Чудовисько вулиці Горської
Вересень 2017
— Пан Йозеф власною персоною!
Делакруа тицьнула у кнопку домофона, відкрила двері внизу, визирнула до кімнати та зробила промовисті великі очі. Даркі знизала плечима, мовляв, нічого незвичайного, а Кларіс перегорнула сторінку старого журналу Gothic & Lolita Bible та поринула у вивчення вбрань осінньої колекції 2006 року.
Пролунав дзвінок, надзвичайно швидко, ніби водяник просто телепортувався від з вулиці до найвищого поверху будівлі. Делакруа відчинила двері, гість пройшов до середини, зняв капелюх-циліндр, вклонився, присів на вільний стілець, а Юліє принесла мисочку з водою, до котрої гість вкинув кінець свого довгого шарфа. Водяник подякував та поклав на стіл макові пироги. Дівчата відірвались від своїх занять, привіталися та зацікавлено дивилися то на пироги, то на пана Йозефа.
— Це ж з ресторану «Hostinec Na Slamníku»! — вигукнула господиня. — Кларіс, частуйся, кращих не знайдеш у всьому місті. Уявляєш, вони печуть їх у справжній печі! Це хвилин десять пішки від нашого нового місця, ми туди часом бігаємо у перервах між репетиціями. А у вас вони звідки? Де ж Карлів Міст, а де Дейвіце?
— Друзі почастували, а я вас, — підморгнув водяник. І враз посерйознішав: — Є біда!
Дівчата нашорошили вуха.
— Рада Духів та Привидів Праги вирішила в цьому році зробити Великий Святомартинський Бал. Це одинадцятого листопада. Призначили розпорядника, одного безголового привида, давнього знавця наших традицій, що втік із шумного Старого Міста на тихші околиці. Мешкав він на вулиці Горській біля входу до парку «Зтраценка». В цю ніч оголосили збори, де мались обговорити деталі балу. І він не прийшов. Ми вислали до нього гінців, але не знайшли жодного сліду.
— Пхе! Як безвідповідально! — задерла носа Делакруа. — Знайшли кому довірити таку відповідальну подію! Певне, геть з його порожньої голови випало, що він щось там вам обіцявся. Давайте краще я проведу бал! Повірте, я вмію!
— Навіть не сумніваюся, однак людина не може вести такий захід. Місцеві духи та привиди його не бачили від учора, але казали, що у цю ніч їх непокоїло виття у тому парку. А ще відчували неспокій. Ніби щось страшне почало там тинятися.
— Що б це означало? — Кларіс швидко стрільнула очима. — Може, це якийсь собака?..
— Чи вовк, — водяник поглянув на гостю. — Кажуть, Прагою тиняється один такий
Даркі та Делакруа перезирнулися.
— І що ви хочете від нас? — запитала Юліє. — Ви ж ніби маєте свою службу захисту. Мисливці на привидів давно не навідувалися до Праги. Екзорцисти теж повивелися. А чим взагалі примітна та околиця?
— Зараз нічим. А в старі часи там мешкали дуже сильні злі духи. Один з’являвся у вигляді великого чорного собаки, що атакував усіх, хто мав необережність швендяти вночі, а зазвичай це були солдати варти, бо там якраз йде міська оборонна стіна. Інший, велике схоже на людину створіння мало замість обличчя череп, не менш неприємний вбивця. Жертв стало настільки багато, що тоді всі безголові привиди та духи Праги зібралися на нараду, де вирішили знищити свавільних злодіяк. І таки перемогли обох. І понад двісті років про них ніхто нічого не чув.
— Мені Лаура розповідала про ті часи, — пошепки промовила Даркі. Її почало трусити, так, що Юліє обійняла подругу та запитала:
— А ми чим можемо допомогти?
Водяник спокійно відпив чай, поставив чашку на стіл:
— Зараз духів значно поменшало. Сил тих, хто залишився, не вистачить, аби подолати такого сильного духа, якщо це він. То ж Рада попрохала втрутитися хранительок. А за можливості ще й порятувати розпорядника.
Юліє обперлася об стіну та схрестила руки. Вона дивилася то на водяника, то на подруг, потім визирнула до вікна:
— Ми у неповному складі. Мірі безсила, Даркі… Вона своєї тіні боїться після того… — вона кинула швидкий погляд на подругу. — Де інші ми поняття не маємо. Я сама. Ну, теоретично, ми можемо організувати якусь розвідку, але у прямому зіткненні ми можемо програти.
— Ти не сама… Я, я хочу подолати свій страх! — смикнулася було Даркі, але Юліє поклала їй руки на плечі.
— Сонце моє, не тим разом. Цей привид дуже небезпечний. І не факт, що це привид.
Кларіс, що досі замислено розглядала свою чашку, підняла голову і скоса подивилася на Делакруа:
— Я піду з тобою.
— Стоп! Ти не хранителька і не маєш встрявати у наші справи! Так, ти бачиш привидів, пан Йозеф тебе визнав, але я не можу підставляти тебе.
— Дослухай, що вона тобі скаже, — твердо промовив Йозеф.
Кларіс відтягнула манжет блузки, показавши тонку смужку металевого браслета.
— Якщо тобі потрібна допомога тої, хто має силу, саме час її прийняти, Юліє.
* * *
— Це там!
Вони стояли на бастіоні Вишеграду та дивилися по той бік величезного провалля на старовинну стіну, що змією вилася від костелу Вознесіння Діви Марії до кордонів Нового Міста та Фоліманки.
— Дивне місце, як для духів, — Кларіс опустила фотоапарат з телескопічним об’єктивом. — Там же корпуси університету, купа народу. Зверху туристи, прочани. З чого той розпорядник взяв, що це тихе місце?
— Йозеф його зна. Може, той привид любив книги читати? Он у тому корпусі бібліотека.
— Взагалі, в академічному середовищі, як і у монастирях, часом незреалізовані бажання виливаються або у дивні перверсії, або злочини. При цьому не обов’язково, аби злочинець був духом, чи там привидом, — Кларіс скрутила об’єктив та поставила звичайний. — Цілком можливо, що наш любитель привид-непінгу зараз читає лекцію чи риється у старих фоліантах. А, може, й проводить засідання кафедри. Завкафи, знаєш, то найбільші хижаки. Прямо герцоги-вампіри.
Делакруа здивовано дивилася на подругу:
— Звідки такі глибокі знання академічного середовища? Працювала викладачем?
— Ні, спостереження за моїми professores. Ходімо, дослідимо це дуже тихе місце.
Дівчата повернулися до станції метро «Vyšehrad», а звідти видибали на Нусельський міст, котрим доволі швидко дісталися до костелу Вознесіння Діви Марії. Пройшлися вздовж стін, ресторану, де саме тривав ремонт, видибали на бастіон помилуватися видами на Вишеград, потім зазирнули до парку «Зтраценка», зробили коло навколо району, і нарешті знову випензлювали на бастіон.
Кларіс дістала термос, Делакруа канапки, і дівчата почали свій перекус із видом на Вишеград.
— Глухо. Я не відчуваю якихось дивних сутностей, — Юліе розгорнула другу канапку. — А ти?
— Я теж.
Кларіс кинула погляд на худого сивоволосого чоловіка із вусами, що йшов собі, тримаючи на повідцю великого дога. Пес собі бігав туди-сюди, навіть смикнувся було у бік дівчат, так, що обидві напружилися, готуючись відбивати їжу. Чоловік, однак, щось стиха промовив, і пес побіг далі.
— Дивний якийсь… — Делакруа провела поглядом собаку. — Щось в ньому…
— Тобі не здається, що за нами стежать, — відгукнулась Кларіс. — Он звідти, з бастіону Вишеграду.
Делакруа придивилася, потім взяла фотоапарат, налаштувала телескопічний об’єктив.
— Даркі! От капосне дівчисько, ув’язалося за нами! Що з нею робити? — вона повернула фотоапарат. — Ходімо, повернемося сюди опівночі.
— А з нею що? — кивнула головою Кларіс у бік Вишеграда.
— А нічого! — в голосі Делакруа бриніла легка тривога. — Тепер нам треба турбуватися не лише за нашого примарного крадія розпорядників, а ще й за те, аби моя дорогоцінна подруга не вляпалася у пригоди, котрими це місто надзвичайно щедре до бідних хранительок.
Вони повернулися до костелу Вознесіння Діви Марії об одинадцятій. Стояла глупа осіння ніч, навіть ліхтарі на вулиці Горській чомусь світилися через один. Десь далеко шуміло безсонне місто, навколо ж панувала тиша, котру переривало лише тривожне таємниче шурхотіння листя та рідкі крики якогось нічного птаха. Дівчата обережно одна за одною — спершу Кларіс, потім Делакруа — рушили вниз. Врешті вони спустилися під арку між корпусами, потім допензлювали до трамвайних колій, де життя ще пульсувало згасаючими ритмами. Повернули нагору.
— Порожньо. Нічого не відчуваю, — бурмотіла Делакруа. — Ще пару таких підйомів, і я помру, стану привидом, і буду до кінця віків з’являтися тому Йозефу у його примарних снах.
— У мене є ідея.
Дівчата саме зупинилися біля замкненої брами до парку «Зтраценка». Неподалік темніла хвіртка до невеликої садиби, котра виглядала порожньою. Кларіс роззирнулася, підійшла, нахилилася та придивилася до замка. Дістала із рюкзака щось гачкувате, вставила у отвір, повернула. Хвіртка відчинилася.
— Поки що посидимо тут, — тихо кинула подрузі.
Обидві вони зайшли до темного парку і зупинилися по той бік причиненої хвіртки. Навпомацки дісталися до лавки неподалік та присіли на неї. По правому боці над костелом св. Аполлінарія німбом світився Празький град. На Петржині сяяла вежа та ряди жовтуватих вогнів вздовж доріжок. А вгорі над дівчатами розкинулося зоряне небо, делікатно забруднене міським світлом.
— Що далі? — запитала Кларіс.
— Якщо він зараз там сидить, — Делакруа кинула погляд на темні вікна університетської бібліотеки, — нам треба лише дочекатися, поки він звідти вилізе. Бо інакше я не знаю, де йому ховатися. Не у тому ж ресторані, де ремонт? І не в костелі.
— Ресторан… Там крутиться купа робітників, він не може бути сховищем. А от Університет так. Що ще тут може бути в околицях?
Кларіс позіхнула і раптом втупилася кудись у темряву внизу. Дістала телефон, присвітила, і дівчата побачили доволі велику каменюку, розколоту навпіл. Її, певне, колись вмурували у фундамент житла чи хліва. Хата та давно зникла, а камінь змінив фах на елемент ландшафтного декору. І тепер якась страшна сила його розбила на чотири приблизно рівних частини, при чому із середини ще й вигризла та обвуглила частину так, що утворилася невелика почорніла печера.
— Скажи-но мені, Юліє, чи пан Йозеф казав нам, як саме безголові привиди перемогли місцевих свавільників?
Делакруа лише заперечливо похитала головою. Вона присвітила Кларіс, і та зробила кілька фото розколотого каменя.
Десь вдалині годинник пробив другу ночі. Район поринув у тишу, навіть далекий шум міста ніби віддалився. Дівчата почали одна по одній позіхати, і зрештою, вирішили піди додому. Сьогодні, схоже, вони спіймали облизня. Вийшли з парку на вулицю, повернули було вниз і раптом десь попереду у блідому світлі ліхтаря проскочив великий пес. А за мить майнула людська постать у довгому плащі та каптурі. Дівчата перезирнулися та кинулися вниз, однак коли добігли до корпусів Карлового Університету, нікого не побачили. Довго роззиралися, знову обійшли навколо, але жодної живої душі не помітили. Кларіс було збиралася вже йти, коли Юліє смикнула її за рукав. Дівчина підняла голову і побачила, як з одного з вікон найближчого до парку корпусу з-за приглушеного світла на них дивиться худа постать, чи то старий чоловік, чи то худа висока жінка — поки очі змогли розгледіти хоч щось, постать зникла.
— Схоже, ми його сполошили, — пробурмотіла Делакруа.
— Він прекрасно знав, що ми на нього чатуємо. Ходімо до зупинки, викличемо таксі. Він не вийде до ранку, а, може, взагалі мешкає там як сторож.
Навпроти зупинки на тротуарі тинялася худенька постать у чорній курточці з вушками. Почувши кроки, вона скинула каптур та зробила кілька кроків на зустріч:
— Даркі? А ти що тут робиш? — здивовано запитала Юліє.
— Те, що й ви, шукаю злочинця… І я його бачила. Це якийсь дідок із собакою. Він проходив тут. У нього дуже зловісна аура!
До них саме наближалося таксі. Юліє махнула рукою, авто зупинилося, і за хвилю вся трійця запхалася до середини.
— З вечірки? — запитав немолодий чоловік.
— З полювання, — відповіла безпосередньо Делакруа. Вона назвала адресу та промовила до подруг: — Сьогодні переночуєте у мене, згода? Завтра субота, у вас же вихідний?
* * *
Даркі прокидалася повільно: спершу розчинилися химерні картинки сну, потім посвітлішало в очах. Ніс вловив тонкий аромат кави, приправленої кардамоном і ще чимсь. А потім долинув шепіт.
— Ми так ніколи його не зловимо! — казав один голос. — Піди доведи, що цей дід полює на привидів.
— Ми навіть не знаємо його ім’я. На сайті Природничого факультету я не знайшла жодного такого, а дідів там вистачає.
— Може, він лаборант який? Та й слухай, що ми можемо йому закинути? Що він вигулює собаку о другій ночі? Це не заборонено законом!
— І що ж робити?
— Приманка! — пробурмотіла Даркі.
Вона розплющила очі. На столі неподалік від неї парувало два горнятка з кавою, а подруги схилилися над мапою Праги. Юліє тицяла олівцем, ніби хотіла зробити у папері отвір. Кинувши погляд на подругу, вона схопилася та попензлювала у бік кухні, і незабаром звідти донеслося шкварчання яєшні на сковорідці.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Кларіс. Вона виглядала бадьорою, ніби й не тинялася пів ночі закутками Праги.
— Спершу їжа, потім все інше!
Попоївши яєшні, Даркі налила собі із чайника чаю, та промовила:
— Нам потрібно ловити його на живця. Тобто, якийсь привид має стати приманкою. Треба його спровокувати на напад, і тоді ловити.
— Геніально! — промовила Юліє з ентузіазмом, роззираючись навколо. — Де там мій телефон? Час порозмовляти з Йозефом.
— У водяника є телефон? — здивувалася Кларіс. — Він же зіпсується під водою.
— Влітку я подарувала йому такий, водонепроникний. Тато десь добув, ніби військовий. Сподіваюся, він навчився його використовувати.
Делакруа розблокувала екран, знайшла відповідний номер та зателефонувала. На диво, Йозеф відповів після другої спроби.
— Вибач, — говорив він до гучномовця, — я ще не до кінця розібрався. Як ваш похід?
Юліє коротко переказала їх нічні безплідні посиденьки та дивну зустріч, а потім запитала:
— Пане Йозефе, скажіть, будь ласка, яким чином безголові побороли того свавільного страшка?
— Вони заточили його у камінь, якщо мені не брехав безголовий тамплієр з вулиці Ліліової. І полишили десь там, бо зрушити не могли, таким тяжким був той камінь із закритим там злочинцем. І пес там з ним, якщо не помиляюся. А що?
— У нас для вас погані новини. Ми знайшли розколотий камінь, мабуть, той самий, при чому його довбали з двох сторін. Тобто хтось зовні намагався розколоти, і привид його просто розірвав. Отже, ваша теорія підтверджується. Тепер друге. Ми, здається, бачили злодюгу. Можливо, це ті самі духи, котрі отримали матеріальну візуалізацію, можливо, вони вселилися в когось. Так чи інакше, нам треба його спіймати. Даркі пропонує приманку, і я хочу запитати вас: чи не знайдеться привид, котрий погодився б там деякий час постирчати, поки ми сидітимемо у засідці?
— Я попитаю, — відповів водяник, і відключився.
Делакруа відклала телефон і повернулася до Даркі:
— Єдине, через що я на тебе зла, це те, що ти сама, без мого прикриття туди пішла. А раптом там би був привид! Що б ти робила?
— Я вже казала, що хочу перебороти свій страх!
— Ну, дорога моя, — Юліє присіла перед Даркі, поклала лікті та голову їй на коліна та подивилася у очі. — Треба починати з маленького. Ми б пішли на Гавельський ринок, там вони безпечні. Коли звикнеш до них, можна було б піти на Вишеградський цвинтар…
Телефон задзвонив якоюсь радісною мелодією. Юліє схопилася та відповіла на дзвінок, увімкнувши гучномовець:
— Рада відмовила. Вчона ввечері зник ще один привид, у Новому Місті. Поки ви чатували біля парку, він подався на полювання де інде. Привиди бояться, їх і так залишилося не так багато, а нових прибуває надто мало. Я спробую щось придумати, але не гарантую нічого.
Делакруа поклала слухавку та подивилася на подруг.
— А, може, когось загримувати під привида?.. — запитала Кларіс.
— Як?! Накинути простирадло з дірками замість очей?
Юліє походжала туди-сюди кімнатою. Потім відкрила шафу, почала копатися в ній. Нарешті витягла якусь пляшку. На дні плюскотілося трохи зеленуватої напівпрозорої рідини. Дівчина потрусила трохи, і зілля в середині засвітилася легким світінням. Вона знову взяла телефон і набрала Йозефа:
— Слухайте, а у вас ще є трохи вашого еліксиру прозорості? Нам лише трошки. У нас тут треба розбавити фосфоресцентне зілля, аби створити ефект привида. Ну, ефемерності, якщо змішати з моїм зіллям, або чимсь іншим… Я не знаю, це єдина ідея, котра прийшла мені до голови... Добре, чекаю!
— А навіщо водянику зілля прозорості? Він же дух! — запитала Кларіс.
Делакруа та Даркі разом втупилися у гостю міста, а потім вибухнули сміхом.
— Ні, водяники це живі істоти. Трохи інші, ніж ми, але цілком живі. І плавати вміють нівроку, значно краще за нас. Та взагалі водяники фактично живуть під водою по кількасот років. Йозефу, здається, шістсот, його брату Кабуреку — сімсот, а той, найголовніший, що мешкає під Вишеградом, взагалі пам’ятає часи Лібуше. Аби бути невидимими, чи напівпрозорими, я б це так назвала, вони п’ють спеціальний напій, котрий варять відьми, якщо я не помиляюся, на Вишеградському цвинтарі виключно для водяників. І саме його я попрохала.
— А ти впевнена, що воно діє на людей?
— Так, бо колись його пила, і напівпрозорою тікала з уроків, — Юліє раптово почервоніла. — Це довга історія. Давай краще вирішимо, хто з нас двох стане приманкою, а хто мисливцем?
Очі Кларіс раптово забігали, вона якось невпевнено почала говорити:
— Я не…
— Я буду приманкою! — промовила Даркі. — В мене немає жодних нападних здібностей, але я можу непогано зіграти привида. Кларіс і ти займете позиції нагорі та внизу вулиці так, аби замкнути йому відступ. Я б ще посадила когось у парку, якщо він вирішить дременути туди. Але нас троє. Я ще тут подумала, що можу поставити пастки на хвіртках, там їх дві. Або навісити міцніші замки. Коли ж він опиниться біля мене, я його схоплю, у мене є такий механізм із сіткою, пам’ятаєш, ми для якоїсь вистави розробили таке? Ось, а ви вдвох візьмете на себе пса. І за можливості допоможете мені утримати.
— Ти впевнена у своєму плані? — Юліє з надією дивилася на Даркі.
— Як у нашій майбутній прем’єрі на новому місці. Ось ще! Приготуй щось, аби собака мене не відчув.
В цей час задзвонив домофон, і за хвилю Делакруа забрала у кур’єра невеликий пакет, в котрому виявилася загорнута у папір пляшечка з рідиною. Господиня подивилася на світло, оцінюючи прозорість вмісту, а потім забрала своє зелене зілля та пішла на кухню готувати розчин. Даркі та Кларіс схилилися над мапою.
* * *
На цей раз вони прибули окремо. Делакруа зайняла саме відповідальне місце у парку за нижньою хвірткою. Вона обтрусила себе перцем та різними засобами, що вбивають запах людини, аби собака не відчув її, а якщо й відчув, то максимально швидко втратив інтерес. Кларіс всілася нагорі, на бастіоні над вулицею, причаївшись за будматеріалами, котрими мались робити ремонт у кав’ярні. Вона так само замаскувала свій запах.
Хвилин за п’ятнадцять вулицею Горською пройшла, майже пропливла Даркі, вбрана у довгу до п’ят нічну сорочку. Крізь легке біле сяйво її постаті Кларіс бачила протилежну стіну та хвіртку до парку, а отже зілля діяло.
Даркі то проходжалась туди-сюди вздовж стіни, то завмирала, щойно чула якісь кроки. На щастя, цією глухою вулицею ніхто не користувався. Лише один якийсь дрібний чоловічок швидко спустився вниз, але, здається, взагалі не звернув уваги на бліду тінь. Коли він зник, а годинник вже давно вибив дванадцяту, Кларіс обережно визирнула, але не побачила нічого підозрілого.
І в цей момент вся трійця відчула присутність якоїсь сили. Давило жахом, розпачем. За хвилю донеслися кроки, хтось обережно підіймався від корпусів нагору. Внизу пискнула Даркі, Кларіс знову обережно визирнула, і побачила великого пса-добермана, котрий перекрив подрузі відхід нагору. Знизу підіймалася постать у довгому плащі. Замість мармизи червонувато світилися очі ніздрі та рот черепа. Крізь порожні отвори добре проглядалася задня стінка, в котрій щось ворушилося. З руки Даркі вистрілило щось металеве, однак постать перехопила його перш ніж воно встигло розкритися у сітку. Смикнула, і дівчина не втрималася та впала на коліна.
Кларіс свиснула, і вони з Делакруа вискочили, блокуючи злодіям відступ. Одночасно з цим Даркі відпустила сітку та сіпнулася вбік, але мало не завалилася на бік — противник ніби скував її рухи.
— Здавайся! — промовила знизу Делакруа. — Ми, хранительки Праги…
— В дупі я вас бачив, — низьким басом прогримотіла постать. — Ви обдурили мене, і тепер вона помре!
Над Даркі з’явився довгий кинджал. Делакруа підняла руки, і замість різкого удару вниз постать змогла лише повільно опускати свою зброю, тиснучи зі всіх сил. Пес обігнув свого компаньйона, кинувся на Юліє і був би зніс її, якби з-за стіни «Зтраценки» не вискочив великий вовк. Він вчепився у собаку, обоє сплелися у кулю, котра покотилася повз дівчину кудись вниз.
Юліє відскочила та замалим не полетіла на траву, ніж звільнився з-під чарів та шугонув донизу. Даркі зіщулилася, заплющила очі, раптом спалахнуло щось блакитне, дзенькнув метал, і кинджал впав десь поряд на бруківку. А за мить хтось відкинув у бік і саму Даркі. Вона знову відчула ноги та швидко поповзла до зачиненої хвіртки закинутої садиби, штовхнула її та пірнула у хащі.
Делакруа вже отямилася і знову взяла під контроль руки злодіяки. Кларіс зі всього маху вдарила постать ногою, та поточилася, а на бруківку впала розтрощена маска. Кларіс підняла руки, і з тіла злодія почала вилазити якась напівпрозора сутність, схожа на напівпрозоре желе. Її обличчя завмерло у німому крику, чоловік, той самий старигань з вусами, скорчився на землі та стогнав від болю. Зрештою сутність вивільнилася та зависла над ним. В її нечітких рисах вгадувалося обличчя людського черепа. Від Кларіс знову блиснуло блакитним світлом, сутність повільно відсунулася. Делакруа, не опускаючи рук, підійшла ближче та промовила:
— Не вбивай! У мене в рюкзаку є пляшка, дістань.
Кларіс виконала прохання, і за хвилю Делакруа загнала привида до середини та заткнула отвір корком.
— Де там Даркі?
Подруга, хитаючись вже стояла біля прочиненої хвіртки. Невидимість разом із сяйвом потроху тьмяніли.
— Я в порядку, — тихим голосом промовила вона.
— Молодчиночка ти моя! А дід?! І де собака?
Знизу долинув тріскучий вереск, ніби розряд електричної енергії та переможне виття, чисте, кристалічне, так лише вовки вміють давати знак, що вони поряд. За хвилю знизу з темряви видибав пес, дещо пом’ятий, але цілком у формі. Він підійшов до господаря, приліг і почав лизати йому обличчя. Дідок поворушився, обережно відірвався від землі та присів на сходинку.
— Де я? — він підняв очі на Делакруа. Кларіс стояла у нього за спиною. — Хто ви?
— Це ми хотіли б у вас запитати, чому ви напали на мою подругу прямо посеред ночі? Ще й нацькували свого собаку?
— Я?! — дідок роззирнувся. — І чому ніч? Був же вечір? Щойно!
— Тобто ви хочете сказати, що нічого не пам’ятаєте?
Дідок знову оглянув дівчат, і навіть повернувся до Кларіс у пошуках підтримки, однак наткнувся на зверхній холодний беземоційний погляд. Він здригнувся, притягнув до себе свого собаку та промовив:
— Ми гуляли з Расселом тут, як звичайно, ввечері. Знайшли старий камінь, і я подумав, що це може бути корекція, а може в середині амоніт який. Я сходив по геологічний молоток. Ударив раз, другий, воно розпалося. І ось... ніч.
— Котрий сьогодні день? — запитала холодним голосом Кларіс піднявши руки над головою чоловіка..
— Тринадцяте вересня.
— Чи ви знали, що саме приховує камінь в середині?
— Ні. Я такі в експедиціях знаходив, і гадав, що в середині скам’янілість.
— Де ви працюєте?
— Лаборантом на Природничому факультеті, але у молодості багато їздив у палеонтологічні експедиції.
— Він не бреше, — Кларіс опустила руки. Делакруа допомогла діду звестися:
— Сьогодні субота, шістнадцяте. Вірніше, вже сімнадцяте. Ми відведемо вас додому, завтра краще взяти лікарняний та обстежитися.
Вони поволі спустилися вниз. Кларіс підтримувала дідка, до ніг котрого тулився переляканий пес, а Юліє та Даркі йшли позаду.
— Мені цікаво інше, куди воно поділо духів, — Делакруа потрусила пляшкою із напівпрозорою субстанцією.
— Зжерло, інакше звідки б у нього стільки сил.
Вони перейшли вулицю та попрямували до триповерхової кам’яниці біля залізничних колій. Біля входу чоловік розвернувся, подякував та запитав:
— А що власне зі мною сталося?
— Вами заволодів дуже небезпечний привид, — Юліє показала пляшку. — Але хвилюватися не варто, він у наших руках.
Вони попрощалися, замовили таксі, але щойно зробили кілька кроків, як вікно розчинилося, і дідок попрохав весь гурт піднятися. Дівчата перекинулися поглядами, та разом пішли на гору. Чоловік чекав їх біля дверей, у руках тримав дві невеликі пляшки з дуже схожою на привидів субстанцією, тільки не такою каламутною, як спійманий злодіяка.
— Це не моє, то ж, мабуть, заберіть… — він тицьнув обидві в руки Даркі та Кларіс.
* * *
— Яка чудова пригода! — Делакруа почала розливати чай по чашках. — А ми ж бачили того дідка. Я одразу подумала, що він якийсь дивний! І собака отой! А ви помітили, що Даркі не боїться більше духів?
— Тобто? — вигукнули у три голоси Кларіс, Даркі та Міріам, що саме зазирнула до кав’ярні «Mlýnská kavárna».
— Ти ж цілу ніч перлася з пляшкою з привидом, і навіть не запищала. Не запищала ж?
Даркі захитала головою.
— Молодчинка! Кларіс, а скажи-но мені, що це за вовки такі бігають посеред Праги?
— Вовки як вовки. Сірі, сподіваюсь, та з хвостами.
— Не крутійствуй! Дуже вже якось вчасно він вискочив. У нас в Празі ми не знаємо таких вовків, тож мені залишається зробити сміливе припущення, що це твій дружбанчик. І він знищив празького духа, хай навіть злого! Чи не так? І взагалі, чому пан Йозеф знає про тебе більше, ніж ми, хранительки.
— Бо він значно старший, мудріший та досвідченіший за вас, — пролунав голос. — А за духом пса не переймайтеся, він втік.
Дівчата підняли голови й побачили над собою водяника. Той посміхався, і вже брав від сусіднього порожнього столика стільця, а довгий шарф закинув до мисочки, котра, вочевидь, чекала на нього.
— Сьогодні я частую все товариство! Ви порятували нашого розпорядника, а отже вам належить нагорода.
— Власне, добре було б, бо я трохи витратилася на нові релізи суконь, — потупила очі Даркі.
Водяник гмикнув і підгукнув офіціанта, замовив купу смакоти і ще й для себе ковбасок та пивця.
— Власне, це трохи не те, про що ти подумала. Пан розпорядник, щойно дійшов до себе, виголосив велику промову у Раді, і та на радощах подарувала вашій четвірці запрошення на листопадовий Святомартинський бал!
Опис до мапи
- Вулиця Горська, 2. Парк «Зтраценка», 2a. Хвіртки. 3. Бастіон. 4. Бібліотека природничого факультету. 5. Закинута садиба. 6. Будинок з фінальної сцени.