20. Травневий післясмак

Луна вийшла з дому о четвертій ранку. Сонце вже потроху починало вилазити з-за горизонту, однак промені ще не встигли розбігтися міськими вулицями. Через вранішній холод довелося навіть натягнути теплу куртку із кролячими вушками, котру лялька страшенно любила. Вона проїхала через Моуріцький міст вверх до Бернардинського монастиря, де на розі на неї вже чекала Рейра. Вона спиралася на чудовий велосипед приємного салатового кольору, позіхала, але трималася молодцем. Разом ляльки проїхали під брамою Замочка до Пивної вулиці, повз будинок Ружеків. Їх крамницю зачинили на реконструкцію — міська влада конче хотіла зберегти унікальні підземелля з тінями людей, що застрягли в тому просторі й не хотіли помирати. Потім проїхали повз Ринок та Будинок Артура. Незабаром там мався відбутися випускний бал королівського ліцею. Луна посміхнулася — її друзям Патрику, Лерці та Марку до свого випускного треба було чекати ще три роки. А ось і вуличка святого Йосипа, котра вела до крамниці «Стара скриня». Напевне, пан Сібеліус ще спить.
Про долю Стефанії Луна розповіла йому одразу після повернення з гір. Вона вважала, що старий повинен не мати жодних ілюзій щодо своєї доньки. Пан Жан погодився, і лялька, хоч і не без остраху, описала їх пригоди. Антиквар ніяк не коментував отримані новини, однак його очі наповнилися безмежним сумом. Вони трохи ще потеревенили про те, про се, але як Луна не намагалася підвести розмову до воскресіння ляльок, Сібеліус категорично відмовлявся торкатися цієї теми.
Ляльки вийшли на вулицю Латинську, названу так на честь залишків давнього античного містечка. У рожево — помаранчевому світлі Луна побачила ріг суттєво перебудованого античного театру та металеву огорожу, що оточувала руїни форуму. Десь за будинками ховалися інші пам’ятки: арена, храм Діани, котрий зберігся доволі непогано, церква святого Петра, котра на думку вчених колись була храмом Бакхуса, та житловий дім — інсула, теж дещо перебудована — вона стала частиною старого міста по цей бік вулиці Латинської.
Ляльки звернули на Морський проспект, сіли на велосипеди та помчали далі, до самої околиці міста. А звідти навпростець до тих ярів біля Старих Дубів, де Луна любила збирати трави.
— Як ти? — запитала Луна подругу, коли вони зробили невелику перерву біля старої ґрунтової дороги, що бігла полями. Старші люди казали, що нею колись в давні часи возили сіль від моря до гірських поселень.
— Та ніби нічого, — відповіла Рейра.
Вона провалялася в лікарні три тижні. Клинок Стефанії хоча і не зачепив важливих органів, вже ж виявився з якоюсь отрутою, котру довелося виводити зіллями. Настоянки та розчини Луна готувала особисто, часом використовуючи хімічні таланти Мії або ж точне око Лаури там, де найменше перевищення дозування складників могло зруйнувати рецепт. Потім Рейра ще кілька тижнів відновлювалася вдома, і лише на початку травня вона повернулася до своїх обов’язків. Однак коментувати те, що відбулося біля обсерваторії лялька категорично відмовлялася.
Попри ранню годину на полях вже працювали трактори. Хтось орав, хтось сіяв. В одному місці вони побачили автоматичну саджалку картоплі, що тягнула за собою великий віз із бараболями. Врешті ляльки виїхали на дорогу до Горіхового яру, того самого, де Луна любила збирати трави.
Трав і справді виявилося багато. Луна показала Рейрі кілька трав, а сама вдягла рукавички та почала зрізати молоді пагони кропиви. Велосипеди вони притулили до великого куща глоду, на котрий Луна теж поклала око. Рейра заповзла в якісь зарості, і з-під її ніг рвонув заєць. Він відбіг, потім став на задні лапи й почав роззиратися довкола.
— Добре, що я не взяла із собою вовка, — пробурмотіла Луна. — Була б мені халепа.
— А певне, що була б, — відгукнулася Рейра. — Заєць нині в червоній книзі. За нього тобі б дали три роки.
Здалеку почулося ревіння. Луна розігнулася і подивилася вниз. Зі сторони села виповзали корови. Гостре око вловило знайомого песика. Ось і хлопчаки по боках. Позаду Луна помітила двох дорослих чоловіків. Череда затрималася біля ставка. Корови то одна то друга зривалися бігти, і хлопцям доводилося переймати їх доволі далеко від шляху. Нарешті корови напилися і розповзлися дном долини. Чоловіки розділилися. Один став зі сторони дороги до села, а другий, старший — ним виявився дід Павло Підберезовик, попрямував до ляльок.
— Ходімо, — промовила Луна. Ляльки взяли велосипеди, прикріпили на них сумки з травами та пішли вниз.
— Добрий ранок, — привіталася Луна, коли вони підійшли ближче.
— Доброго здоров’я, — вони зустрілися десь посередині схилу, стали навпроти — Рейра почувалася трохи ніяково, на обличчі Луни світилася привітна посмішка.
— Ви як бджілки, зранку вже в роботі?
Посмішка Луни ще більше розтягнулася. Хто, як не дід Павло, досвідчений бджоляр, знався на цих комахах. Луна згадала смачнющий мед, котрим її частували під час її хвороби взимку, і позіхнула. Залишками меду вона відпоювала Рейру. Але новий рік обіцяв нові меди — он скільки їх, бджілок-трудівниць, літає над кульбабами. А це ще акації та гречка не цвіли.
— Так, треба збирати, поки росте. Як виросте, то буде вже не те. А у вас як? Все посадили?
— Картоплю вже, яру пшеницю ще у квітні посіяли. Городину теж майже всю. Ну, огіркам ще трохи рано, то ще посадимо. Дощів би. Із середини квітня ані краплі. Сухо.
— Буде, — Луна подивилася на небо. На ньому, чистому, не виднілося жодної ознаки опадів. — Завтра фронт прийде.
— Так і Марта мені каже, вона чутлива до погоди. А я от ні, — він повернувся до корів, подивився, чи все в порядку. — А як там сестра, Луно?
— Незабаром має приїхати, вони знімають щось там про римські часи, а в нас же цілий он квартал по римлянах залишився.
Рафаелла останнім часом писала мало, і ще менше згадувала їх справу, однак розкопала трохи інформації про всіх столичних ельфів. Мешкало їх там трохи більш як три десятки, і один з них, маестро Фехльстанг, нещодавно виїхав з міста. Займався він ювелірною справою, по собі майстерню залишив своєму сину та дружині. В той самий час видання рознесли звістку про закриття однієї з найбільших айтішних компаній столиці, головним програмувальником та власником котрої був за словами кузини «епатажний юний геній» Граб Дюваль. Луна, далека від області IT та столичної богеми, ніколи раніше не чула цього імені. Все це наводило на цікаві та сумні думки, однак Луна боялася комусь їх висловлювати. Навіть подругам і пану Жану. На обрії з’явилися привиди спецслужб та великої політики, а в це лізти звичайній травниці не хотілося.
Рейра дістала покривало, розстелила його, потім із сумки Луни приготовані Кларою канапки з котлетами.
— Почастуєтеся з нами?
— Дякую, поснідав. Та й сідати не хочу, холодно ще. Це вам, лялькам, воно не шкодить, — дід сперся на бучку, однак однією канапкою пригостився. — Ну, і як у вас справи, що там чутно про ту, як її, Стефанію?
Справи, щиро кажучи, йшли не дуже. Вся історія в доволі спотвореній формі потрапила до журналістів, виявилося, що під Відділ копала якась міська інформ-агенція. Довелося давати роз’яснення, при чому відповідальність за провал взяв на себе пан Жан. Через кілька днів його викликали до столиці. Кружляли плітки, що де Беззі лютував і мало не звільнив керівника Відділу в Пуппетвіллі. Ляльки тинялися похмурі, дехто вже готував резюме. Однак все обійшлося. Ба, більше. Пан Жан повернувся задоволений, мов кіт після частування сметаною. Луна та Рейра отримали премії. І якщо Рейра сприйняла винагородження як належне, то Луна навіть хотіла відмовитися.
Вона і досі вважала, що завдання провалене. Викрадені гешеми не повернуто, ніж втрачено, банду злочинців — так вона вважала — не спіймали. Поведінка керівництва відділу вказувало на те, що справа або під контролем, або її просто заминали. І найбільше злило то, що ніхто нічого не пояснював. Ніби й не було ніколи ані Стефанії, ані де Ружів, ані викрадень ельфійських артефактів. Власне, про них і справді не чули жодних новин. Вони зникли, ніби підземний вибух поховав їх назавжди. Тітка Лаури згадувала про таємні пастки, котрі знали лише її друзі-партизани. Друзі давно померли, і таємниці пішли з ними. Можливо, вони потрапили на одну таку пастку, і поховали разом із собою всі цінності. Такий розвиток подій тим більше не влаштовував нікого.
— Я мало вірю в те, що вони там загинули.
— Чому? — запитав дід Павло. — Володь Марчевський, там в яру живе, в партизанах був. Вони як відступали з гір, то все там мінували.
— Такі, як вони, не потонуть! — відповіла Луна і штовхнула подругу, мовляв, підтвердь. Однак Рейра лише мугикнула щось незрозуміле.
Луна постійно поверталася до тих подій, аналізуючи побачене і почуте. Вона не вірила в те, що Стефанія та її супутники загинули, відчуття говорили, що вони ще зустрінуться. Були й такі речі, котрі поки що вона не могла зрозуміти, те, що вона побачила на мить в середині Стефанії, коли та кричала «ненавиджу». Чорний стрижень котрий місцями ніби заплямувала рожева фарба. Ляльці бракувало знань, і тепер вона практично поселилася в бібліотеці, вивчаючи всі тонкощі та аспекти будови живих ляльок.
— О, і ви тут! — позаду ляльок почувся дзвінкий голос Камі. Вона привіталася зі всіма за руку. Луна побачила нагорі Кадиллак і сонного лейтенанта біля нього.
— Що ви тут робите? — запитала Рейра.
— Полюємо, — Камі присіла біля неї. — Он бачиш корів, — вона підняла голову і спитала у діда Павла: — Скільки корів в череді?
— Тридцять, — відповів той.
Камі якийсь час рахувала корів, потім промовила:
— А я тут бачу тридцять одну!
Дід Павло почав і сам рахувати. Підійшли обидва онуки, привіталися, і те саме питання Камі задала і хлопчакам. Однак у тих весь час виходили різні числа. Врешті решт консиліум підтвердив наявність зайвої корови в череді.
— Добре. Тепер, яка саме корова зайва? — Камі примружила очі.
— Та ніби та, ряба, — невпевнено промовив один з хлопчаків.
— Ні, то баби Югини! — відповів дідусь.
— Може та, що он біля куща стоїть? — запитала Луна. Вона не дуже їх розрізняла, та й тварини паслися надто далеко, аби їх відчувати.
— Ви що, то ж наша! — обидва хлопчаки подивилися на ляльку дещо зверхньо, мовляв, не тямиш ти нічого в коровах.
Камі запитально подивилася на колежанок. Рейра з нудьгою оглянула корів і промовила:
— Я знаю. Он вона, — лялька тицьнула пальцем в корову з темно-коричневими плямами на білій шерсті.
— Так, це вона.
— А й справді, в нас такої не було, — підтвердив дідусь Павло. — Я приглядався ще біля ставка до неї, думав, що це може нових людей з нашої вулиці. А звідки вона?
— А це — чудовисько! — Камі звелася на ноги. — І воно харчується молоком. Підкрадається у вигляді корови та п’є, коли ніхто не бачить. І зараз я буду його брати.
Камі почала спускатися вниз до яру. Підозрювана корова і собі зробила пару кроків в сторону ставка. Чим ближче і швидше підходила керівниця поліції, тим швидше корова рухалася геть. Врешті лялька зірвалася з місця і наздогнала корову вже в момент, коли вона майже забігла до ставка. Миттю застрибнула на її спину і вчепилася в роги. Корова почала стрибати у воді, намагаючись скинути непрохану вершницю. Плями на ній почали сповзати кудись на черево, змінюючи колір на світло-коричневий, потім якийсь жовтий. Спостерігаючи це родео, хлопчаки голосно реготали. Ляльки ж кинулися до ставка, Рейра вже тримала катану, коли Камі гукнула:
— Стривайте, зараз! — чудовисько раптово зменшилося, і Камі різко шубовснула у воду. За секунду вона підвелася, тримаючи в руках щось на кшталт болотного чорта, зарослого і страшенно злого. Він лаявся і намагався вдарити ляльку кулаками.
— Іменем короля ви заарештовані, — Камі зняла з пояса невеликі наручники та попрохала Рейру застібнути їх на лапах чудовиська. — Кожне слово, сказане вами, буде враховано під час слідства та суду. А от адвоката запропонувати не можу!
З форми керівнички стікала вона, однак та не звертала жоднісінької уваги на це. Вона вибралася на берег і почалапала нагору, до розстеленого покривала. Хлопчаки підбігли, почали розглядати чудовисько, що замовкло і лише зиркало з-під густого розпатланого чубчика. Камі погукала колегу, передала йому злочинця і промовила:
— Третій місяць на нього полюємо. Він в Крутих горбах та Підліському добряче попив молочка. На все життя напився, — вона погладила бранця по шерсті. Потім зняла курточку, витиснула з неї воду.
За п’ять хвилин поліція разом з водяним чортом поїхала до міста. Ляльки й собі зібрали пікнік, однак додому не пішли — їх запросили приєднатися на обід до діда Павла.
І це запрошення вони з радістю прийняли.