Носферату

Вампірські історії! Бррр, як це страшно! Оці огидні створіння, якими зображують вампірів в класичних європейських історіях, наганяють безсоння та страх перед темрявою. Тому я не дуже охоче дивлюся фільми горори. І лише моя добра подруга Франческа (теж, до речі, вампіриця) намовила мене переглянути фільм «Носферату».

Фільм «Носферату» 1922 року

«Носферату» - це рімейк відомої німецької картини 1922 року, котра своєю чергою була самовільною екранізацією роману Брема Стокера “Дракула”. Розорена Першою Світовою Війною та контрибуціями Німеччина не могла собі дозволити купувати ліцензії, але потребувала якогось видовища, котре відвернуло б людей від тяжкої економічної ситуації. Хто хна, чи не тому молода кінокомпанія Prana Film вирішила звернутися до доробку вчорашніх ворогів. Кінотворці змінили всі імена, та перенесли дію до Німеччини у вигадане місто Вісборг. Картина стає міжнародним хітом і одразу наживає собі купу проблем. Нащадки Брема Стокера домагаються через суд знищення всіх копій. Залишається лише кілька екземплярів, завдяки котрим цей шедевр 1920-х років можуть побачити всі. А вампіри отримали огидне зображення.

І ось, коли права і на книжку, і на фільм давно вже перейшли до світового суспільства, врешті вирішили відзняти рімейк. Власне на нього ми з Франческою і пішли. Я не буду переказувати тут сюжет, певне, всі ви знаєте цю історію, як молодий працівник фірми з нерухомості їде до Трансільванії до графа Орлока (Дракули в книзі) і допомагає тому оформити документи на замок в Німеччині (Британії в оригіналі). А той несподівано виявляється вампіром, котрий, і знову несподіванка, має інтерес до молодої дружини цього самого молодика.

Через сто років за рімейк «Носферату» взявся Роберт Еггерс, відомий за своїми готичними роботами “Відьма”, “Маяк” та “Варяг”.

Головні персонажі

Актори чудово вжилися у людей першої половини 19 століття. З одного боку ми бачимо ірраціональну прагматичність Фрідріха Гардінга та обережність лікаря Вільгельма Сіверса. Та й головного героя, Томаса Гаттера, важко назвати містиком, аж поки він сам не зустрінеться у Трансільванії з мороком. З іншого боку Еллен Гаттер, котра всім своїм виглядом є втіленням містичності готичного роману. Авжеж, вона добре знайома з жахіттями ще з дитинства, коли через необережність розбудила графа Орлока.

Орлок шикарний. Він типовий мешканець Трансільванії, з дивними старомодними вусами та оселедцем з епохи європейських війн з турками, та й сам нагадує більше релікт, що застряг у далекому минулому. Ще б пак, він же і є повстале з мертвих минуле. Ми бачимо його і як монстра, і як людину. Страшну, похмуру людину, саму смерть, що прийшла до цього світу по свій врожай. Це вам не вишукана чарівність Гарі Олдмена та карикатурність більш ранніх екранізацій, де Носферату - це просто лисий вампір.

Вампіряці протистоїть такий собі схиблений на містиці професор фон Франц. Часом він зовсім не схожий на епічного героя на кшталт анімешних чи голівудських борців з демонами. Але це той випадок, коли знання, виваженість та розсудливість перемагають морок. Це провідник перемоги знань над темрявою, нехай навіть знань містичних.

Візуал фільма «Носферату»

Режисер чудово використовує візуал та світло для передачі настрою та акцентування на тих чи інших сценах. Ми практично не бачимо радісних сонячних сцен, все передано пастельними тьмяними, переважно темними та холодними відтінками. Що дуже нагадує сон. Світло, тьмяне, приглушене, створює готичну атмосферу й одночасно передає настрій головних героїв. Їх переляк, їх страхи, їх свідомі бажання та підсвідомі. 

Особливо мені сподобалися сцени природи. В горах, котрі й справді можуть бути такими похмурими та не привітними, на роздоріжжі на Томаса Гаттера чекає небезпека. В них відчувається напруга та небезпека, до котрої наближається головний герой. Такими ж є сцени біля моря, звідки ось-ось має прибути корабель без екіпажу.

У фільмі є кілька цікавих посилань чи паралелей. На приклад, сцена в конторі пана Кнока дуже нагадала мені банк Ґрінґотс, та й взагалі в готичній атмосфері німецького міста Вісборга було багато спільного з алеями Діаґрн та Ноктерн. Моторошний голос Носферату Орлока нагадує голос Саурона з “Володаря Перснів”

Проблеми в суспільстві

А ви помітили, що у фільмі «Носферату» рівень медицини геть на дні. Та й санітарії теж. Суспільство не здатне боротися з навалою щурів, їх навіть не відстрілюють. Лікар не здатний запропонувати щось більше, ніж кровопускання, ефір, наркотичні засоби та прив’язування з корсетом там, де потрібна психологічна підтримка. Безумовно, до часів серйозних проривів у галузі психіатрії ще далеко, але ж не це все. В реальності б до Еленн запросили духівника, але, по перше, не відомо, чи практикувалося таке у протестантських країнах, а, по друге, це питання скоріш до книги Брема Стокера.

Добре показане положення жінки у суспільстві. Бездіяльна лялька, з котрою треба витиснути максимум дітей - ось доля головних героїнь.

Що мені не сподобалося

Перше, що мені категорично не сподобалося, це гра Лілі-Роуз Депп. Вона відверто дратувала своїм переграванням. Я бачила в ній більше дорослу екзальтовану Венздей, ніж врівноважену та моралізаторську героїню книги Брема Стокера. Вона надто поглинена своїми видіннями та снами, але майже до кінця нічого не робить, аби цього хоч якось позбутися, а шукає порятунку у зовнішньому світі.

Друге, це зображення мешканців Трансільванії якимись напівдикунами. Безумовно, західним європейцям, і особливо британцям, слов’янські та румунські звичаї здавалися екзотикою, та не аж настільки. При цьому, що ми зіштовхнемося з православним осередком, до котрого не може увійти жодний вампір. Цей якраз момент мені сподобався - режисер добре вивчив місцеві релігійні особливості.

Третє, це загибель маленьких доньок родини Гардінгів. Я розумію всю жорстокість Орлока, і це скоріш моє особисте.

А що думає про фільм Франческа?

“Я в захваті! Все дуже і дуже атмосферно! Єдине, що мені шкода - до фільму не потрапили вампіриці, сестри Дракули. Втім, там є і кажани, і вовки, і таємничий гірський замок. Все те, що ми так любимо!”

Висновок

Що ж, «Носферату» це фільм на межі артхаусу, високої готичної естетики, мелодрами та жахів. Я не можу однозначно віднести його до котрогось з цих жанрів (ну, окрім готики), і саме це робить картину помітною серед ряду іншого розважального контенту. Важкі часи справді здатні породити гарні культурні продукти. Тому я настійливо рекомендую вам його переглянути, а в майбутньому не раз повертатися для естетичної насолоди!