово смикнувся, відкинув ногу дівчини, відкотився та рвонув у натовп. Дівчина провела його поглядом, а потім роззирнулася навколо. На відстані кількох метрів попереду стояли стенди з якимись аніме-плакатами, артами, значками та хтозна-чим. Між ними блукало багато людей, більшість у косплеях з відомих тайтлів. Кларіс впізнала Наруто, Леві з «Атаки титанів», кілька дівчат з «Love Live» і, здається, когось з  «Rozen Maiden». На неї ніхто не звертав абсолютно ніякої уваги.

«Де це я?» — роззиралася вона навсібіч. Потім обернулася та побачила велику арку у вигляді японської торії. Вона знову засвітилася зеленуватим світлом, і прямо на неї вийшов той самий Юме. Він здивовано підняв брови, посміхнувся.

— Я… я перепрошую, я тут випадково йшла, і ось… А як мені потрапити назад? — запитала вона, невинно кліпаючи очима.

— Вам сюди. Сміливо. Тільки не загубіться там, — посміхнувся молодик, вказуючи на арку..

Кларіс, стискаючи королівську каблучку, зробила кілька кроків під торію, обернулася, кивнула до Юме, той зняв капелюха та легко вклонився. Ще крок, і дівчина опинилася у тому самому тупику з цегли. Дорогу назад знайшла на диво легко, і вже за кілька хвилин повернулася до Владиславової зали. 

Люди та привиди у надзвичайній метушні та напрузі шукали щось на підлозі. Дівчина впевнено пішла у бік Його Величності, зробила кніксен та простягнула каблучку. Король прийняв її, а головний розпорядник голосно промовив:

— Увага! Згуба знайдена! Його Величність Рудольф Другий вдячний дівчині на ім’я Кларіс! Вже вдруге вона рятує нас! На знак вдячності, дівчина отримає від нас нагороду. А вже незабаром до нас доєднається особливий гість!

Їй піднесли келих з вином та невелику жіночу каблучку з трояндою, в центрі котрої вмонтували великий аквамарин. Вона прийняла подарунок, келих, вклонилася та пішла собі ближче до вікна, де на неї вже чекали Даркі та Делакруа. З натовпу підтягнулася і Мірі з Арі.

— Ти в порядку? — запитала Делдакруа. — Тут таке робилося! Дійшло до бійки, Мілек схопив нахабу, зараз він з охороною вияснює подробиці.

— Та їх ціла банда! Три групи відвертали вашу увагу, а четвертий, найспритніший, вкрав каблучку. Я його наздогнала, — і Кларіс переповіла результати своєї погоні. — Тільки я не дуже зрозуміла куди ж потрапила.

— Дідько його знає. Вони прекрасно знали, що нас буде троє хранительок, прекрасно розуміли, що ми тут гості, а не з місією охорони. А тебе, схоже, взагалі не взяли до уваги. Але тепер знають, що ти з нами, і це дещо ускладнює життя як їм, так і нам.

Кларіс кинула погляд на його величність:

— Так, а навіщо їм та каблучка?

— Ти що?! Це ж матеріалізатор! Його зробив один золотар, що мешкав на Золотій вулиці тут, на Граді, ще за життя Рудольфа ІІ. Він слугує для виклику духів та привидів, з котрими той любив спілкуватися. А ще ця каблучка дозволяє робити щось невидимим чи видимим. Або когось, хто її носить. Саме завдяки йому та освітленню Мілека ми й бачимо все це потойбічне товариство, що застрягло у Празі й зовсім не збирається вибратися на вічний спочинок.

Раптом освітлення почало плавно пригасати, м’які прожектори вихопили сцену та туман, що клубився на ній. Привиди та люди разом туди повернулися і…

— Лааа-ско-маааа, — пролунав голос.

— Та ви серйозно?! — мало не пролила на себе сік Делакруа. — То он кого мама готувала!! 

Туман потроху розвіявся, проявляючи спершу постать, а тоді й самого чоловіка років восьмидесяти у чорному фраку, накидці та білій сорочці.

— Карел Готт! Золотий голос Праги! Браво! — зала вибухнула оплесками. Навіть його величність доєднався до загального вітання співака.

Кларіс дивилася на виступ, а тоді кинула погляд на Даркі. Та поманила подругу та відхилила портьєру. Кларіс визирнула та побачила залиту вогнями Прагу. Ось світиться вежа на Петржині, ось костел святого Мікулаша на Малій Страні, черепичні дахи, на котрі повільно опускалися перші в цьому році сніжинки. Вони танули, не долітаючи навіть і кількох метрів до поверхні. А десь далеко світився над Влтавою Оперний театр, Нове місто і навіть хмарочоси на Панкраці. 

Кларіс повернула голову, аби подякувати подрузі й побачила, як Мілек підійшов до неї, і почав щось розповідати, показуючи якийсь пристрій. Десь там в перших рядах аплодувала та пищала Делакруа, он Мірі та Арі, а поряд і пан Йозеф, і Лимонадний Джо та Гана Ґегерова, і багато-багато інших.

Кларіс відвернулася та висунула обличчя за портьєру, милуючись Золотим Містом під пісні Золотого Голосу Праги.

Вбрання дівчат

Коорд Делакруа

OP+накидка+прикраса для волосся: Baby the Stars Shine Bright - La Robe Tissee de la Rose Parfum ~I'm in Love with Your Fragrance~ Royal Princess OP Set, 2017

Взуття: Baby the Stars Shine Bright - Little Angel Pumps, 2017

Коорд Кларіс

OP: Baby the Stars Shine Bright - St. Cathedral Lily Long OP, 2017

Капор: Baby the Stars Shine Bright - St. Cathedral ~Oath of the Rosary~ Bonnet, 2017

Взуття: Angelic Pretty - Tea Party Shoes, 2015

Коорд Даркі

OP: Marble - Gothic Feminine Long OP and Cape Set, 2016

Капор: Ama Stacia — "A Song without Words", 2014

Взуття: Angelic Imprint ~ Simple Strap Shoes, 2016