1. Випускниця без роботи

Стояв сонячний червневий недільний ранок. Місто вже давно прокинулося, хоча багатьом могло здаватися, що воно ніколи і не засинало. Принаймні, на центральних площах та широченних проспектах, де бари та клуби працювали практично цілодобово. Спробуйте знайти вільний столик! У будь-яку погоду, а особливо теплу літню за кавою зустрічалися політики, учасники численних клубів, туристи, парочки, друзі, та й звичайні міщани не пропускали нагоди випити кави. Місто шуміло недільними екскурсіями, виходили на прогулянку батьки з дітьми. Десь лунала весела пульсуюча диско-музика, мода на сінті-поп вчетверте повернулася на цей грішний світ, і в такт ритму скакали сонячні плями на стінах.
Шум вулиць та щебетання пташок разом з вітерцем вривалося до широко відкритих вікон Вищої Академії Ляльок — найпрестижнішого навчального закладу у світі, де люди та живі ляльки мешкають поряд. Днями в його стінах відсвяткували випуск студентів та студенток, і ось всі вони потроху полишали стіни Альма-Матер, роз’їжджалися по місцях своєї першої роботи, або ж їхали додому. Залишилася лише вона.
Луна обперлася на колонну і дивилася у вікно навпроти, котре воно виходило на сад, прямо на червоні китиці великих напівпрозорих вишень та темних черешень — гордості садивничиго захоплення директорки. Рік тому лялька потай від наглядачок рано вранці лазила на дерево, аби зірвати собі та однокласницям солодких соковитих шпанок. Сонце вже сходило, і з вершечка вишні добре проглядалався центр столиці. Ось головна площа з шпилем ратуші, он там величезний кафедральний собор, а тут, прямо поряд із садом за огорожею старовинна романська ротонда. Внизу проглядався канал, за котрим тягнулися сецесійні бульвари, проспекти — аж до самісінького горизонту, де вдалині на півночі синіли гори. Трохи південніше на місці якихось бідних кварталів та закинутих фабрик росли хмарочоси ділового кварталу. А якщо повернутися на захід, то погляд упирався в темну смужку моря, котра ховалася між високих будинків. В той рік, як і минулий, як і позаминулий, їх возили на захід, аби набратися здоров’я біля свіжого солоного вітру. А їй так хотілося поїхати до тих гір. Але чомусь студенток туди не возили.
Луна струснула головою, ніби відганяючи ці солодкі і п’янкі спогади з безтурботного життя в Академії Ляльок. Тоді їй дісталося на горіхи, Директорка не любила, якщо хтось передчасно поїдає плоди її трудів, в той час як вона призначала їх до варення та джемів, котрим всю зиму ласували студентки. Все, сім років навчання закінчилися. І тепер на горизонті стояло зовсім не море, а доросле життя. В котрому для Луни, схоже, місця поки що не знаходилося. 15 цьогорічних випускниць та випускників Академії — це все, що дійшло до кінця з більш ніж сорока ляльок — отримали теплі місця.
Взагалі, доля ляльки в цьому світі проста як буквар. Якщо ти не зламалася, або тебе не відрахували і не вислали до якоїсь фабрики, то чекало на випускницю всього лише три варіанти. Перший: стати компаньйонкою дівчинці з аристократичної родини. Для в Академії вивчали етикет, кілька мов, педагогіку, а також вважалося бажаним старанно володіти правилами моди та вміти порозумітися з дітьми. Здавалося, б, нічого складного, але на ці посади брали лише ляльок по знайомству, або за рекомендацією, і то з найвищими оцінками. Якщо ж ви походили зі шляхетного роду, то вас могли прийняти навіть до герцогського чи королівського дому фрейліною.
Другий шлях для ляльки — піти до магістратури та докторантури в один з кількох столичних чи провінційних університетів. Сюди теж брали за рекомендаціями, і лише тих, хто здавав спеціальний фаховий екзамен. Котрий Луна благополучно провалила. І не через незнання, а через небажання брати участь у не цікавій для неї тематиці Університету, до котрого її рекомендували. Вона мріяла стати зіляркою-травницею в приватній аптеці, а не дослідником мікроорганізмів на факультеті біотехнологій.
Третій шлях здавався Луні ще нуднішим: стати клерком чи секретаркою в одній з численних державних установ столиці. Все життя такі ляльки перекладають папірці, готують звіти, збирають статистичні дані і йдуть кар’єрною драбинкою до високих посадовців Королівства. Ляльки, ще вчора такі безтурботні та веселі, дуже швидко ставали на такій роботі блідими копіями самих себе.
Безумовно, існувало ще кілька шляхів, котрі становили скоріш винятки для випускниць Академії, адже суспільство, доволі ретроградне після останньої війни, не дуже вітало ляльок в деяких професіях. Лише нещодавно для них відкрилися театральні студії, а також ті області, котрі ще на початку війни почав перебирати на себе ШІ. Можна було розпочати власну приватну діяльність, але такий шлях обирали лише ті, хто примудрявся в часи навчання зібрати невеличкий капітал. Втім, і ці варіанти Луну не влаштовували: грати на сцені вона не вміла, великого капіталу не заощадила, здібностей до інженерного чи IT фаху не мала. Рішення вимагали прийняти до завтра — адже саме завтра її попросять з Академії геть. Додому ж їхати без омріяної роботи зовсім не варіант, а іншого виходу вона не мала.
Мама вже пробила їй посаду вчительки біології в своєму ліцеї. Багато хто з місцевих випускниць педагогічного універу мріяв про це місце, котре їй діставалося ось так, по знайомству. Але чи це те, про що мріє молода лялька? Чи любить вона працю з дітьми, де треба мати надзвичайне терпіння, увагу, харизму та організаторсько-лідерський хист?
Тато потягне її на рибалку, де вони наговоряться собі про книги і про різні речі, котрі і сам колись вчив в тій же Академії. Він, безумовно, підтримає її на новій вчительській посаді, і скаже, щоб слухалася свого серця.
А в ляльковому молодому серці стояла пустка. От якби дідусь з бабусею були живі! Тоді б Луна успадкувала їх зілярську майстерню. Але вони померли давно, за саму садибу 15 років йдуть суди між кількома родичами, а клієнтура їх родини перейшла до конкурентів, котрих в Марієнталі та його околицях мов жаб у болоті.
— Слухай, Жане, — долинув знизу голос Директорки. — Ти запізнився!
— Нато, — Луна почула інший, доволі квакаючий голос. — Ти ж знаєш, державні справи!
Лялька визирнула з-за колони і побачила дивне диво. По сходах піднімалася пані Директорка у супроводі своєї незмінної секретарки. Висока та суха жінка дуже контрастувала із помічницею, маленькою і округлою Магдою, котра заледве встигала за Директоркою, тримаючи під пахвою кілька величезних течок.
А поряд з жінками крокувала на задніх лапах жаба десь в половину людського зросту! Чи то пак водяник. Його елегантний костюм-трійку з краваткою та кишеньковим годинником певне пошили в дуже добрій майстерні і з надзвичайно якісного матеріалу. Луна чула, що десь на півночі, під самими горами водиться реліктове плем’я жаб-водяників. В підручниках про них трохи розповідали, і там навіть були картинки видатних особистостей цього народу. Але на півдні, звідки походила наша героїня, в ставках та річках мешкали лише звичайні жабки, а в землі ховалися ропухи. Про водяників ходили лише туманні казки-легенди.
— О, Луночко, — її таки помітили, — допоможіть пані Магді, будь ласка.
Луна вийшла з-за колони і зробила кніксен. Потім спустилася вниз і взяла у помічниці її вантаж. Краєм ока вона вловила зацікавлений погляд від водяника, але вирішила на нього не відповідати. Всі разом вони рушили далі, на другий поверх, до кабінету Директорки.
— Жане, сподіваюся, що ти поп’єш зі мною чаю? Чи, як завжди?
— Поп’ю, поп’ю. Тим більше, що моя справа доволі важлива, і потребує довгого обговорення.
— О, цікаво, цікаво! — вони повернули до довгого коридору, наприкінці котрого був кабінет та квартира Директорки. — Мабуть, знову по випускниць?
— Власне, так. Але цим разом мені потрібна одна.
— Пізненько ж ти, — Директорка повернула голову до Жана. — Всі вони вже роз’їхалися.
— Так вже й всі? — водяник кивнув в сторону Луни.
— Вона провалила вступ до Національного Університету. Навряд чи вам вона стане в нагоді!
— Ну, провалені іспити це ще не кінець життя, — відповів гість. Вони зупинилися перед дверима кабінету. — Головне, це знайти себе в цьому світі.
— Луно, дуже тобі дякую, — пані Магда забрала течки, і вони разом зайшли до кабінету. А Луна собі пішла до гуртожитку збирати речі.
Вже біля вихідних дверей її наздогнала пані Магда, котра напрочуд швидко, як на її вік, спускалася сходами:
— Панянко, панянко, — говорила вона, заледве перевівши подих, — вас терміново прохають повернутися. Терміново!
Пані Директорка сиділа схвильованою. Вона про щось шепотілася з Жаном, і коли Луна увійшла, обоє замовкли. На столі лежала розкрита течка, в котрій Луна помітила свою підліткову фотографію, зроблену ще під час вступу до Академії. Їй запропонували сісти, а помічниця принесла чай та тістечка.
— Частуйтеся, люба, — м’яко почала Директорка. Вона взяла одне з тістечок і тут же запила його чаєм. Луна й собі почастувалася, в той час як пан Жан навіть не доторкнувся до напою. — Ви не часто бували в моєму кабінеті, однак я слідкувала за всіма успішними ученицями. Мене не здивувала ваша відмова від посади в Скарбниці, бо, я щиро вам скажу, це місце занадто мале для ваших талантів. Щодо проваленого іспиту, гадаю, це питання ми теж з вами доволі добре обговорили. Чи ви вже маєте якесь місце зілярки на оці?
Це було формальне питання. Пані Директорка, як ніхто інший, знала ситуацію в своєму закладі: доля всіх випускниць була тут, в тих самих течках.
— Ні, пані Директорко. На всі мої запити прийшли відмови. Завтра вранці я мала плани виїхати до родинного містечка, мені запропонували посаду вчительки. В мене є деякі заощадження на початок, то ж зніму собі кімнатку.
— Я не сумніваюся, враховуючи вашу бережливість, — Директорка все ніяк не могла опанувати себе. — Хоча Марієнталь гарне місце, в мене є краща пропозиція. Сьогодні о 14 годині вирушає потяг до Пуппетвілля… -—вона зам’ялася.
— Давай краще я, — Жан встав з дивану. — Мене звати Жан Ральф Майєр, я директор Відділу з боротьби з Чудовиськами міста Пуппетвілль, а поза тим — таємний радник Його величності. Пані Луно, я пропоную вам посаду зіллярки в нашій аптеці. Місто хоч і не дуже велике, але в ньому бракує такої спеціалістки, як ви. Я переглянув вашу справу, ви маєте відмінні оцінки з біології, рослинознавства, зіллєзнавства та медицини. А також, — він зазирнув до справи Луни, — садівництва і навіть вигравали якийсь столичний садівничий конкурс. Так?
— Так, — погодилася Луна.
— О, навіть ліцензія на лікування, добре, добре. Проходили скорочену інтернатуру? Де?
— Четверта лікарня, це поряд, — кивнула головою Луна в сторону вікна.
— Окрім того тут зазначено, що ви мали курс з Таємних наук. Вірно? — лялька кивнула головою.
— Нам все пасує. Отже, ми надамо вам невелике помешкання, майстерню з крамницею, асистенток, і посаду з окладом, — він взяв карточку зі стола Директорки і написав там цілком пристойну суму. — Це моя пропозиція на перший рік. Далі залежить від ваших успіхів. Що ви на це?
— Судячи з суми, в мене буде важка праця зі зцілення всіх мешканців після епідемії чуми?
Жан посміхнувся, і відповів:
— Я не помилився, коли помітив вас, пані Луно. На місці я поясню вам, що саме від вас буде вимагатися.
— Жане, їй треба сказати зараз, — слабким голосом промовила Директорка.
Водяник пройшовся туди і назад і врешті почав пити свій чай. До тістечок так і не доторкнувся.
— Наша робота доволі специфічна. Її можуть виконувати лише істоти, схильні до Таємних Мистецтв: люди, водяники, ляльки. Особливо ляльки. Тому ви для мене доволі цінна знахідка навіть попри брак досвіду і ніби не найблискучіші оцінки. Однак наша робота вимагає ризику, вона може бути небезпечною. Саме тому такі високі зарплати.
Луна лише покивала головою. Пуппетвілль! Колиска кремній-органічного життя, до котрого належать кілька рас та видів, що населяють околиці цього міста та навколишні ліси і гори. В наш час це просто миле містечко біля підніжжя гір, неподалік від Місячної затоки — великий промисловий центр, ключова роль в останній війні, IT-столиця та старовинні дворянські традиції. Якщо там щось і траплялося, то якась пожежа чи надмір опадів снігу. Навіть пограбування здавалися нонсенсом — місто вважалося одним з найбезпечніших!
Про чудовиськ Луна чула, часто дівчата з північних містечок переповідали про них страшні історії, але особисто ніколи не бачила. Судячи з того що пан Жан щороку набирав працівниць на високі оклади, справи могли бути вельми кепськими.
І однак, виходу не було. Або безславно повертатися додому перетворюватися на вчительку-істеричку на неулюбленій роботі, або ризикнути і поїхати світ за очі на омріяне місце зілярки. В уяві ляльки вимальовувалася затишна аптека із зіллями під стріхою в якості декорацій, а там, десь далі, і власна велика майстерня! Така, як була у дідуся! І все ж чому вона? В країні існувала ціла гільдія, в котрій цей Жан міг спокійно найняти куди більш досвідченішого фахівця.
— Чому вам потрібна така недосвідчена, як я? — запитала Луна.
— Тому що ви лялька, — таємничо посміхнувся гість. — Здібності людей слабші, а ви для мене справжній скарб. То як?
«Це шанс! Це твій шанс!» — пульсувало в голові у випускниці.
— Я погоджуюся, — вчорашня студентка встала, зробила кніксен. — Прошу дати мені годину, аби зібратися.
— Не поспішайте, маємо ще три години, — промовив Жан. В його голосі відчувалося задоволення таким поворотом подій.
— Луночко, — промовила пані Директорка, підморгуючи ляльці. — Драбина стоїть біля швейцара, відерце на кухні. Ти знаєш, що робити.

— Що я скажу Василині? — заламувала руки мама. — Господи, ти зведеш мене в могилу! Як мені пояснити моїй шефовій твої примхи?
— Поясніть тим, — холодно відповіла Луна, — що протягом місяця в Пуппетвіллі я зароблю більше, ніж вона за три. І це на роботі, котра ближче до короля, ніж звичайна вчителька біології.
— Чини як хочеш! — мама кинула слухавку.
Вже в потязі вона перетелефонувала і на цей раз прочитала цілу лекцію про те, як варто поводити себе в незнайомому новому місті, потім передала слухавку татові. Він привітався, потім незвично для нього витримав паузу і врешті промовив:
— Донько, це твоє життя, і тобі вирішувати. У нас в місті для тебе немає роботи. А там в тебе є шанс займатися справою, що лежить до серця. Я бажаю тобі успіхів, але пам’ятай, що твоя нова робота небезпечна. Бережи себе.
Луна оглянула чотирьохмісне купе преміум класу. Пан Жан всівся собі в кутку біля вікна і розгорнув газету, періодично потягуючи руку по черешні у великому відерці. Краєм ока Луна помітила, що це зовсім не столичне видання, а якесь місцеве, при чому зовсім не з півночі, а зі східних кордонів. Однак через такт лялька не хотіла турбувати свого майбутнього керівника, і вирішила сконцентруватися та черешнях з Академії та на книзі, котру їй подарувала Пані Директорка на прощання. Це була історія того самого Пуппетвілля.
Луна примостилася біля вікна навпроти керівника. Щойно потяг рушив, до купе підсіла ще одна лялька, вона мала світле волосся з рудуватим відтінком, видовжені очі та дещо переляканий вигляд. Водяник кинув на неї погляд, а потім дістав собі газету і почав переглядати останні новини. Лялька ж дістала книгу і почала читати. Потяг рушив, почав набирати оберти. За вікном промайнула водна вежа, з котрої якраз заливали воду то червоного великого туристичного паровоза, гордості королівства. Потім потягнулися ряди сецесійних кам’яниць, котрі за мить змінилися фабриками і більш простими околицями. На пагорбах вкритих виноградниками та садами біліли садиби і поодинокі хрести невеликих храмів. Потяг пірнув під міст і почав повертати в сторону півночі. За вікном потяглися ліси, а в прогалинах далеко сяяли верхівки гір. Десь там на Луну чекало омріяне, але таке небезпечне та непевне майбутнє.
«Все ж краще, ніж нидіти вчителькою з дітьми, котрих хочеться триматися подалі», — Луна відігнала сумні думки і відкрила книгу.
Пуппетвілль, столиця Вайотської провінції, знаходився на півночі однойменної долини біля великого Смарагдового озера. Вчені кажуть, що воно виникло внаслідок удару метеорита, уламки котрого часто знаходять в різних шарах ґрунту. В давні часи море підходило значно ближче до скель, на них гніздилися птерозаври, залишки котрих палеонтологи та селяни знаходять у великих кількостях на своїх городах. Удар метеориту змінив ландшафт, море відступило, птеродактилі десь собі вшилися на інші скелі, а в долині зародилося дивне кремнієво-органічне життя. Про Смарагдове озеро Луна чула із розмов деяких конспірологічно налаштованих подруг, котрі вважали його порталом для НЛО та інших світів.
Вчені погоджувалися з любителями таємниць лише в одному: під час падіння метеориту світ міг розколотися на два часово-просторові світи, Смарагдове озеро могло бути одним з переходів між ними. Вони виявили це вивчаючи гравітаційні поля та деякі особливості нововідкритих фізичних законів. Світи ці на думку фахівців мали багато спільного, включаючи навіть назви фірм, країн та загальний розвиток цивілізації. Однак контакту з тим світом встанови поки що не являлося можливим. Про це відкриття багато писали минулого року, і Луна з цікавістю читала ці статті.
Римляни, котрих занесло до Місячної затоки років 2000 тому, описували фантастичних істот, котрі за їх спогадами, населяли густі ліси. Феї, водяники, лиси-напівбоги. Вони вважали цю країну мало не потойбічним світом, і певне, під час трапез десь в римських палацах на Палатині суворі центуріони переказували матронам різноманітні побрехеньки. Потойбічні вигадки однак не завадили цим полководцям заснувати на пагорбі форт, а під ним розбити своє містечко Пупея.
Згодом римляни вшилися, на їх місце прийшли нормани, котрих вигнали за допомогою іншого народу. Саме він і став основою для місцевого населення. В хирляву Пупею влилася нова кров, і на місці римських руїн виросло цілком не мале середньовічне місто. З часом воно отримало міські права, а один з герцогів з королівської родини побудував на місці римського форпосту резиденцію, аби особисто контролювати видобуток корисних копалин. Цей замок і досі височіє на горі над містом. Однак, зазначав довідник, в місті є палаци та садиби кількох аристократичних родин, серед котрих певну похмуру славу здобули такі собі де ла Клери.
«Ніколи не чула про них, — подумала Луна. — Хоча, здається, десь в підручниках історії їх, мабуть, згадували».
З часом в Пуппетвіллі відкрили мінеральні джерела, і місто перетворилося на курортне. Влітку сюди часом приїздили навіть члени королівської родини підлікувати якісь свої хвороби, а самі королі мали офіційну літню резиденцію в сусідньому містечку Моуріц, найзахіднішому на всю країну. Згодом з’явився електричний трамвай, морський курорт неподалік, один чи два гірськолижних курорти та велика фабрика, що робила знані на весь світ олівці та інші канцтовари. Однак Пуппетвілль так і залишався милим провінційним містечком на п’ятдесят тисяч мешканців, привабливим до туризму але загалом малоцікавим для любителів інтенсивного міського життя. Старі шахти вичерпалися, і місто потроху почало занепадати.
Перші світові війни оминули Пуппетвілль, вони зачепили південь країни, залишився пригірські райони у відносній безпеці. Однак під час останньої всю долину окупували солдати півночної болотної імперії. Справжня назва тої, нині не існуючої держави, знаходилася під негласним табу. Вони влаштували в місті терор, на котрий люди відповіли широким партизанським фронтом. Одного разу кілька партизанів підірвали неподалік міста дуже важливий ешелон, боєприпаси не доїхали до мети, і десь там на півдні це змінило хід однієї важливої битви, з котрої розпочався розгором північної болітної імперії.
Саме завдяки війні сонне провінційне містечко отримало нове дихання — кілька айтішних компаній вирішили, що біля гір їм працюватиметься краще, і заснували Скай-центр. За ними прийшли інженери, котрі відкривали різні електронні підприємства. В місті переробили все — від водогону і каналізації до електричних і трамвайних мереж, навели порядок в історичній частині.
Луна відірвалася від читання і подивилася у вікно. Потроху за вікном наближалися гори. Снігові шапки, вже дуже маленькі і тим більш небезпечні, блищали в променях яскравого червневого сонечка. Змінився і вигляд будиночків в селах та містечках, в їх конструкціях було вже більше дерев’яних елементів, ніж на півдні, з’явилися і фахверкові профілі — наслідок моди довоєнної епохи. Бель епок, як любили називати ті часи ностальгуючі дідусі та бабусі. Потяг проскочив кілька тунелів, його незмірно тягло вгору і вгору, повз великі смереки, повз скелі. Кілька разів вони перетинали бурхливі річки, аж поки не повернули і не почали їхати вздовж однієї такої. По інший бік тяглася дорога, а над ними — високі пагорби, над котрими іноді висіли старовинні сторожові вежі. Луна десь читала, що ці вежі звели ще перші мешканці цих гір, задовго до того, як прийшов сюди нинішній народ. Таке це чи ні — вона залишила це питання історикам, а сама продовжила читання.
За якийсь час за вікном почала з’являтися міська забудова. Річка плавно відійшла в сторону, і потяг в’їхав до широкої напівкруглої долини, оточеної скелястими старими, поточеними вітром та водою уламками гір. Найстаріших на планеті, що збереглися до нашого часу, якщо вірити книжці. Містечко кількома рукавами розкидалося по навколишнім пагорбам між цими скелями, та парками навколо них. А всі дороги сходилися до центра.
Десь тут багато тисячоліть тому з дивних істот народилися живі ляльки!