Голем

Частина перша. Старий сейф

Травень 2017

— Хто ці люди?

Косоокий чоловік підняв очі з розкладених на столі чорно-білих фотографій на дівчину, котра розкинулася перед ним у кріслі.

— Це офіцери та солдати «Аненербе», дотичні до експериментів над людьми у концтаборі Аушвіц у часи Другої Світової. Більшість цих щурів мертві. Однак дехто мав нахабність сховатися та дожити до нашого часу. Нещодавно я отримав інформацію про такого собі звичайного кравця Петара Тихого з Опави. Котрий зовсім не Тихий, і тим більше не Петар, а Ганс Кьолер, гауптштурмфюрер СС. І він досі живий, і досі не покараний. Маю для тебе завдання.

Дівчина у кріслі напружилася.

— Нам стало відомо, що з Аушвіцу він втік з невеликою скринькою. Є інформація, що ця скринька і досі у нього вдома. Сьогодні наш Тихий, котрий зовсім не тихий, потрапив до лікарні з інфарктом. Твоє завдання пролізти до його будинку викрасти ту скриньку та привезти її мені. Вона не належить йому, а є родинною реліквією нашого клієнта. Зважай, на будинку може стояти магічний захист. Тебе на місці зустріне Войта, він допоможе.

— А що з цим Кьолером?

Чоловік втупився у Кларіс:

— Про нього подбають ті, чиї батьки вижили в тому пеклі. Ти ж бо не вбиваєш людей?

— Ні, доне, я не вбиваю людей.

* * *

Войту вона підібрала на тролейбусній зупинці «Лікарня». Звичайний чоловік, по обличчю такого погляд ковзає та не затримується. Такий, як усі. Чоловік дістав пачку цигарок, запитально поглянув на дівчину, та заперечливо похитала головою.

— Тютюн забиває нюх. Він там? — вона кивнула голову у бік лікарні, котра залишилася позаду.

— Так. Донька прилітає із США сьогодні ввечері

— Не добре. Де ми затримаємося?

— Ніде, — заперечив Войта. — Про цього діда вже поповзли плітки. З хвилини на хвилину можуть нахабно наскочити москалі. Їдьмо до його будинку, зараз поки прямо, і не поспішай. Там на роздоріжжі повернеш на право. Поки доїдемо, введу в курс справ.

Кларіс гмикнула. Войта покопався у кишені та дістав ключі. Дівчина кинула скоса погляд:

— Від квартири?

— Від будинку. І ще один, найголовніший . Вони йому вже не знадобляться, а нам навіть дуже.

— Чудово. Принаймні мені не доведеться вошкатися із сейфом. Хоча, — Кларіс кинула погляд на яскраве травневе сонце. — Я б воліла залазити туди вночі.

— Немає у нас часу. Коротко кажучи, хата на сигналізації, а також на магічній охороні. Дід не дарма в «Аненербе» штани протирав. Так сталося, що я був у нього вдома колись. коли він ще шив чоловічий одяг. І пам’ятаю, він у кутку у майстерні тримав старовинний сейф, здається, ще німецький… Так, тут направо. Будинок там за деревами не дуже видно. Є другий вихід, невеликий сад, за котрим занедбана садиба сусіда, до речі, якогось місцевого офіцера служби держбезпеки. Дід не особливо любив публічність.  Дружина померла, щотижня приходила наймана прибиральниця, готувала їсти. А ось і він.

Кларіс повільно проїхала повз, кидаючи бокові погляди на фруктові дерева та плющ над аркою перед входом. Над будинком вона помітила тонку плівку чорної аури. Садиба виглядала дещо занедбаною та безлюдною.

Машину залишили на невеликій стоянці неподалік, вийшли та пішли порожньою вулицею у зворотному напрямку, приглядаючись до околиць. Кларіс закинула за плечі звичайний рюкзак, Войта нарешті запалив, тримаючи цигарку так, аби дим не йшов на супутницю. Вони виглядали мов туристи, котрі шукали дешевий хостел на околиці міста. 

— Сигналізація там складна? — запитала тихо дівчина.

— Так, але вночі я її трошки змодифікував. То ж будинок лише на магічній охороні.

За мить вони дісталися до місця. Кларіс сторожко роззирнулася, натягла рукавички, відкрила хвіртку та сміливо пірнула під густе листя. Войта не відставав. На хвилю затрималися перед дверима. Кларіс простягнула руку, взяла ключ. Навколо неї з’явилася легка аура лавандового кольору. Дівчина торкнулася дверей, вставила ключ, повернула, відкрила двері, взяла Войту за руку, і вони обидва зробили крок до середини. Чорна плівка, що оточувала будинок, спершу ніби прогнулася, а потім лавандова оболонка немов пропалила у ній отвір.

Вони обережно пройшли через невеликі сіни, потім вітальню, котра колись була майстернею: біля стінки стояла швейна машина, поряд оверлок, і ще одна. Чохли, здавалося, ніхто не знімав роками, і навіть особливо не протирав пилюку.

— Як так у тебе вийшло пройти?

— Просто пірнула. Моя охорона проти його. Ти краще пильнуй, а я буду шукати.

Сейф знайшовся у спальні на другому поверсі. Кларіс присіла біля нього, взяла ключ, повернула, а потім легенько потягнула ручку на себе, однак двері не відкрилися. Руки пірнули до рюкзака, дістали дві відмички та стереоскоп. Почала слухати тут і там поверхню, кілька разів постукала, придивилася, намацала щось ніби невидиме. Обережно дістала невеликий флакончик, струснула, зняла ковпачок і приснула кілька разів на це щось невидиме.

На корпусі проступила ручка з цифрами.

— Войта, — вона визирнула вниз. — Він називав якийсь код?

— Ні. Він приїхав у непритомному стані.

Кларіс зітхнула, присіла, засунула відмички до середини замка і почала копирсатися. Час минав, внизу почулися нервові кроки, Войта зазирнув до кімнати, кинув незадоволений погляд на сейф та повернувся назад.

Кларіс зупинилася, ще раз оглянула сейф, потім знову попшикала всю поверхню і раптом побачила на корпусі код 19181945. Хижо посміхнулася та почала вертіти ручкою. Після останньої п’ятірки в середині щось заскреготало і двері відкрилися.

— Ось воно! — витягла невелику скриньку та сховала її до рюкзака. Туди ж закинула дві течки, зазирнула вглиб, витягла пачку купюр з портетом Леніна, гмикнула.

— Вшиваймося! — на гору піднявся Войта.

Кларіс завмерла: біля будинку загальмувала машина. Хтось вискочив з неї, і кілька чоловік підбігли до дверей. Один з них було торкнувся ручки, але із сичанням відскочив.

— Сюди, — більше очима, ніж словами промовив Войта.

Вони обережно спустилися на перший поверх, звідти прослизнули до кухні, чиє вікно виходило на щастя на сад. Кларіс визирнула з-за сірої фіранки.

— Ніби нікого не відчуваю. Виходьмо, цей захист працює лише на вхід.

Войта відкрив вікно, першим переліз і обережно, майже безшумно став на обмостку будівлі. Слідом так само тихо вилізла Кларіс. Вона причинила вікно, і обоє тихцем пірнули у гущавину. Пролізли через пролом у тині, потім теренами ще більш занедбаної садиби покійного силовика до хвіртки, і незабаром вже спокійно йшли сусідньою вулицею до своєї машини.

— Де тебе висадити? — запитала Кларіс.

— Там же, біля лікарні. У цього вовка в овечій шкурі є борг перед моєю родиною.

* * *

— То ось чому його не чіпали стільки років, — дон вертів у руках червоний паспорт з серпасто-молоткастим гербом у колосках на тлі Землі. — Його завербували ще у п’ятдесятих.

— Там у документах багато цікавого є. Це так, бонус до завдання.

— Вас помітили?

— Ні, вони напоролися на захист, і поки міркували, як його пройти, ми вшилися.

Дон відклав паспорт, потім взяв якийсь документ. Похитав головою.

— Ти ж взяла собі ще щось, так?

— Так, згідно з нашою умовою, все, що не входить до завдання, належить мені. Це течка зі справою одного єврея, котрого вони тримали в Аушвіці в окремій камері.

— Певно вигідно продаси, — посміхнувся косоокий чоловік. — Тільки не кажи, що не маєш клієнта.

— Авжеж маю. Можу йти?

Дон кивнув головою. Кларіс вийшла геть, а чоловік довго розглядав фотографії, котрі знайшов у течці.

Частина друга. Журба Мірі

Липень 2017

— Я не хочу за нього заміж, Тов!

Кларіс витягла голову, почувши знайомий голос. За кілька кроків від неї вулицею Паризькою йшла Міріам, а поряд якась старша пані.

— Мірі, золотце, Міхаель це дуже гарна партія. Він тобі так пасує. І освічений, і багатий, і свій бізнес є, і з пристойної родини. Кращої пари не знайти. Ти не крути носом, життя одне, і воно швидко минає. Тобі, золотце, вже тридцять минуло. Час, час, дорогенька.

Навіть на відстані кількох метрів Кларіс відчула навколо Міріам хвилю гніву та неприйняття.

Жінка попрощалася та звернула на бічну вулицю поряд з готичною будівлею. Міріам затрималася та проводила супутницю довгим поглядом, так що Кларіс, що йшла слідом, мало не влетіла у неї.

— Шпигуєш? — на обличчі Мірі відбилася ціла гама почуттів, від радощів до підозри.

Однак Кларіс приклала палець до губ, та кивнула головою, мовляв, не в цьому місці. Вони роззирнулися та пішли до найближчого ресторанчику. Замовили собі обід, і лише тоді мандрівниця промовила:

— Я після роботи вирішила прогулятися. А тут, бачу, у когось проблеми. Ну, подруго, давай, розповідай, що у тебе трапилося.

— Заміж за нелюба намовляють йти.

— Двадцять перше століття! Це що ж таке? Як це?

Міріам сумно подивилася на подругу:

— А от так буває, коли твій татусь повернутий на старих традиціях та всяких родинних забобонах. Він чомусь вбив собі у голову, що знайшов мені гарну партію. І той хлопець вбив собі в голову, що я йому гарна наречена. А я його бачила може рази два. Змусити мене вони не можуть, от і тиснуть. І це при тому, що в мене хлопець з не бідних, і теж єврей. Але його батьки та мої не дуже товаришують.

— Якісь празькі Ромео та Джульєтта. Але ж питання не лише у грошах?

— Ні. Причина у давній сімейній легенді. І мати того чоловіка, і моя мати походять з роду самого Магараля.

Кларіс здивовано підняла брови.

— Ти ніколи не чула про рабина Єгуди Льова бен Бецалеля? — сплеснула руками Міріам

Подруга заперечливо похитала головою.

— Ох, він був головним рабином часів імператора Рудольфа ІІ, і відомий своїми магічними властивостями та мудрістю. Опікував празьке гетто, де мешкали наші предки. Ми зараз сидимо на його теренах. Після смерті у Празі був новий рабин, однак всі магічні властивості, книги та обов’язки хранителя успадкував один із синів Єгуди Льова бен Бецалеля. Він мав певні здібності, однак слабші, ніж у батька, тим більше, що не обіймав посаду рабина. Його наступнику дісталося ще менше. З часом розгубилися і магічні книги, і предмети. Коли Чехословаччину окупували німці, мої родичі по тій гілці загинули в Аушвіці. Врятувалася лише бабуся. У тридцять дев’ятому її вивіз з Праги під іншим іменем Ніколас Вінтон, під ним же вона й повернулася до міста після війни. Жодних властивостей, священних книг чи якихось артефактів Магараля вона не мала, окрім одного предмету, котрий дали їй нещасні батьки перед втечею. Вони теж не мали жодних здібностей, як і їх батьки. Всіх їх вбили у газових камерах Аушвіца, а їх речі, якщо й залишилися, давно потрапили до музеїв. Бабусю забрали геть маленькою… 

— Невже всі нащадки цього Льова загинули?

— По тій гілці моя бабуся була останньою. Але існують й інші гілки. І мій тато чомусь вважає, що сила десь спить у тій спадкоємиці, тобто мені. А я ж бездарна в цьому сенсі. У мене немає властивостей, я не бачу духів, привидів, як ви. Я не вмію відкривати таємні двері чи робити інші дива, як ви. Тато в курсі, і саме тому він хоче мене видати заміж за такого ж нащадка Лева бен Бецалеля в надії, що старовинні здібності повернуться до наших дітей.

Міріам сумно зітхнула та меланхолійно поглянула на сецесійне оздоблення кам’яниці навпроти, котре ховалося за густим листям.

— А ти не хочеш?

— У мене є хлопець Арі, ми кохаємо одне одного. Але це не заважає таткові мучити мене нескінченними візитами Тов з її вправами у вигадування сто першої причини, чому я маю обрати саме Міхаеля.

Кларіс замислилася на хвильку, споглядаючи, як повз кав’ярню у бік єврейського цвинтаря прямує велика родина: тато у костюмі та штраймлі, великій хутряній шапці, поряд доволі витончено вбрана дружина, двійко хлопчиків з кіпами й пейсами та доволі жваве дівча, котре щось говорило до тата. Той посміхався та щось відповідав донечці.

— Колись і ми з татом були так само близькими, — з жалем в голосі промовила Міріам.

— А в чому полягають обов’язки, як ти кажеш: хранителя?

— А! Це саме найдивніше. В нашій родині існує переказ, що у хвилю негоди для єврейського народу ми, хранителі, маємо зібрати та оживити Голема.

— А… це щось велике та з глини?.. А з чого зібрати?

Кларіс зловила важкий погляд Міріам.

— То ти не в курсі! Будь готова завтра о дванадцятій ночі. Тобі, як дослідниці празьких легенд, ця прогулянка буде цікавою та корисною. Чекатимемо на тебе біля виходу зі станції метро «Staroměstská».

* * *

«Чому все найцікавіше у цій Празі відбувається вночі», — бурмотіла під ніс Кларіс, підіймаючись ескалатором на гору.

Сходи винесли її до вулиці Капрової, майже порожньої у таку пізню годину. Дівчина роззирнулася та побачила Делакруа у чорній готичній сукні із серцями та у чорному хеддресі, котрі дуже пасували її солом’яного кольору дуже пишному волоссю. Вона ніби когось виглядала.

— О, привіт! Я саме на тебе чекаю! Мірі попрохала мене зустріти.

— Привіт! Крутий коорд! 

Юліе оглянула себе і знизала плечима:

— Я ніби косплею Даркі. Добре, що вона цього не чує. Ну, ходімо, Мірі вже чекає.

— Вона й тебе втягнула? — здивовано запитала Кларіс.

— Я сама у такі пригоди охоче втягуюся.

Дівчата швиденько перейшли на той бік та пірнули у вуличку Валентинську, а потім пішли повз стіну до чергового повороту.

— Куди ми йдемо? — запитала Кларіс, розглядаючи майже порожні тротуари.

— До Старонової синагоги. Мірі хоче тобі показати Голема.

— Справжнього?

— Вона тобі сама все пояснить. Ми зараз на території старого єврейського гетто, а Старонова Синагога була її ніби центром. Ось і ратуша поряд, бачиш годинник з єврейськими цифрами? А он там величезний цвинтар. Це майже все, що залишилося від старої дільниці.

Вони дісталися до невеликої готичної будівлі, підсвітленої жовтуватими прожекторами. За огорожею внизу стояла Міріам у супроводі якогось пана.

— Ви впернені, хранителько, що варто її впускати? — чоловік з підозрою дивився на обох дівчат.

— Так. Саме її, і лише один раз.

Щось у погляді Мірі здалося Кларіс дивним. Вона примружилася, однак подруга вже повернулася та пішла до службового входу. Дівчатам нічого не залишалося, як йти слідом.

— Ми зараз піднімемося нагору, — промовила Міріам, щойно ключник відкрив двері, та запустив всю трійцю до середини.  — Але спершу, Кларіс, хочу тебе запитати: ти знаєш, де ми знаходимося?

— Так. Це найстаріша синагога Праги. 

Міріам повернулася до Делакруа та посміхнулася:

— Вірно. Перекази кажуть, що ангели принесли з Єрусалима цеглу з Храму, і саме з неї синагога й збудована. Коли прийде Мошіах, тобто Месія, треба буде повернути цю цеглу до Єрусалима.

Сходами дівчата піднялися на абсолютно порожнє горище. Десь під дахом пищав кажан, може і два. Підлога здавалася чистою, по кутках стояли лише пару ящиків. Крізь готичні віконечка пробивалися промені місячного світла, підсвітленими жовтуватими плямами зовнішніх прожекторів.

— Юліе… — тихо промовила Мірі.

Дівчина підняла руки, тричі поплескала в долоні.

Спершу здавалося, нічого не змінилося. За якусь мить промені викривилися, прозорість згустилася. З’явилися контури уламків, котрі дуже здалеку нагадували фрагменти чогось людиноподібного.

— Це він.

— Хто він? — Кларіс намагалася розгледіти глиняні уламки.

— Празький Голем.

Міріам взяла подруг за руки та підвела їх ближче.

— У старі часи мій народ жив в утисках. Темні люди звинувачували євреїв у всіляких абсурдних провинах і часто робили погроми. Рабин Єгуда Лев бен Бецалель вирішив створити Голема, штучну людину з глини, котра б захищала гетто. Він та його учні зліпили тіло. Потім один з них обійшов голема, читаючи священні слова, що стосуються вогню, і тіло розігрілося. Другий — заклинання води, і глина почала нагадувати плоть. І нарешті сам Магараль сім разів обійшов тіло та вставив у рот сувій, шем, — дівчина дістала з кишені скляний футляр із сувоєм в середині. — Ось, це оживило Голема. З того часу почав він охороняти гетто. Однак що п’ятниці на заході сонця треба було виймати з його рота.

— Це ж чому? — запитала Кларіс.

— Ти хіба не з нашого світу! — відгукнулася Делакруа. — У євреїв не заведено працювати у суботу. А субота у них починається у п’ятницю ввечері.

— Я з Гонконгу… — почала було Кларіс, але Міріам заспокійливо провела по її плечу:

— Все вірно, ти можеш не знати наших звичаїв. Бог творив світ шість днів, а на сьомий відпочивав, і нам так наказав. Отже, що п’ятниці Лев бен Бецалель виймав шем, а в суботу ввечері вставляв. Але одного разу він забув це зробити, і тоді Голем влаштував погром. Довелося рабину бігти виймати шем. Втративши контроль над своїм творінням, Магараль змушений був його розчаклувати. Вони з учнями читали заклинання у зворотньому порядку, а коли істота втратила життя, то помістив її уламки тут, на цьому даху.

Кларіс з недовірою розглядала перекривлений рот, між зубами котрого можна було всунути сувій.

Кларіс з недовірою розглядала перекривлений рот, між зубами котрого можна було всунути сувій.

— Мало кому відомо, але деякі не дуже чесні на руку алхіміки намагалися його вкрасти, — Міріам кинула погляд на Делакруа. — Тому Магараль зробив тіло невидимим. Лише хранителі з його роду можуть бачити ці рештки та деякі ті, хто має дар. Як от нащадки родів Едварда Келлі, Тихо Браге чи майстра Гануша, котрі теж були та є хранителями чи хранительками Праги.

— Ти ж з роду Келлі, так? — запитала Кларіс у Делакруа.

— Нууууу! — задерла носа та. — По татові.

Міріам виставила ящики, і всі три подруги присіли, розглядаючи глиняні рештки Голема. Місцями на ньому виднілися сліди пальців, ніби хтось дуже поспішав, так, що не надав їй якоїсь завершеної гладкої форми. Певно, Магараль створював істоту під тиском зовнішньої загрози, інакше більше б приділив уваги зовнішньому вигляду.

— Що ти відчуваєш? — запитала у Кларіс Міріам.

— Ніби доторкнулася до старовинних таємних знань. А ти, Мірі?

— А я і є Голем. Не ці рештки, котрі навряд чи оживуть, а я, жива людина, приречена бути хранителькою давно зниклого гетто. І так само безталанна, навіть коли в моїх руках той самий шем, — вона тицьнула Кларіс до рук коробочку.  — Я нічого не відчуваю, навіть коли тримаю це в руках. І тепер я жертва дурнуватих ілюзій та забобонів мого батька.

Вона притулилася спиною до стіни горища та заплакала. Делакруа обійняла подругу, а Кларіс розглядала напис єврейськими літерами на папірці під склом коробочки. Підняла голову та промовила:

— Здається, я знаю, як тобі допомогти. Чи Міхаель і ти єдині нащадки Магараля?

Міріам визирнула з-за пальців та тихо промовила:

— Ні, їх багато. Ми навіть не знаємо всіх.

— Добре! А твій Арі звідки походить?

— Він… з Праги. З того, що я знаю, у Другу Світову його бабусю по мамі видавали за доньку однієї чеської родини. І так їй пощастило, на відміну від її батьків, вони зникли в Аушвіці. Дідусь, її чоловік, виглядає на те, десь там й народився.

— А він знає всіх своїх предків?

Міріам замислилася, а очі Делакруа радісно блиснули:

— Ти натякаєш, що Арі може бути теж нащадком Магараля?

— Для цього нам треба буде добряче попрацювати. І перш за все вам з твоїм хлопцем.

* * *

Пошуки, однак, тривали до кінця літа. Міріам та кілька знайомих взялися досліджувати дуже розгалужене дерево нащадків рабина Єгуди Лева бен Бецалеля. Арі, доволі милий хлопчина, пішов іншим шляхом: він почав шукати корені від своїх безпосередніх відомих пращурів, тобто дідусів та бабусь. Даркі, котра часом користувалася з архівів у вивченні старовинних годинників та механотронних інструментів, взялася за згадки у чеських та німецьких торгових та ділових документах. Делакруа у вільний від театральних справ час зводила все до купочки й малювала у програмі чудове дерево.

— Отже, у вас, мої дорогі, є дві проблеми, — безапеляційно заявила вона, коли все товариство зібралися у неї вдома на Малій Страні. — По перше, прямого зв’язку між рабином Єгудою Левом бен Бецалелем та нашим Арі ми так і не встановили. Тому що, по-друге, у нас є два розриви. По татовій лінії ми знайшли купця Іцхака, котрий мешкав наприкінці сімнадцятого століття. Ми все обшукали, все перешукали, але між ним та жодним з онуків Магараля зв’язку немає. Навіть з тими, що мешкають за океаном, або ж в Україні, як от нащадки рабина Шнеура-Залмана із Ляд, котрий, як відомо, теж походить з того ж роду. На жаль, записи про батьків купця знищили німці, або ж вони загубилися ще раніше, після того, як зруйнували гетто наприкінці дев’ятнадцятого століття. По друге, дідусь Арі по маминій лінії. Його майже немовлям знайшли в одному із закутків Аушвіцу, а туди він міг потрапити і з Чехії, і з Польщі. Може, твій дід взагалі народився у Варшаві!

— Варшавських євреїв вивозили до Треблінки, — зауважила Мірі.

— Добре, Кракова. Не суть. На момент звільнення Аушвіцу хлопчик мав три роки, він не говорив. Згодом згадати нічого так і не зміг, окрім того, що напевне мав батька. Отже, його відлучили від матері схоже, десь до двох років. На жаль, більшу частину архіву концтабору вивели до москви та засекретили, інша просто розгубилася чи була знищена. То ж встановити нічого не вийде. Залишився Іцхак. Які будуть пропозиції? 

Дівчата переглянулися. Арі промовив:

— Деякі торгові записи про операції чи торгові акти між купцями могли потрапити до інших архівів, також до податкових книг. Але те, що нам потрібно… Я навіть не знаю де шукати.

— Саме те, що нам потрібно є у бібліотеці Клементінума, — тихо додала Мірі. — Це збірка деяких торгових актів, вони ніби незначні, але там повно цікавих імен, і особливо єврейських купців. Книга в поганому стані, і мені дали лише одну фотокопію звідти. Єдине, що у ній в ідеальне, це обкладинка, тому вони тримають її на поличці на експозиції.

Кларіс примружила очі:

— А до тої зали туристів пускають?

— Ні, навіть фотографувати не можна! Мені ту фотокопію зробили за великим знайомством, і, на жаль, той працівник помер.

— Є ідея. Зроби заново офіційний запит.

— І що? Аби відмовили?

Кларіс посміхнулася та тихо промовила:

— Ти зроби, — вона встала, кинула погляд на годинник, взяла рюкзак з крильцями: — Мені час. Щойно подаси запит, зателефонуй. Побачиш, що буде.

* * *

— Пане професоре, у мене є щось цікаве для вас, і воно знаходиться у цій течці. Це зникла справа людини, котру «Аненербе» досліджували в Аушвіці. Я не все зрозуміла, що там написано, німецьку я знаю дуже погано, а там ще й готичний шрифт… Може, вам воно буде корисніше.

— Як ви її дістали? Невже пограбували архів у москві! 

— Ні. Те, що вас цікавило, забрав один з колишніх гауптштурмфюрерів «Аненербе». Він перевдягнувся у цивільне і дав драла до Опави до своєї коханки. Потім одружився з нею. Від арешту його врятувало лише чеське походження, мову знав добре, розмовляв без акценту. Потім його завербували совєти. А тепер ось помер.

Пан професор інстинктивно відсунувся. Кларіс хижо вишкірилися, виставивши два ряди гострих зубів.

— Хто зна, чому він ту справу поцупив. Можливо, він знав, де той бідолага сховав гроші. 

Професор розгорнув течку, проглянув документи, поцокав язиком.

— Та людина… Він же один з нащадків рабина Єгуди Льова бен Бецалеля! Це дуже важливо для науки! Гм… гм… Тут написано, що його досліджували разом із дружиною, теж з роду Магараля, та сином. Цікаво, цікаво… 

— Сином? — блиснули очі Кларіс. Вона простягнула руку, забрала документи, перегорнула.

— Саме так. Там написано, ось, на тій сторінці. Там трохи розмите, то ж я не дивуюся, що ви не зрозуміли. Чим я можу віддячити?

Кларіс відхилилася, примружилася та провела пальцями по столу

— Є одна справа. Нам потрібні фотокопії сторінок однієї книги з експозиції бібліотеки Клементінума. А також переклад цих документів чеською. Та й лише це.

— Та з радістю!

* * *

— Розгадка нашої таємниці була у нас під носом, — промовила Кларіс. — Вірніше, у мене. Потрапила мені до рук справа Аарона Горовіца, котрого укатрупили в ході експериментів «Аненербе». А перед цим його дружину, до речі, з роду такого собі рабина Шнеура-Залмана із Ляд, котрий, як ми вияснили, походить з роду Магараля, так тут і написано. Його захопили у тридцять дев’ятому у Празі, її у сорок першому на теренах України. Потім змусили провести ніч разом. Жінку ту невдовзі закатували, а тато помер незадовго до звільнення концтабору. Так от, їх синок, сорок другого року народження, тримався у сусідній з батьком камері, і часом їм давали бачитися. А скільки твоєму діду було, коли його витягли з того пекла, Арі?

— Три роки. А де гарантія, що це син того Аарона Горовіца?

— Читай. Тут опис дитини. І він збігається з його описом, котрий твій дід отримав разом з документами після випуску з дитбудинку. Так що готуйте запрошення на весілля, дорогі мої нащадки Магараля. Гадаю, Мірі, коли Арі є пра-пра-праонуком ще й того рабі Шнеура-Залмана, то це куди вагоміший аргумент для твого тата.

Мірі невизначено гмикнула. Її хлопець обережно розкрив течку та почав гортати ксерокопії.Потім підняв очі та запитав у Кларіс:

— Чим можу бути корисним для вас?

— Живіть у щасті. Однак, якщо мені потрібна буде послуга, я звернуся. Можливо, такий день ніколи не настане, — Кларіс не стрималася та розсміялася. — Та я жартую! Ви подарували мені чудову пригоду. Я й сподіватися не могла побачити рештки Голема.

Рабин Шнеур-Залман із Ляд — засновник хасидського руху ХАБАД