Оксана Забужко Музей покинутих секретів

Ви грали колись у “секрети”? Це коли щось цінне ховалося в таємничому місці, про котре знали лише довірені подружки? Ні? Що ж, час спробувати пограти разом з пані Оксаною Забужко та її книгою “Музей покинутих секретів” і одночасно перенестися відразу в дві часово-просторові площини: у київську весну-літо 2004 року та в галицький 1947 рік. Не зволікаю і занурюю свої ментальні ікла до цієї ґрунтовної праці. 

Сюжетні лінії 

Структуровано книга розділена на окремі зали - все як в справжньому музеї. Від зали до зали ми знайомимося з життям головної героїні телеведучої Дарини, її партнера антиквара Адріяна. Заочно ми знайомимося з художницею Владою, котра загинула на момент початку оповіді в автокатастрофі. В день її загибелі зникло кілька картин. Після Уляни залишилася донька, котру опікує її партнер - депутат Вадим. Ще ми спілкуємося з мамою Дарини, практиканткою і ще однією пані, котра на диво нагадує Ліну Костенко, якщо вірити критикам. Частина зал розповість нам про життя повстанців Адріяна та Олену Довгань в підпільному шпиталі та одній з криївок. На нас чекають не лише бої – кохання та зрада, сміливість та несподіване щастя.

Музей покинутих секретів - це машина часу, вона переносить вас до весни 2004 року, коли передвиборча гонитва лише розпочалася, але політичний табір вже чітко розділився на опозицію та провладне крило. Країна щойно оговталася від 90-х років завдяки реформам Ющенко, і потроху йшла до успішного успіху (де мій 2007 рік). В той час країна знову стояла на роздоріжжі вибору між сходом і заходом, між омріяним цивілізованим життям та імперським минулим. В книзі про цю боротьбу згадують побіжно, в основному в сценах, пов’язаних з депутатом Вадимом.

Книга читається досить повільно рівно до середини. Вона перевантажена довгими реченнями та конструкціями, через котрі треба продиратися мов через тернисті кущі. Основну динаміку сюжету створюють сцени, пов’язані з повстанцями та Адріаном. Власне вони сприймаються найбільш легко. Натомість частини, пов’язані зі спогадами головної героїні про свою подругу та її емоції і стосунки - найтяжче. Цікаво спостерігати, як пані Оксана переплітає дві часові лінії, пов’язує  між собою предків та нащадків героїв визвольної боротьби УПА проти совєтів і російських окупантів, котрі організовували каральні операції. 

Кохання та жіноча доля

Обидві часові площини пов’язані любовними лініями. Вони абсолютно різні. Ситуативні на фронті, коли люди жили одним днем і не загадували наперед - Адріян та Ребека. Підтримуючі у непрості совєцькі части, як у батьків Дарини. Стосунки можуть бути спокійною гаванню, що зупиняє і час, і особистий розвиток, можуть бути колом пітона, що душить жертву, як у випадку Вадима та Влади. А можуть бути і здоровими стосунками, як у головної героїні, хоча і не без наліту бурхливості та пристрасті - митці такі митці. Показана тут і ще одна пара - звичайних селян, котрі зіграли сумнозвісну роль в посмертному житті художниці Влади. Звичайна українська родина, рівна, як шкільна лінійка.

З коханням пов’язана тема жіночої долі. “Музей покинутих секретів” - це про них, про дівчаток, котрі граються в свою гру в секрети, про підлітків, котрі починають торувати свій шлях в цьому світі, про молодих дівчат, чиї долі поламала війна та окупація совєтами. Про сформованих особистостей, чия доля та особисте життя теж не завжди просте. І літні пані - як же без них. Однак попри все “жінки не перестають родити” - цією ідеєю пронизана вся книга. І навіть Моні Лізі - цьому символу епохи Відродження, пані Оксана приписує вагітність.

Містичний бік

Не обійшлося в романі і надприродні явища. По-перше, це дивні переплетення доль головних героїв на кілька поколінь. По-друге, Адріян Другий бачить уві сні життя свого далекого тезки Адріяна Першого. Не обійшлося і без “поганих” місць - поворот, на котрому гине Влада є могилою жертв Голодомору. Все це доволі доречно як на роман, котрий претендує на звання символу епохи.

Цікавим символом такого часового поєднання є старовинні годинники з німецьких часів, хоча я не впевнена, що авторка вкладає в нього саме такий сенс.

Символ епохи

Чи є книга голосом своєї епохи? Можливо, лише для мистецьких кіл тих часів, котрі якраз почали доволі непогано заробляти на початку 2000-х років і котрі нарешті почали усвідомлювати своє коріння. Ну, авторці видніше, митцям теж. Втім, велике видніше на відстані. Ми лише зараз почали усвідомлювати багато речей, про котрі пані Оксана писала ще в кінці 2000-х років. На приклад, русифікацію нашого медійного простору.

З іншого боку, початок 2000-х якраз і позначився переосмисленням свого минулого, історії та культурного надбання. Люди, перш за все ті, хто мав гроші, почали оцінювати роботу митців та старовину, і далеко не в кожному випадку йшло про продаж за кордон, як за десять років до цього. Так само і з повстанцями - дослідження їх боротьби цілком вкладаються в тогочасний загальний аматорсько-науковий дослідницький поштовх. Особливо на тлі бездіяльності та неприхованого ретроградства офіційної історичної школи “імені Толочка”. І хоча часто голос таких дослідників здавався голосом волаючого в пустелі, саме вони сформували ту думку, котра стала панівною після Революції Гідності і особливо після повномасштабного вторгнення.

Можливо, саме тому (та й не лише тому) книга  “Музей покинутих секретів” стала знаковою для своєї епохи, в якомусь сенсі спробою пані Оксани створити ідеологічний роман. Наскільки це в неї вийшло - питання відкрите, бо як на мене йому бракує динамічності та драматичності як для культового твору, він надто набитий чуттєвою стороною, в котрій, як в тягучій свіжій смолі, борсається та сама блискуча як сталь, швидка як стріла, ідеологічність. І тим більше роман не направлено до найбільш пасіонарної частини суспільства - молоді.   “Музей покинутих секретів” - це історія середнього та старшого покоління навіть на час написання.