16. Звіринець Луни

— Я почуваюся себе директором звіринця! — скаржилася Луна Мії та Лаурі в свій перший робочий день після одужання. — Спершу мені дісталося яйце, з котрого вилізе небезпечна личинка йоля. Тепер це вовченя.
— Така твоя доля, — філософськи промовила Мія. — Всі травники рано чи пізно оточують себе дивною звіриною, переселяються до віддаленої хатинки. заводять довгу бороду та врешті люди перестають їх розуміти. Звірі в тебе є. Хатинку знайдемо. Мені здається, що борода тобі теж пасуватиме.
— Дівчата! — роздратовано промовила Луна. — В мене на кухні зараз сидить справжній вовк. Він не гарчить ані на мене, ані на Клару. Махає хвостиком і виїдає всі наші запаси м’яса. Добре, хоч бос погодився на доплату.
Вовченя віднесли до керівника наступного ж дня. Луна почувалася значно краще, то ж відважилася на вихід до міста. Водяник довго оглядав звірятко, бурмотів щось на кшталт: «вовк як вовк», виписав Луні додаткові кошти на утримання і порадив ветеринара та кінолога.
Ветеринар Адам Бобровицький виявився дядьком років сорока, з великими грубими пальцями — і як він лікував тих котів та собак? Коли на стіл поклали вовченя, лікар спокійно його взяв, оглянув, зробив всі необхідні аналізи та щеплення так, ніби йому принесли якогось пінчера чи таксу. Луна навіть наважилася запитати, чи мав той досвід лікування вовків.
— Якого тільки звіра не довелося лікувати. Йоля, до речі, теж. Так що, — він поглянув суворо на Луну, — звертайтеся. Ваше вовченя треба добре годувати, воно дещо слабе, як на свій вік. Зараз, я складу вам його раціон, він прийде до вас до онлайн-кабінету пацієнта.
Луні зробилося не по собі. Цей дядько або ж знав, ким має справу, або ж пан Жан чи Динька брали у нього консультації. Вони з Кларою забрали вовченя і потягли його до кінолога Курста, котрий мешкав на околиці міста. На своїй ділянці мав не лише будиночок, але і гарний вигін та тренувальний майданчик для собак. Коли подруги під’їхали до цього собачого князівства, кінолог — міцний присадкуватий чолов’яга, ну чисто тобі колишній військовий спецпризначенець саме проводжав якусь пані з молодим підлітком вівчарки.
— Вовків не беру! — категорично заявив Курст. — Везіть його туди, звідки взяли, поки вас не позагризали його злопам’ятні батьки.
— Це гірський вовк! Нам дав його Полісун! — напирала Клара. Вони наперебій розповіли історію, як отримали вовченя. Курст недовірливо слухав обох, а коли вони закінчили, мовчки запустив їх до будинку, лише запитав:
— Кого батьки першу лизнули?
— Луну, потім мене.
Курст взяв вовченя на руки, схвально проглянув його картку щеплень, потім відкрив свій календар і почав говорити:
— Я не беру вовків, бо вони не собаки. Нікому не рекомендую їх заводити. Вони не контрольовані, і весь час будуть боротися за домінацію. Весь час! — підкреслив він. — Однак гірські вовки відрізняються від звичайних. Вони вбудовуються в ієрархію один раз. Коли вожак гине, його місце займає заступник, і він обирає собі наступника. Молоді вовки проходять ініціацію і б’ються зі своїм опікуном — молодим вовком-одинаком. Переможуть — займають його місце, ні, займають місце внизу ієрархії.
— Дивний звичай, — пробурмотіла Луна.
— Отже тобі, як опікунці вовка, доведеться з ним битися. Цьому вовченяті, — Курст взяв його за шкірку, — десь півтора місяці. Дивно, зазвичай вовки народжують навесні. Може, це якесь раннє, і батьки не могли йому дати ради, — він за мить замовк і подивився на Луну. — Одним словом, якщо це вам дав Полісун, то в цьому є якийсь сенс. За рік, може півтора, будете з ним битися. Вам дадуть знати, у гірських вовків це цілий ритуал.
Лялька занепокоєно дивилася на звірятко, котре почало потроху скулити. Вона простягнула руки, взяла його до себе і пригорнула. Звір заспокоївся.
— Я не можу його тренувати, бо вовків взагалі не тренують. Є винятки, але треба починати одразу після народження. Цьому півтора місяці, і дякуйте його батькам та Полісуну, що воно вас прийняло. Можу дати лише загальні рекомендації. Бити не можна, лише лагідним словом, терплячістю і активною участю в його житті. Тримати подалі від собак, із собаками в них до певного часу дружби не буде. Тепер ви дві — його зграя.
— А коти? — бовкнула Клара.
— У вас є кіт?
— Приходить один сусідський.
— Може полювати. Треба слідкувати, вовк це не собака. Хоча… — він забрав у Луни вовченя, повернув його на всі боки: — Гірські вовки можуть бути більш виваженішими. І розумнішими за своїх колег з рівнин. Цікавий випадок. До мене будете ходити обидві через день. З вовком. Потім будемо дивитися. З сьомої до пів на восьму вечора, — Клара зітхнула. — Придбаєте йому такі ось іграшки. І пам’ятайте, що це дикий звір, він може бути лише партнером, хай навіть підлеглим в ієрархії. Це не пес, котрий любитиме вас.

— Таким чином, ми тепер з Кларою стали вовчою зграєю. Методично виємо на місяць разом з Фені, бавимося в перегони.
— Уявляю цей кінський тупіт, — засміялася Мія. Лаура лише недовірливо і, здавалося, осудливо хитала головою. Незу і вовки не дуже між собою ладнали.
Ім’я вовченяті вибирали всім товариством. «Естебан» від Вероніки відкинули, бо вовку не пасували мереживні імена. «Сірко» від Лаури вважали надто простим. «Джек» від Камі надто собачим. Мієве «Ельчімількальте» відкинули через довжину, незрозумілість, приховані сенси і дивні метафори, котрі криються в будь-якій ельфійській назві. Клара пропонувала «Джиммі» на честь свого гітарного кумира. Врешті Луна спіймала себе на думці, що практично від самого початку приклеїла до вовченяти ім’я Феня, від легендарного вовка Фенріра. Голос Луни став вирішуючим.
Із собаками у Фені справді не склалося. Варто було їм відчути вовка, як вони відчайдушно гавкали та рвалися з поводків, або ж скавуліли і тікали. Лише деякі, найбільші і наймудріші, цілком спокійно реагували на присутність в полі їх нюху такого неприємного звіра. На котів чи куниць, котрі часом тинялися околицями, вовченя майже не реагувало, та й ті поводили себе надто обережно, обходячи звіра якнайдалі. Але знайшовся один виняток.
Серед старих млинарських кам’яниць мешкав Гиць — величезний попелясто-рудий кіт, такий страшний, що навіть люди його остерігалися. Колись він належав самотньому пану Гоцеку, останньому з давніх родин мельників. Смерть застала Гоцека на березі річки, куди той виходив щодня опівдні подихати свіжим повітрям та оглядати Старе Місто по той бік Бистриці. Далека рідня, що успадкувала квартиру, швидко її продала, забувши забрати із собою кота. Так Гиць і лазив собі тут і там, сплячи у когось із тих сусідів, кому симпатизував. А таких виявилося кілька: спершу пані Ледерова, котру власне і врятували Луна з Кларою від вовків, і чийого песика котисько вважало за друга. В тій же кам’яниці під самим дахом мешкав один студент, і хоча він сам харчувався паскудненько, кіт чомусь любив у нього гостювати. Він всідався на столі та великими очиськами спостерігав, як студент виконує на ноутбуці домашні завдання. Врешті, що кілька дні Гиць навідувався до Луни та Клари. Відомими тільки котам шляхами він проходив сходами під самі двері і голосно нявчав, аж поки хтось із господинь не відчиняла і не запускала до середини. Вони годували кота, чим мали, той їв і йшов відсипатися під кахельну пічку на кухні.
В їх першу зустріч Гиць ніяк не відреагував на надто активне вовченя — ігнорував хижака так, ніби його не існувало. Вовка це здивувало, і той вирішив підскочити з різних сторін до гостя. Врешті отримав лапою по голові і вирішив, що з котиськом зв’язуватися не варто. Втім, Гиць зовсім не був проти погрітися біля вовчого хутра, тому дівчата часто бачили, як обидва звірі спали разом.
Таким чином вовк потроху обживався, окупував не лише цілий поверх, але і доволі широке подвір’я за будинком, котре виходило до річки. Там він собі бігав, грався і часом вив на повний місяць, лякаючи собак та людей.
Однак залишався ще йоль! Йоль почав шкребтися в останній тиждень лютого. Спершу із середини чулося шарудіння, потім постукування. Врешті личинка лісового духа почала пробиватися до великого світу. Процес цей розтягувався в часі, то ж Відділ та Луна мали час на приготування. І в один березневий день стало зрозуміло: сьогодні.

Луна дивилася на велике пульсуюче яйце. Поверхня стала зовсім м’якою та еластичною, ось-ось порветься. Личинка, щойно вилізе, захоче чимсь пообідати і може кинутися прямо на неї навіть попри те, що всю підземну камеру заставили спійманими дрібними чудовиськами та різними приманками.
— З хвилини на хвилину, — вона почула позаду голос пана Жана.
— Я готова, — в голосі Луни не відчувалася впевненість.
— Це добре. Наш йоль — це гарна допомога, принаймні краща, ніж не наш йоль.
Звечора Луна змочила свій робочий халат та брюки настоянкою з трав з подарунка від відьми. Ще раз перевірила приманки, оглянула обереги та присіла на ослінчику перед яйцем.
— Пане Жане. А чим займається Інститут Гір? — запитала Луна, дивлячись, як амплітуда пульсування поверхні яйця потроху почала зростати. Вона хотіла відволікти себе від неспокою та загрози зі сторони личинки.
— Тим же, чим і ми, тільки в науковій площині. Якщо ти про Стефанію, то я в курсі, що вона там працювала. Це я їй дав рекомендації, бо покладав на неї великі надії, не залучаючи напряму до Відділу. Але… не так склалося, як гадалося.
— Тобто? — Луна не відривала погляду від яйця.
— Нашим безпосереднім керівником є радник Його величності де Беззі, ти бачила його на балу. А Інститут Гір — це спецслужби. Банальна конкуренція.
— Чому ж тоді вона так себе поводила? І взагалі. хто вона? Людина? Лялька?
— Лялька. У спецслужб свої ігри, але схоже, і вони десь прорахувалися. Стефанія справді загинула під час експерименту з Чудовиськом. І я був на її похоронах і бачив її мертвою. Тіло не розпалося, але стрижень зруйнувався. То ж з ким ми маємо справу — цікаве питання. А зараз я, мабуть, вийду, — він кинув погляд на яйце, котре почало потроху труситися. — Йоль повинен побачити лише тебе.
Луна лише кивнула головою. Личинку йоля може приручити лише одна істота. Інших вона просто вб’є. Лялька ще раз оглянула приготування і зітхнула. Душу страшенно гризла тривога, а в голову вчепилася якась дурнувата пісенька. За кілька хвилин шкаралупа тріснула, одна частина відпала, і в щілині з’явилися довгі і гострі пазурі.
«Матінко, як воно там не порізало само себе», — дивувалася Луна. Пазурі на хвилю завмерли — певне тварюка відчула присутність когось чужого. За секунду пролунав тріск, і вся шкаралупа розвалилася. Навсібіч полилась рідина, а посередині уламків копирсалося щось волохате і страшне, з невеличкими ріжками. Очі істоти були прикриті якоюсь плівкою, лапи, широко розставлені, як у плазуна, дряпали підлогу. Плівка поволі сповзала з очей, таких же прямих, як у хижаків,, і вони почали світитися жовтуватим світлом. Личинка поволі оглядала приміщення, аж поки не втупилися в ляльку. Істота завмерла, а тоді миттєво підскочила і кулею стрибнула в сторону Луни. Та скочила на ноги, але нападниця випередила її і вже майже було вчепилася пазурями у груди. Раптово йоль зупинився, завис у повітрі.
З мокрої шерсті висунувся ніс і почав принюхуватися. Луна, як і вчили книжки, виставила вперед долоню, змочену у розчині з трав. Істота провела мокрим холодним носом по шкірі, витягнуло одну лапу і торкнулося пазурем.
«І чим воно літає, певне, чарами, не інакше», — Лялька не бачила жодних ознак крилець у істоти. Лівою рукою лялька взяла почастунок — заморожене чудовисько і простягла його йолеві. Той обнюхав подарунок.
«Ну ж бо, бери, бери», — подумки благала лялька. Але йоль не поспішав приймати почастунок. Він почав кружляти навколо Луни, ніби приміряючись, з котрої сторони вкусити. Був би він старше і досвідченіше, миттю розправився з тою, котра посміла зайти на його терени. Однак щойно вилуплене йоленя не знало своєї сили, воно лише починало відкривати світ. Хоча личинкам не притаманний інстинкт самозахисту, через що їх власне і вважали небезпечними, ця особина, однак, певне відчувала якусь загрозу — так думала собі Луна.
Яке ж було її здивування, коли йоль почав облизувати її одяг, зовсім не звертаючи уваги на чудовисько, котре потроху почало розморожуватися і приходити до тями. Воно смикнулося — прямо в той момент, коли йоленя гойдалося в повітрі неподалік. Пронизливо вереснуло. Личинка не задумуючись кинулася на чудовисько і в момент зжерла його. Луна заледве встигла помітити гострі як у плазунів зубки.
Почастувавшись, йоленя повернулося до медитативного облизування Луни. Лялька обережно торкнулася мокрої шерсті і погладила її. Істота сіпнулася, але за мить продовжила свою справу. Луна взяла друге чудовисько і згодувало його. Лише після цього личинка відлетіла в сторону і почала дослідження кімнати. Вона обнюхала інший корм, не торкаючись його, а за кілька хвилин вляглася у зарані приготованому гнізді під стелею і почала вилизувати себе.
— Тепер воно спатиме, — пробурмотіла Луна. Вона позадкувала до дверей, відчинила їх та вийшла на коридор.
— Все пройшло добре, — обличчя пана Жана світилося від задоволення. — Воно тебе не з’їло, принаймні сьогодні. Завтра в приходь в цей же час.
Вечоріло. Луна вийшла за браму і підійшла до автобусної зупинки, де її мала забрати Клара. Перед візитом до кінолога вони хотіли поїхати до торгового центру і закупити продуктів. Підморожувало, і навіть теплий півшубок не захищав від на диво зимної погоди. Повз проїжджали авто та автобуси, здаля на перехресті гуркотіли трамваї. Місто жило своїм передвечірнім життям. І раптом погляд Луни ковзнув по синій автівці, що виїжджала з вулички навпроти. Водія вона не розгледіла, але поряд…
Поряд сиділа Стефанія, щось комусь жваво говорила, розглядаючи вулицю навколо. Вона помітила Луну, її рот розкрився в посмішці, оголюючи дрібні гострі зубки, і Стефанія підморгнула Луні. В цей момент авто рвонуло, переїхало на цю сторону і помчало кудись далі вулицею. Луна лише встигла розгледіти на задньому сидінні когось третього.
Дуже схожого на Антона де Ружа, того самого, котрого довелося лікувати на балу.
— Ти сідаєш, чи так і будеш дракона з гір виглядати! — лялька обернулася і побачила біля зупинки машину Клари. Позаду вже агресивно тиснув автобус, то ж вона миттю вскочила до салону і автівка рвонула з місця.
— Бачиш то синє авто? — Клара мугикнула. — Там Стефанія і Антон де Руж. Давай за ними.
Клара із сумнівом гмикнула, але перелаштувалася на відповідну смугу. Синю машину відділяло з п’ять чи шість авто, вона саме застрягла на світлофорі на перехресті. Звідти повернула наліво — на широку вулицю, якраз в сторону торгового центру. Здається, Стефанія та її друзі вирішили трохи закупитися, вони якраз завертали до підземного паркінгу. Клара послідкувала за ними, але поки шукала місце, поки паркувалася — робила вона це доволі незграбно — Стефанія, водій та Антон де Руж встигли піднятися наверх.
— Розділимося! — скомандувала Луна. Вона рвонула було до ліфта, коли Клара її притримала.
— Будьмо обережними. Стефанія небезпечна, та й хто зна, що то за птахи ті двоє. Ти йди першим поверхом, я другим. Тримай ліву руку на виклику, я теж.
Дівчата піднялися наверх і розділилися. Луна пройшла повз взуттєві крамниці, аптеки, книжкові, косметичні, проминула кілька популярних дешевих крамниць з одягом, і нарешті підійшла до великого магазину з одягом для туризму та мисливства. І там вона помітила де Ружа, котрий примірявся до куртки. Луна зайшла до середини і, просуваючися за рядами спорядження, підійшла ближче до каси.
— Це дуже добра куртка для походу, — лялька нарешті почула голос продавця.
— А наскільки вона витримує різні тертя?
— Дуже міцна. Тканина просякнута тривким розчином з рогів йоля, він зміцнює волокна, і підвищує стійкість до механічних пошкоджень.
— Добре. А щодо гачків і мотузок?
— Все це є, найкращої міцності, — продавець пішов і притягнув цілий моток. — Якщо ви плануєте виходити в квітні, то рекомендую ще взяти металеві снігоступи.
«Отже, в квітні де Руж та Сте…» — думку ляльки, що причаїлася за куртками, перервав стусан. Дихання перехопило, вона мало не скрутилася на місці, лише чиїсь руки — тендітні і водночас міцні, втримали її. В ніс вдарив терпкий запах комбінації захисних чарів та трав. І ще чогось дивного — Луна не могла второпати, чого саме.
— Не добре, — пролунав голос Стефанії біля вуха, — підслуховувати, маленька хитренька зілярочко.
Луна нічого не могла відповісти. Її тіло почало обм’якати, а свідомість поринала в темряву.
Лялька заледве розкрила очі і озирнулася. Вона сиділа на примірочному стільчику поряд з тим місцем, де її застукала Стефанія. В голові трохи паморочилося, але тіло швидко поверталося до норми. До неї вже підходив продавець, той самий, котрий щойно спілкувався з де Ружем.
— Пані щось бажають придбати?
— Маєте щось для вовків? Намордник чи щось таке? — пробурмотіла Луна. Її погляд ще блукав крамницею в пошуку де Ружа і Стефанії.
— Маємо захисний комбінезон, його жодний вовк не вгризе, — швидко зорієнтувався продавець. — Ще приманки на вовка, якщо плануєте полювати, і відманки, якщо хочете захистити ваш табір.
— Та ні, — Луна встала. — В мене домашній вовк, він сам приманюється, коли хоче їсти. Дякую, мабуть, я піду.
Луна почалапала до виходу. Витягла телефон — там був пропущений дзвінок від Клари.