6. Стефанія

Щовівторка робочий день Луни розпочинався не з приготування настоянок на замовлення, а з візиту до клієнтів, зазвичай важкохворих чи надзвичайно зайнятих і поважних людей, котрі замовляли собі ліки на дім. Навіть попри те, що більшість з них мешкала в старому місті або ж в новій частині в околицях від Валів до Музея, Луна витрачала понад три години, аби нікого не оминути увагою. Наприкінці походу травниця заходила до Сібеліуса Франка, колекціонера та продавця антикваріату, реставратора картин і художника. Впізнати крамницю «Стара скриня» дуже просто — за великою вивіскою у вигляді пісочного годинника на скрині. Звідси до аптеки «Три травинки» взагалі пару кроків: вулицею Кривою вздовж кам’яниць, що колись слугували складами до Мостової Брами, а там вже й аптека.
Зазвичай під час візиту пан Сібеліус сидів в своєму улюбленому кутку біля вікна і розглядав через величезне збільшуване скло якусь знахідку чи працював над старовинним портретом. На вигляд ви б дали йому років п’ятдесят, однак Луна була впевнена, що він набагато старший. Принаймні так казала пліткарка Вероніка, а її «плітки» чомусь дуже часто виявлялися правдою або ж дуже прикрашеною напівправдою. І ніколи брехнею. Ну, майже ніколи. Сібеліус не дуже дбав про свою засічку — розтріпане сиве волосся, білий халат і товсті окуляри створювали враження навіженого розсіяного професора. При цьому він дуже тріпотливо ставився до книжок. Стародруки дбайливо перепліталися, підклеювалися, ремонтувалися і займали свої місця на величезному дерев’яному стелажі. Частину з них власник крамниці ніколи не продавав, кажучи, що її забронювали, або ж вона не готова до продажу, і так роками тримав їх в тій шафі. Сам він любив читати, і дуже часто покупці заставали його за вивченням чергового фоліанту.
— Мабуть, ви стомилися, Луночко, — запитав власник крамниці, щойно Луна зайшла до доволі тісної зали. Він дивився на неї з над окулярів, як це часто роблять професори. — Я зараз поставлю чайник, — він встав і поволі почовгав ногами до маленького столика в комірчині за занавіскою. Кожен крок чоловіка давався важко.
— Що ви, я поспішаю до крамниці, — в голосі Луни не відчувалося впевненості, їй і справді після довгого марафону хотілося чаю. А чайник вже шумів, на столику з’явилися чашки з прекрасної саксонської порцеляни, антиквар вже добирав чаї зі своєї багатенької колекції, частину котрих готували в аптеці «Три травинки». Вона поклала на стіл приготовані мазі, настоянки, чаї та особливі засоби для чищення срібла і виведення плям із книг, забрала гроші і присіла в старовинне крісло.
Поки чай готувався, Луна розглядала книжкову полицю, корінці старовинних фоліантів, серед котрих вона із зацікавленням побачила навіть деякі магічні гримуари. Лялька скептично ставилася до більшості з них, але часом в них писали вартісні речі. Потім її погляд перейшов на великий портрет, що висів за шафою. Пересічний клієнт його не бачив, але він добре проглядався з робочого місця антиквара та крісла навпроти. Молода дівчина у старовинній сукні трохи зажурена, трохи замріяна дивилася прямо на глядача.
— Гарний портрет, — сказала Луна, вона взяла простягнуту до неї чашку і почала пити. Риси дівчини здалися їй знайомими.
— Так, Луночко, так, це дуже гарний портрет, — в голосі антиквара відчувався сум.
— Хто це?
— Моя донечка, Стефанія. Вона мешкає в столиці, але іноді приїжджає до міста. Можливо, ти зустрічала її там, коли вчилася?
Луна лише потиснула плечима: в столиці мешкало кілька мільйонів людей. В цей момент до крамниці зайшов похмурий хлопчина років тринадцяти у формі гімназиста. Він щось буркнув замість привітання, кинув погляд на гостю, потім на власника помешкання.
— Марку, будь більш привітливим, — суворо зауважив пан Сибеліус, дивлячись поверх окулярів. Він повернувся до Луни: — Мій синок, ви його раніше не бачили, він був на канікулах в пансіонаті біля моря. А потім гімназія. Такий помічник…
Повернулася Луна до своєї аптеки за годину. За прилавком Мія довірливо шепотілася з якоюсь бабусею — чомусь старенькі страшенно любили попліткувати з ельфійкою, і та відповідала їм взаємністю. В комірчині шаруділа Лаура, котра неохоче виходила до клієнтів. А за столиком сиділа рудоволоса лялька в зеленій сукні з білим мереживом — Рейра. Вона відірвала очі з вузькими, мов у вампіра, зіницями і кинула нетерплячий погляд Луну.
— Щось ти пізненько, — зауважила вона замість привітання.
Їх стосунки після перших робочих днів Луни потроху почали складатися, і норовиста лялька часом заходила до аптеки попліткувати про новинки книжок, котрі вона обожнювала. Серед всіх працівниць її могла підтримати лише Луна. Мія більше цікавилася сучасними айті-технологіями та віртуальним світом, а незу часом купувало собі дешеві романчики, як вона казала: «погризти перед сном».
— Вибач, я затрималася у клієнта, у пана Сібеліуса. Вже ставлю каву, — Луна згорала від сорому, адже на цей раз саме вона запросила помічницю пана Жана сьогодні до аптеки. І сама, порося таке, запізнилася.
— Мені чаю, будь-ласка, — відгукнулася Рейра, не впевнена, що аптекарка її почула.
Луна почула. Вона зробила чай собі та гості, дістала кілька марципанів, котрі дивом не з’їли її колеги, вони разом присіли за столик і Луна розповіла про свій похід.
— Мені шкода старого. Йому добряче дісталося, і я гадаю, досить незаслужено.
— А що з ним сталося? — Луна з цікавістю подивилася на гостю.
— Роки зо два тому під час різдвяних свят в його будинку виникла пожежа. Ніхто достеменно не знає, чому це трапилося. Старовинна дерев’яна садиба вигоріла вщент. Загинула старенька мати і дружина. Йому ж обгоріли ноги так, що він і досі заледве ходить. Найстрашніше те, що тіла його старшої доньки так і не змогли знайти. Вона саме приїхала на різдвяні канікули. Але я не дивуюся, там горіло як смолоскип. Вцілів лише молодший син, котрий в ту ніч був у лікарні. І все. Таке от вийшло сумне Різдво.
— О, ні, — на очі Луни навернулися сльози. Вона швиденько витерла їх хусточкою, а Рейра продовжила:
— Це сумна історія. Сібеліус досі бореться за своє здоров’я, за те, аби поставити сина на ноги.
Луна покивала головою, і раптом їй спало на думку задати питання:
— Слухай, пан Сибеліус казав ніби, що донька зараз мешкає у столиці і рідко приїжджає в гості? Може, її все ж тоді не було вдома?
Брови Рейри піднялися від здивування:
— Старий може казати що завгодно, але від моменту пожежі її ніхто не бачив. Що не виключає, що вона могла врятуватися. Але якщо так, то це дуже цікаво… — зіниці Рейри ще більш звузилися.
Луна напружила пам’ять, намагаючись згадати, де ж саме могла зустрітися зі Стефанією. Два роки тому вона ще довчалася в столичній Академії для ляльок. Навіть старших учениць за терени практично не випускали, лише водили на прогулянки та екскурсії, та й то не часто. Як правило це проходило по суботам та неділям… Можливо, Стефанія підробляла в котромусь музеї чи…
На наступний ранок до зілярської крамниці робітники принесли кілька коробок із різноманітними тропічними травами, котрі Луна замовляла ще влітку. Довелося сідати і розбирати їх, так що крамницю замкнули на переоблік. Після обіду крамницю довелося відчиняти на велике задоволення поважних шановних пань, котрі накинулася на Мію. Луна з замкнулася в комірчині і продовжувала розгрібати ящики. В одному з них вона знайшла пакунок з травами, присланими від поставників зі столиці. Трави вже попередньо розсортували по пакетам — Луна виймала один за одним і передавала Лаурі, а та складувала по відповідним поличкам. Нарешті лялька докопалася до самого дна, котре для безпеки транспортування вкрили шаром з кількох газет. Луна дістала одну, другу, переглянула.
— Дивно, що вони досі публікують ці некрологи з портретами, — промовила з-за газети Лаура. Луна перегорнула сторінки і побачила кілька портретів в рамках з чорними стрічками і хрестами. Вона якусь хвилю дивилася на незнайомих їй людей і раптом згадала.
Два роки тому в одній з таких газет вона побачила портрет Стефанії, і чимсь він тоді їй запам’ятався. Там писали щось про…
— Стефі Лансер! Її звали Стефі Лансер!
— Кого? — здивувалася Рейра, що саме нагодилася до комірчини.
— Та Стефанію ж. Я згадала, де бачила її портрет. Ще коли я вчилася в Академії, то в одній газеті на пів сторінки надрукували некролог. Там йшлося про таємничу смерть з невідомої причини на одному з виробництв, лікарі не могли встановити діагноз, але поповзли плітки мало не про радіоактивне забруднення. Але якось не довго балакали: надходило одруження цесаревича в жовтні, — Луна бачила недовіру в очах подруги і активно закивала головою: — Її звали Стефі Лансер. Точно, Лансер, я ще подумала тоді, що прізвище ніби англійське.
— Он воно що. Ти хочеш сказати, що десь між початком шкільного року та жовтнем ти бачила портрет Стефанії, а вже під Різдво вона з’явилася в Пуппетвіллі, де ніби згоріла ще раз? — задумливо промовила Рейра.
— І при цьому пан Сібеліус вважає її живою, — Луна встала зі стільця, згорнула коробку і поставила її інших, призначених до смітника.
— Ну, поки що це їх сімейні справи, який це стосується нас? — запитала Рейра.
Лаура лише недовірливо переглянула газету, і потягла її геть.
Після роботи Луна вирішила прогулятися вечірнім містом. Рейра пішла собі у своїх справах, ельфійка повіялася десь смакувати елем, котрий часто завозили із батьківщини її предків, Лаура забилася до нірки. Певний час Луна тинялася без всякої особливої мети, аж поки доволі випадково не вийшла до «Старої скрині». Крамницю вже зачинили, однак у квартирі над ній горіло світло. Луна з цікавості кинула погляд і помітила пана Сібеліуса. Він виглядав радісним і щось комусь жваво оповідав. А за мить до вікна підійшла співрозмовниця — Луна з жахом побачила дівчину з портрету, котра, до того ж, ще й була вбрана у подібну сукню. Дівчина помітила її, і від цього ляльці зробилося не добре. Вона поспішила піти геть, згадуючи слова Рейри про чужі сімейні справи.
До Пана Сібеліуса Луна навідалася вже опісля вихідних. Він прийняв її дуже гостинно, радісно оповідав про якісь свої знахідки, та й не оминав жартів, котрі Луні видавалися дещо старомодними. Втім, вона твердо вирішила не задавати собі зайвих питань, однак відчувала, що причиною радощів стала донька.
Десь під кінець відвідин до крамниці з гімназії повернувся Марко. Луну вразила зміна настрою у хлопця, він був в якомусь чи то розпачі, чи то депресії. Тато не дуже звертав на це уваги, однак, коли Луна мимоволі перехопила погляд хлопчика, в ньому прочитався розпач.
Аптекарці вже час було йти, то ж пан Сібеліус попрохав сина провести відвідувачу до дверей, а сам захопився якимись своїми новими знахідками. Біля дверей Луна відчула, що хлопця пробирають дрижаки, ніби він чогось боїться. Вона взяла його за руку і сказала тихцем:
— Якщо у тебе є проблеми, приходь до аптеки «Три травинки». Ми допоможемо.
Той лише кивнув.
Дорогою додому Луна відчувала, що в ній зростає тривога. Попри запевнення, що пхати носа у чужі справи — це недоречно і нетактовно, попри радощі Сібеліуса, думки про настрій хлопчика не давали спокою. Вона пригадала не добрий, майже зловісний погляд, кинутий на неї Стефанією. І чим ближче вона підходила до аптеки, тим більше впевнювалася в тому, що передчуття та тривожність її не обманюють. А коли ж то вони їй брехали?
Весь наступний день Луна намагалася зібрати хоч якусь інформацію щодо Стефі Лансер. В мережі швидко знайшовся потрібний номер столичної газети, і в ньому справді надрукували той самий некролог. Однак жодних інших згадок про цю смерть. Знайшлася стаття і про пожежу на Різдво, в котрій згадувалося і про двох померлих жінок, і про третю зниклу. Лише в одному місці знайшовся цікавий список.
— Ось, — показувала Луна Рейрі, котра зазирнула на чашку чаю на обід. — Стефі Лансер і ще двоє осіб приймали участь у біологічній конференції від… ти не повіриш — інституту вивчення наших гір. В них була доповідь на тему маловивчених районів.
— Цікаво… — Рейра не договорила. Відкрилися двері, і до аптеки обережно зайшов Марко, такий самий переляканий, як і вчора. Привітався, і став ні в тих, ні в сих на порозі.
— Заходь, сміливіше, — промовила від прилавка Мія.
— Пані Луно, я до вас, — хлопчик підійшов ближче і кинув недовірливий погляд на Рейру.
— Я тебе уважно слухаю. Можеш довіряти, це Рейра, моя колега.
— Справа в тому… — Марко присів за третій стілець, — мені важко це описати… Але моя сестра воскресла, — він дрижав зі страху.
Луна відставила чашку і уважно подивилася на хлопчика. Вони всі разом пішли до комори, залишивши залу на Мію. Там Луна приготувала духм’яний заспокійливий час. Лише коли Марко трохи прийшов до тями, то запитала:
— В якому сенсі вона воскресла? Люди не можуть воскресати, на відміну від нас, ляльок.
— Давно колись… я тоді в лікарні був. Наш будинок згорів. І там загинула моя мама і зникла сестра. Так от… в вона до нас приходила. Два рази. Вони з татом про щось розмовляли. Але вона була дивна і непривітна. А ще я чув, що вона обіцяла повернутися. Тато дуже зрадів, але я не вірю їй.
— А як гадаєш, — запитала Луна. — Чи то могла бути не вона?
— Це не моя сестра, — ствердно відповів хлопчик. — Може, це взагалі не людина.
Луна відкрила шухляду і дістала звідти копію сторінки «Столичного експресу» дворічної давності і простягнула Марку. Той ошелешено розглядав портрет в некрологу, а Луна повільно, з розстановкою промовила:
— Твоя сестра померла два роки тому в столиці. Обставини смерті, на жаль, виявити важко. Однак ми можемо припустити, що вбивця приїхав зараз до міста в… образі і подобі Стефанії. Може ти чув, що саме вона хоче від твого тата.
Марко невпевнено поглянув спершу на Луну, потім на Рейру, тоді тихо промовив:
— Це старовинна ельфійська річ. Тато казав, що воно доволі могутнє…
— Ельфи любили робити такі дивні штуки, — зауважила Рейра, — котрими ніхто до пуття не міг користуватися. Крім них самих. Людям з них мало користі. А от для демонів з гір ці предмети можуть мати особливу цінність, то ж вони полюють на них.
— Так чи інакше, треба діяти! — постановила Луна. І раптом запитала: — А скажи, ти бачив свою сестру тоді, на Різдво?
Марко заперечливо похитав головою і промовив:
— Вона тоді щойно приїхала, і не встигла прийти до мене, — хлопчик відпив чай.
Коли почало сутеніти, Луна та Рейра підійшли до проїзної брами неподалік від «Старої скрині». Міське освітлення ще не ввімкнули, перехожих спостерігалося мало. Луна тихо постукала і брама відчинилася. Але перш, ніж увійти, вона змазала ручку маззю — зовні та із середини.
— Це точно допоможе? — прошепотів Марко, котрий власне відчинив їм браму.
— Абсолютно! — прошепотіла Луна.
Хлопчик провів їх проїздом до вузького подвір’я повз дві машини і одну старовинну карету до задніх дверей будинку. Тихо їх відкрив, і вся компанія пройшла до середини. Луна так само змастила ручку дверей. Потім Марко провів їх до невеликого складу і службового приміщення, де пан Сібеліус тримав чайник і свої чаї. Хлопчина пішов до торгової зали, залишивши обох за занавісками.
Вони почули голоси — один жіночий, голосний, наполегливий, різкий, другий чоловічий, більш спокійний. В той же момент ляльки відчули присутність чогось потужного і магічного, джерело котрого йшло із середини кімнати. Рейра обережно визирнула через щілину між тканинами і побачила вродливу дівчину у спортивному велюровому костюмі з каштановим волоссям, зібраним у кінський хвіст. Вона стояла навпроти стола — навіть в у світлі лапочки важко було не помітити неприродну блідість.
— Донечко, ти присядь. Давай спокійно поговоримо, — в голосі відчувалася і ніжність, і батьківська любов. — Ця річ…
— Тату, ми ще встигнемо поговорити, — голос Стефанії наповнився холодом і металом. — Мені терміново потрібно закрити одну справу. Щойно я її вирішу…
— Добре, — відчувалося, що пан Сібеліус вагається, і оце рішення видавлює із себе через силу.
І раптом Стефанія подивилася прямо на занавіску. Вона відскочила подалі, шпурнула в сторону ляльок кілька кинджалів — і як Луна їх не помітила. Ще мить, і в один момент їх лялькові тіла розкололися на друзки — занавіску вони пропалили, мов шмат паперу. Перед обличчям Луни щось блиснуло — катана Рейри одним ударом відбила їх всіх і одночасно розірвала занавіску. Стефанія кинулася до дверей, шарпнула ручку і різко забрала назад руку, з котрої пішов легкий дим. Зілля Луни, котрим Марко завчасно змастив двері, добре тримало вхід.
— Пане Сібеліусе Франко, — голос Рейри звучав твердо: — Офіційно заявляю, що у вашій крамниці є Чудовисько. Згідно із міським законодавством я зобов’язана його знищити.
— Я не чудовисько, — Стефанія раптово склала руки на грудях і стала біля дверей. Я твоя донька, тату.
— Однак ти відсмикнула руку від антидемонічного зілля. Людині воно б не зашкодило.
— Можливо, ти й розбираєшся в демонах, а от у людях…— Стефанія раптово схопила стільця і зі всього маху вгатила ним у вітрину. Удар величезної сили вщент розтрощив і сам антикварний стілець, і броньоване скло, котре посипалося до кімнати, завила сирена, а Стефанія вискочила через вітрину на вулицю і побігла геть. Рейра і Луна кинулися слідом, і наздогнали її аж на мосту.
— Стій! — закричала Рейра, грізно вимахуючи катаною. В руках у Стефанії опинилася старовинна рапіра, котру вона прихопила з вітрини. «І коли вона встигла,» — подумала Луна. Дівчата зійшлися клинками, Рейра намагалася атакувати, але Стефанія відбивала всі удари. Спершу активно контратакуючи, а потім все повільніше і повільніше. Врешті, Рейра зачепила руку, і рапіра впала на бруківку. В темряві Луна помітила, що Стефанія заледве стоїть, на штанині правої ноги розпливалася пляма крові — вочевидь вона порізалась під час стрибка через розбиту вітрину.
— Вона не чудовисько, — тільки й встигнула крикнути Луна, як із сутінок вилетіло щось, величезними пазурями схопило Стефанію, підняло у повітрі і полетіло геть.
— А оце вже чудовисько, чи ще ні? — уїдливо відповіла Рейра. Вона підібрала рапіру, кинула погляд на калюжу крові, котру почав змивати дрібний дощик, і додала: — Але справді, способів повернути мерців не знають навіть Чудовиська. Ходімо, гадаю, вона ще дасть про себе знати.
Вони повернулися до крамниці. Три пари очей з надією дивилися на них — різною надією. Одні чекали на повернення доньки, а принаймні, що донька не виявиться Чудовиськом, інші — що вона не повернеться. Треті належали Камоміллі, котра разом із цілим загоном поліції прибула до крамниці.
— Ні, вона не чудовисько. Можна навіть сказати, що людина. Але від цього нікому не легше, — відповіла на німі запитання Рейра і потягнула кудись Камоміллу. Луна заварила заспокійливий чай обом господарям і пішла собі додому із тягарем думок та невизначеністю.
Але хіба то вперше?