Літературна вистава “Будинок. Повернення «Слова»”

Ви бували на літературних виставах? Ви знаєте, що це таке? Я теж не знала, аж поки мене не запросили на літературну виставу “Будинок. Повернення «Слова», котра пройшла 18 квітня у Варшаві. Запрошення я охоче прийняла, тим більш, що давно хотіла побачити, як виглядають постановки аматорських театрів в реальності. І мої очікування щодо вистави цілком виправдалися.

Будинок “Слово”

Але спершу я хочу поговорити з вами про тему вистави. Що ж таке цей будинок “Слово”? У 1926 році у тодішній столиці УРСР Харкові кілька письменників вирішили збудувати щось на кшталт кооперативу. Умови, в котрих вони мешкали з початку 20-х років, залишали бажати кращого, і тому їм хотілося мати надійне гарне та просторе житло. Згодом до них долучилися й інші, і нарешті 25 грудня 1929 року його завершили. Зверху він нагадував літеру С. Будинок заселили на початку 1930 року. В його просторих кімнатах склалася творча атмосфера, хоча не всі мешканці брали участь у житті спільноти. З іншого боку чисельна обслуга будинку складалася із сексотів, помешкання прослуховувалися.

Так тривало до травня 1933 року, коли арештували драматурга та прозаїка Михайла Ялового. 13 травня застрелився його друг Микола Хвильовий. Почалася хвиля репресій, відома в наш час як “розстріляне відродження”. Втім, арешти відбувалися й раніше. Особливо НКВД цікавили чисельні гості-митці, що навідувалися з усіх провінційних міст України. Декого, як от Івана Багряного, заарештували на квартирі 54 (там мешкав Василь Вражливий). Згодом на тій же квартирі заарештували членів родини Крушельницьких.

До часів Перебудови тема Розстріляного Відродження підіймалася мало та рідко. Нечисленні дивом вцілілі в’язні, такі як Остап Вишня, до кінця життя змушені були або писати замовну літературу, або абсолютно аполітичну. Декому, як от Івану Багряному, пощастило втекти. Будинок стоїть і в наш час, його пошкодили під час одного з обстрілів Харкова.

Постановка “Будинок. Повернення «Слова» - літературна вистава”

Вистава проходила у доволі просторому сецесійному приміщенні з гарною акустикою, розділеного завісою на дві частини: глядацьку та власне сцену. Перед виставою глядачі могли придбати газетку “Молодий чительник” (чому чительник, а не читач?). Там надрукували свіжі новини будинку “Слово”, кілька оголошень, а також інформацію про те, що у Харкові новий слідчий, котрий не надто прихильний до творчої інтелігенції. Чудова підводка до вистави.

Дійство почалося з невеликою затримкою з короткого представлення під звуки харківського радіо. А потім до нас вийшов пан “А”. Історично йому б називатися товаришем, все ж дія про часи побудови соціалізму, але нам, та й глядачам ближчий все ж пан. Спершу пан “А” радіє новому будинку, великим вікнам, з котрих відкривається чудова перспектива на творчість та життя. Він щиро захоплюється новим Харковом з його великими конструктивістськими будинками, широкими вулицями, парками, і навіть лавочками та смітниками. Радіють і друзі: вони співають під музику пана "Мелодія", декламують вірші та вірять у світле майбутнє.

Однак потроху над ними нависає тінь нового слідчого. Крадькома він навідується до однієї з квартир, м’якими кроками ходить туди-сюди, розглядає елементи декору, а потім забирає із собою мешканця. Настрій вистави поступово змінюється, і в кінці пан “А” із сумом розглядає темні вікна спорожнілих квартир.

Хочеться вірити, що пан “А” уникнув арешту і до кінця життя у своєму серці несе тінь того радісного сонячного дня, коли всі були живі та творили у будинку “Слово”.

Особливості вистави

На самому початку акторка, що грає пана “А” (це добре знана даберка Amanogawa Spalah) активно взаємодіє з авдиторією, і це оживляє публіку, котра зазвичай на початку ще не дуже орієнтується у світі п’єси. Хоча в цьому випадку більшість все ж знали про будинок “Слово” та Розстріляне Відродження. Ми чули, як перед виставою глядачі обговорювали цю тему.

Мені здалося цікавим, коли більшість реплік побудована на віршах арештованих та розстріляних поетів. Виглядало це дуже переконливо. Ніби цим людям знову дали шанс промовити до їх далеких нащадків. Читали вірші натхненно, та так, що дехто в залі слухав, завмерши від уваги.

Взагалі, багато сцен доволі чуттєві, хоча й не завжди були розраховані на радісні чи зворушливі емоції, як от у сцені з айстрами. Більше били по почуттях сцени арештів та розпачу, безнадії, котрі охоплювали вцілілих і поки що вільних мешканців будинку. Але чи вільних? Хіба можна бути вільним у совку? Можливо, саме тому макет будинку “Слово” пан “А” зробив з чорного матеріалу. Це ніби символізувало майбутні репресії та арешти.

Не менш ніж вірші, гарні й пісні. Мені запам’яталися “Танцювала риба з раком”, котра в наш час стала мемом, та “Ішло дівча лучками”. Текст останньої надрукували у газеті “Молодий чительник”, так що зала могла підспівувати акторкам. Ба, більше, це заохочувалося трупою.

До речі, практично весь склад трупи жіночий, лише один чоловік виконував роль слідчого. Зовні він трохи схожий на Тараса Шевченка, але це, мабуть, вловив не кожний глядач. Більша частина персонажів не мають імен, або ж доволі умовні: пан “А”, пан “Мелодій” тощо. Лише двоє мали конкретні історичні втілення: Михайло Яловий та Микола Хвильовий. У п’єсі цілком правильно акцентували: хоча вони були не першими арештованими, однак масові репресії почалися власне з них.

Є дві речі, котрі нас трохи здивували. Перша це приймач з епохи застою. Спершу нам він здався трохи недоречним анахронізмом, а потім ми згадали, що розпочинає та закінчує виставу акторка в ролі, можливо, доньки когось із репресованих. Можливо, ці сцени відбуваються у часи Перебудови, коли із Розстріляного Відродження та з мешканців будинку “Слово” зняли табу.

А друга — це неправильний наголос у слові “Божеволіють” у вірші Тичини, котрий цитував слідчий під час свого першого візиту до будинку. Також ми чули один полонізм: слово “тераз” замість зараз.

Аукціон

Після вистави та бурхливих оплесків трупа провела аукціон, на котрому розіграли коробку цукру від Укрзалізниці (цей лот пішов за фантастичні 1000 зл), пін з артом Алли Горської, 3D інсталяцію з Харкова (там були й лавочки та смітники, згадані у виставі), унікальну газету “Молодий чительник” з підписами акторок, хустку з принтами пам’ятками Харкова, і нарешті прапор батальйону Айдар з підписами, прапор пішов за 400 зл.

Реальні мешканці квартир

Я дослідила, хто мешкав у квартирах, згаданих у газеті “Молодий чительник”. Отже, мешканець квартири номер 3 (котрий вчащав до квартири 25) це критик Олександр Лейтес. Щоправда, у “Слові” він мешкав не довго, якоїсь участі у житті будинку не брав, на початку 1930-х років переїхав до москви. Репресований не був, помер 3 травня 1976. Хто мешкав у квартирі номер 3 після Лейтеса, встановити не вийшло.

А от квартиру 25 займав публіцист та письменник Павло Христюк, котрого заарештували 2 березня 1931 р. за справою «Українського Національного Центру». Помер на Соловках 19 вересня 1941 р. 

Тепер квартира номер 7, та сама, де мешкав один з головних героїв Пан А. В реальності там мешкав письменник, перекладач та публіцист Григорій Епік. Заарештований 6 грудня 1934 року, розстріляний 3 листопада 1937 року у Сандармосі. На жаль, після арешту він швидко визнав провину, та ще й закликав, якщо вірити заявам Постишева, всіх українських письменників. Після нього квартиру 7 зайняв єврейський поет Йосип Котляр, котрий мешкав у “Слові” до 1941 року. Помер 1962 року, ніколи не був заарештований.

Залишилася квартира 41, де мешкав “Пан Мелодій”. Її до 1937 року займав письменник Іван Микитенко. Він висував політичні обвинувачення проти Леся Курбаса. У 1937 році виключений з партії, а вже 18 жовтня 1937 року його знайшли на околиці Харкова застреленим. Не відомо, чи це було самогубство (офіційна версія) чи вбивство.

Ага. Ще згадуються квартири 12 та 14. На початку 30-х років там мешкали найталановитіша людина у “Слові” Майк Йогансен та Михайло Биковець. Обидва розстріляні у Києві у жовтні 1937 року, поховані у Биківнянському лісі.

Висновки

Літературна вистава “Будинок. Повернення «Слова»” стала для нас гарним нагадуванням про Розстріляне Відродження. Особливо символічно її поставили саме в дні Проводів, коли мільйони українців йдуть на цвинтарі до своїх померлих пращурів. Ми, глядачі, ніби навідалися до цих поетів та письменників, чиє слово було так завчасно і так злочинно перерване. Деякі глядачі в залі плакали, ніби їх душі доторкалися до душ померлих митців. Можливо, вони теж навідалися на виставу?

Нещодавно ми з подругами переглядали фільм “Опівночі в Парижі”, де головний герой переноситься до богемного середовища двадцятих років XX століття, котре на той час ховалося у Парижі від сухого закону. Ернест Гемінгвей, Скот Фіцджеральд, Пабло Пікассо, Сальвадор Далі, Гертруда Стайн та багато інших так само творили, ходили до театрів, танцювали на вечірках та багато говорили про мистецтво. Якби наших митців не розстріляли, чи стали вони відомими на весь світ? Чи могли б так само тусити в Парижі, якби не злочинна комуністична влада. Світову славу здобув лише Лесь Курбас. А інші?

Історія не знає слів “а що, якби”, вони припустимі лише в моделюванні умовних ситуацій. Мешканці будинку “Слово” мертві: і ті, котрих розстріляли, і ті, котрі померли у союзній славі та з мільйонними накладами видань. Літературна вистава “Будинок. Повернення «Слова»” допомагає нам не забути цих людей, частіше звертатися до їх спадщини та пам’ятати, хто ж є нашим ворогом.