Лібуше

— Слухай, Міріам, якого ти мене притягла смажитися на цьому Вишеграді! От лежала б собі вдома під кондиціонером і читала б «Мо Дао». Знаєш, який там класний Вей Усянчик?! 

Чорноволоса дівчина скоса подивилася поверх круглих окулярів на подругу, русоволосу міцненьку круглолицю сусідку, що задоволено підставляла обличчя літньому сонцю, закрила томик поезії Бодлера та промовила:

— Делакруа, не вередуй! Ти ж хочеш на концерт Versailles до Варшави? Зараз вона підійде, потім гайнемо собі до кав’ярні.

— Ну, добре, добре! — перша дівчина труснула локонами та всунула ніс до японського журналу Kera. За мить вона полізла до телефону: — Ну й звороти у них, от як це перекласти!

Дівчата прилаштувалися на лавочці між старовинною кам’яною ротондою та каплицею. Звідси добре проглядалася дорога, що губилася між крон дерев. Група туристів на чолі з гідом впевнено крокувала до серця Вишеграду: костелу святих Петра та Павла. Гід вимахував парасолькою і щось розповідав дуже допитливій жіночці. Туристи у хвості виглядали не найкращим чином, певне, пиячили до ранку десь в центрі міста.

— Ось вона! — Міріам встала, поправила червону сукню на лямочках.

Делакруа лише кинула швидкий погляд з-під капора, але й не думала вставати, лише поклала журнал на рясно вкритою принтами вишень сукню.

На тій самій дорозі внизу роззиралася світловолоса дівчина, вбрана у широку білу спідничку з чорною накидкою, подовжену невеликим криноліном з під’юбником та білу блузку з бантом спереду. В руках вона тримала прозору переноску з шарнірною лялькою в середині, а через плече — рюкзак з великими крильцями.

Маріам махнула рукою, і дівчина впевнено покрокувала до сходів неподалік. За мить опинилася перед лавочкою та привіталася:

— Ахой, Міріам! Мене звати Кларіс, — повернулася до русявої дівчини.

— Ахой, Кларіс! Знайомся, це моя краща подруга, Делакруа, — Міріам та гостя зробили кніксен.

Делакруа встала та простягнула руку, легко кивнувши. Вони були приблизно одного доволі високого зросту і трошечки нависали над тендітною Міріам.

— Ми бачилися. Минулої осені, коли ходили до «Люцерни» на виставку Doll Prague.

— Стривай! — очі Міріам розширилися, що виглядало трохи комічно через її круглі окуляри. — Це ти та дівчина, що прямо зі стендів купувала ляльки?

— Так, це я. Ось одна з них, — Кларіс легко потрусила торбою. — Хочу поробити фоточки. Тільки я не знаю, де тут є гарні краєвиди.

Міріам сховала книжку до шкіряного рюкзака і промовила:

— Ходімо, покажу гарні види, а потім зазирнемо до кав’ярні.

— Згода!

Дівчата роззирнулися та рушили собі вперед. Біля каплиці з написом «Ave Maria» вони піднялися на вал та пішли вздовж кам’яного парапету, розглядаючи краєвиди. Коли металева загорожа закінчилася, Кларіс видерлася на парапет і пішла паралельно дівчатам, розглядаючи панораму Нового Міста Праги, часом обертаючись в бік величезного масивного Нусельського Мосту. В один момент, коли далекий Празький Град відкрився у своїй красі, вона виструнчилася, простягнула руки та промовила з пафосом у голосі:

— Бачу місто велике, слава якого сягає зір на небі!

— Що? — дівчата внизу перезирнулися.

— Хіба не звідси княгиня Лібуше пророкувала велич Праги? Я у Вікіпедії прочитала!

 Міріам поправила окуляри:

— Насправді, цю легенду вперше згадав Козьма Празький, згодом її підхопили діячі національного визволення, особливо Алоїс Їрасек. Вони вважали, що Лібуше, донька князя Крока, і справді мала тут своє поселення. Ну, не довго, бо її тато прийшов сюди з гори Ржіп, а вже звідси вона пророкувала про велич Праги, і згодом сама переселилися до новозаснованого Граду. Але археологи не знайшли жодного сліду якогось ранньочеського поселення на Вишеграді. Найраніше X століття, та й то кінець.

Кларіс розчаровано дивилася згори на дівчат. Вони саме дісталися сходів, котрі вели на невелику квадратну частину парку з кінним пам’ятником. Гостя доволі прудко зіскочила з парапету та сперлася на нього.

— А шкода, легенда ж насправді дуже гарна!

Поряд з нею оперлася на камінь Делакруа:

— Нема диму без вогню — от що я собі думаю. Он по той бік Вишеграду є Джерело Лібуше, там, — вона кинула рукою в бік костела, — над скелями лазні Лібуше. То ж чому б і справді княгині не існувати насправді, якщо тут є купа топонімів.

— Їх цілком могли вигадати ті самі діячі національного визволення. Гадаю, так і було, — заперечила Міріам. — Так само звичайна людська фантазія населила Прагу духами та вогняними скелетами.

— Яка ти жахлива матеріалістка! — скривилася Делакруа

— Я вчена перш за все! І підходжу до всього науково! Історично не доведено існування Лібуше!

Делакруа поставила руки в боки, вона страшенно нагадувала Моллі Візлі, коли та вичитувала своїх дітей за якісь капості.

— Латимерії теж не існувало. І сонце оберталося навколо землі! Взагалі, земля пласка!

— Це ти до чого?

— Та до того, що якщо ми маємо про щось лише туманні відголоси, то не означає, що цього ніколи не існувало! Костел святих Петра і Павла певне не на порожнє місце поставили. А під ним хтось копав? А під церковним деканатом он там?! — Делакруа тицьнула кудись пальцем. — Фортецю он яку вирили, а там є й тунелі, і великі зали. Та сліди того поселення просто знищили, розтягли або викинули геть.

Міріам підтиснула губи та кинула:

— Ходімо далі!

Вони спустилися на майданчик з кінною скульптурою та пам’ятником по середині, обійшли його, а потім повернули до невеликої вулички.

— Можливо, щось таке й було на місці будинків, але поки не доведено його існування, люди науки не можуть стверджувати напевно як факт. У випадку Лібуше, це лише гарні легенди, котрі Алоїс Їрасек чудово вплів у тренд на національне відродження. До речі, про його діячів! Багато хто з них похованих саме тут, на Вишеградському цвинтарі.

Вони вийшли на невеликий майдан. Перед ними височіли арки великого неоготичного собору. По лівій стороні вони побачили великий цвинтар, оточенений аркадою. Між могилами блукали туристи, певне, вони шукали місце спочинку того самого Їрасека.

— Можливо, між тими могилками щось і залишилося. Хто там копав, га? — не вгамовувалася Делакруа.
— Я скоріш повірю у ваших привидів, ніж у те, що там щось збереглося, — із сумнівом промовила Маріам.

— А ти, Кларіс, віриш у привідів та магію? — Делакруа взяла дівчину під руку та стиха прошепотіла, розглядаючись навколо. — Кажуть, тут тиняються привиди подружок Лібуше. Десь під стінами є таке місце, де трава ніколи не всихає. Там вони танцювали і співали, а також вичісували шовковисте волосся своєї княгині.

— Я вірю в магію кави, — відповіла Кларіс. — До речі, я відчуваю її запах. Десь тут кав’ярня, вірно?

Дівчата попрямували до невеличкого будиночка з надією посидіти у прохолоді. Однак місця в середині виявилися лише за попереднім бронюванням, то ж їм запропонували столик в тіні у подвір’ї. А вони й не відмовилися. Делакруа та Міріам замовили собі чай, а Кларіс — айс-латте.

Поки несли замовлення, Кларіс почала ритися у рюкзаку. Спершу виклала фотоапарат, потім невелику косметичку, якісь шпильки, годинник на ланцюжку та багато іншого, серед котрого й перепустку зі скромними ініціалами GI та павучком на павутині.

— GI? — запитала Делакруа. — Ти там працюєш? Ти ж не з Чехії?

— Це міжнародна компанія. Мене лише нещодавно перевели з Гонконга, спершу до Львова, потім сюди, до Праги. Я консультантка з деяких питань, а більше не можу сказати, таємниця фірми, самі розумієте, бізнес. Та де ж воно… — дівчина мало не засунула голову до рюкзака. — Ось!

На столі з’явилася невелика течка, з котрої дівчина витягла чотири квитки, загорнуті у буклети.

— Ось! Це для вас та ваших подруг.

Міріам та Делакруа зачаровано дивилися на квитки, ніби перед ними лежав справжній скарб, а не купа паперу, хоч і коштовного. Вони мовчки дістали гаманці та розрахувалися.

Сонце повернуло до заходу, і тепер смажило ще немилосердніше. Хоча чай та кава трохи компенсували спеку, все ж дівчата вирішили полишити кав’ярню. Вони повернулися на майдан перед костелом та пішли під невелику арку.

— Хвилиночку, — Міріам повела дівчат до скульптурної групи, котра стояла прямо навпроти арки. Жінка з простягнутою догори рукою обіймала сидячого чоловіка. — А це ось сама пані Лібуше та її чоловік Пржемисл. Хоча за часів влади Лібуше серед народу чехів панували свобода, особливо для жінок, воїнам та патріархам не подобалися такі порядки. Вони заглядалися на сусідні германські племена, де була сильна чоловіча влада. І ця тодішня «знать» почала тиснути на княгиню, аби знайшла собі чоловіка, а їм князя. Вона погодилася, і вислала послів шукати такого собі орача. Детально описала того чоловіка. І, на диво, вони таки знайшли його в тому місці, де вказала княгиня. Він саме орав землю, а як вислухав прохання, то відпустив волів. І ті пішли прямо до скелі. Тоді Пржемисл всадив посох до землі, і з нього з’явилося три зелені гілки, але дві всохли, лише одна розрослася. Це означало розквіт роду його нащадків. І промовив він, що тепер буде судити своїм судом, і всі мають його слухатися.

— Ну, чим тобі не дива?! — зауважила Делакруа.

— А ти не припускаєш, що вони могли бути знайомі і раніше, просто хитра Лібуше підлаштувала ту зустріч? А листочки, то якийсь фокус, зрештою, тоді пальця покажи, і ти вже маг та чарівник. Що більше, скоріш за все ці всі гарні деталі додумали вже потім.

Вони вийшли до виноградників, де наливалися молоді ягоди, оминули будиночок з кав'яренькою і видерлися на черговий оглядовий майданчик на південно-західному розі Вишеградської фортеці. Внизу широким річищем пливла собі Влтава, а по той бік над нею нависали пагорби.

— Попри все в часи Лібуше люди мали багато особистої свободи, а коли померли Лібуша та Пржемисл Орач, оточення княгині збунтувалося проти чоловічої влади та нових «патріархальних» порядків. Вони втекли з Вишеграда та звели фортецю Девін. Вона стояла там, на он тому пагорбі по той бік. Та гора називається Dívčí hrady. А ось той зруйнований бастіон на скелі, — Міріам вказала на руїни будинку на скелях, — це ті самі лазні Лібуше. Саме звідси вона скидала своїх розпашілих коханців до Влтави, аби вони трохи охололи. Хоча насправді це бастіон фортеці.

— А ще Лібуше заховала під Вишеградом сто, а може й тисячу лицарів! — розповідала з другого боку Делакруа, — і водяник, котрий сидить там у річці, ловить потопельників та робить з них нових лицарів. Кажуть, за це він отримав титул голови всіх водяників Праги. І коли прийде тяжка година та злий ворожина, ті лицарі пробудяться, і буде всім триндець! — вона пафосно махнула рукою.

Міріам не втрималася від посмішки. Дівчата прогулялися бастіонами, аж поки не вийшли до круглої ротонди в романському стилі. 

— Якби ця ротонда вміла говорити, вона б багато нам розповіла,  — Делакруа кинула погляд на годинник. — Ой, мені справді час йти.

Вони зупинилися перед Леопольдовою брамою біля ротонди, звідки йшло два потоки туристів: на Вишеград і з нього.

— Взагалі, Кларіс, як тобі Прага? — запитала Міріам.

— 大好き！— промовила Кларіс, ніби якась героїня аніме. — Це означає «дуже люблю». Я закохана в це місто, і, вибач, Міріам, я відчуваю тут магію на кожному кроці.

Делакруа обійняла гостю:

— Наша людина! Прага це місто див, вони чекають на кожного, хто закохується в неї. Буде тобі сьогодні диво. Маленьке таке собі дивце, — майже прошепотіла на вухо.

Вони попрощалися. Кларіс витягла фотоапарат та подерлася собі на вал, аби поробити фото з лялькою, а подруги попензлювали собі в бік станції метро «Vyšehrad».

— Слухай, — тихо говорила Делакруа. — Ота її GI належить якомусь італійському мафіозі. Мені тато казав. Якась транснаціональна спілка.

— То вона злодюжка? —  мало не зупинилася Міріам. — Он звідки у неї такі гроші на ляльку та викуп преміум квитків в такій кількості!

Делакруа струснула плечима, мовляв, «хто зна».

— Злодійка вона, чи ні, а диво ти обіцяла… — пробурмотіла Міріам вже біля входу до станції метро.

— Ой, зараз! — Делакруа підняла руки над головою і тричі плеснула в долоні. — Пішли скоріш, я зараз тут засмажусь!

* * *

Кларіс посадила ляльку на бордюрі, тому самому, на котрому пару годин тому пафосно прорікала прекрасне та величне майбутнє й без того прекрасній та величній Празі, й намагалася вловити гарний кадр так, аби до нього потрапила одночасно і маленька модель, і Празький Град. Виходило так собі.

— Яка гарна лялька! Це ваша?

Дівчина обернулася і помітила спершу жовте, ніби яєчний жовток, плаття, потім книгу в руках, потім рудаве волосся, і зрештою, миндалевидні очі, котрі уважно стежили за процесом фотографування. На обкладинці книги золотом блищала назва: «Alois Jirásek. Staré pověsti české». Обличчя та голос здалися знайомими, однак обставини зустрічі з цією жіночкою губилися у глибинах пам’яті.

— Так. Придбала на виставці минулого року. Тут, в Празі.

— Ви, певно, туристка?

— Не зовсім, я у тривалому відрядженні. А ви?

— А я тут живу. Он там, бачите ту кам’яницю. Ондечки моє вікно. Часто приходжу сюди, аби надихнутися красою мого міста. 

Жінка стала неподалік, розглядаючи Град.

— Правда ж, наше місто гарне? Колись княгиня напророчила місту велич, хоча навряд чи її фантазія могла уявити готичні, ренесансові чи барокові тони в цій картині. Гадаю, вона мала на увазі просто дерев’яну фортецю і під нею велике, таке ж дерев’яне, поселення. Втім, хто зна, що бачать такі люди, як вона… Знаєте, в них своя візія, і часто вони вміють вловити якісь свої хвилі, побачити більше ніж ми, звичайні люди.

— А ви, — Кларіс кинула погляд на руки. — Художниця? Творчі люди теж мають зв’язок зі всесвітом.

— Частково. Я майстриня, котру зробила цю ляльку. Яке ім’я ви їй дали?

Кларіс, котра сиділа навприсядки для кращого кадру, мало не впала, і аби жінка не простягнула руку, то вже викачалася б у траві. Вона скочила на ноги, взяла ляльку та простягнула її ручку до жінки:

— А й справді, я вас впізнаю. Це Корделія. А я — Кларіс.

Жінка потисла руку: спершу власниці, потім ляльки, усміхнулася та промовила:

— А я Лібуше. Лібуше Крокова.

Мапа до оповідання "Лібуше"

Цифри у колах. 1 – місце зустрічі дівчат, 2 — місце, де Кларіс пророкувала велич Праги, а потім фотографувала ляльку, 3 — кав’ярня, 4 — пам’ятник Лібуше та Пржемислу, 5 — оглядовий майданчик, звідки добре видно Dívčí hrady, 6 — місце розставання дівчат.

Цифри у квадратах. 1 — каплиця Діви Марії на стінах, 2 — Вишеградський цвинтар, 3 — костел св. Петра та Павла, 4 — пам’ятник Лібуше та Пржемислу, 5 — лазні Лібуше, 6 — в тій стороні є Dívčí hrady, 7 — ротонда св. Мартина, 8 — Леопольдова брама, що веде до станції метро «Vyšehrad».

Коорди дівчат в оповіданні

Делакруа. Її коорд - це свіжі релізи, придбані ось-ось на літо, окрім капора, котрий просто допасувала

JSK: Baby the Stars Shine Bright  —  Kira☆Kira Parfait JSK II, 2016, колір сакс

Блузка: Emily Temple Cute — Stripe Blouse, 2016

Капор: Baby the Stars Shine Bright — Queen of Snow ~The White Kingdom From Which a Fairy Lands Gently~ Bonnet, 2012

Взуття: європейський офбренд

OTK: MILK — Cherry OTKs, 2015

Міріам. Це перший коорд дівчини, придбаний у 2010 році цілком у іншої ще під час навчання у школі.

JSK: Angelic Pretty — Polka Dot Princess JSK, 2007
Headbow — Tulle Ribbon Head Bow, 2007

Блузка: Atelier Boz — Anne Blouse, 2005

Взуття, шкарпетки: європейський офбренд

Кларіс

SK: Atelier Boz —  Freya Mini Skirt, 2015

Блузка: Putumayo — Night Sky Embroidery Sailor Blouse (бюст 92 см), 2015

Бант: Angelic Pretty — Twinkle Sky Head Bow, 2016

Взуття: tea-party shoes, придбані десь при оказії в Гонконзі

Шкарпетки: Alice and the Pirateds — A/P School Knee High Socks