Привид Праги, котрого не боюся

Вересень, 2016

—  Шикарно! Шикарно! — Делакруа крутилася перед дзеркалом, розглядаючи свій костюм. Потім притягнула до себе Міріам та Кларіс. — Дівчата, ми такі красунечки!

У білому фраку та циліндрі Делакруа виглядала ніби чарівник з давніх легенд, котрому закортіло піти потішити свій слух в опері. Задоволена зі свого вигляду, вона посміхалася, ловлячи на собі та подругах зацікавлені погляди відвідувачів.

Дівчата стояли перед дзеркалом на першому поверсі Народного Театру, вони щойно пройшли контроль і чекали на Даркі, котра, згідно з повідомленням, ось-ось мала надійти. Кларіс розправила свою сукню у лавандових віддінках, потім перевела очі на Міріам.

— Ти дуже елегантна сьогодні.

— Ти теж.

Дівчата розійшлися та зробили кніксен одна до одної. Делакруа картинно підняла тростину зі срібною головою барса та промовила:

— О, Аполлоне, прийми нас у своєму храмі мистецтв!

— Веселитеся? — дівчата почули нявкаючий голос зі сторони сходів.

Вони обернулися та побачили Даркі, котра з недовірою дивилася на них з-під чорного капору. Кларіс та Міріам знову зробили кніксени, на цей раз до прибулиці, та гмикнула, однак і собі привіталася таким же чином.

Кількадесят відвідувачів у традиційних вечірніх костюмах та сукнях кидали погляди на подруг, більшість посміхалася, хтось навіть зробив комплімент. Делакруа картинно вклонилася, знявши циліндр.

— Ви чарівниця? — пропищав голос. 

На дівчат дивився хлопчик років семи. Його батьки саме розглядалися за буфетом, і на хвилю випустили з поля зору сина.

— Ви співаєте в опері? А пані, — він повернувся до Даркі. — Ви — Єжибаба?

— Так, — задоволено промурмотіла дівчина. — Я страшна відьма Єжибаба. І я... Тебе... З’їм!

Хлопчик засміявся та побіг до матері, що саме його гукнула.

— Ні, я розумію, що «Русалка» це гарна фентезі-казочка, але ж не для таких малюків, — зауважила Міріам.

Пролунав перший дзвінок.

— Хай привчаються до прекрасного змалку! — Делакруа кинула погляд на годинник на ланцюжку, котрий тримала у кишені фрака. — Ходімо!

* * *

— І як тобі? — запитала Міріам у Кларіс.

Очі гості Праги горіли, мов два вуглики:

— Неймовірно! Які декорації. А як співав водяник. Оце водяникове «б’єда»! Мені так русалоньку шкода…

— Хех, це ж Дворжак! Обожнюю цю оперу, — Делакруа дістала з кишеньки годинник на ланцюжку: — Слухайте, ще й десятої немає. Може чаю поп’ємо де? Он, «Slavia» ще відкрита. Ви як?

— Ну… — зам’ялася Міріам. — Можна.

Даркі, занурена у власні думки, промимрила щось на кшталт «давай», і Делакруа впевненою ходою повела все товариство до кав’ярні напроти театру.

О такій пізній годині «Slavia» стояла напівпорожньою, то ж офіціант провів все товариство до столика під великою картиною, на котрій пан напідпитку дивився крізь напівпрозору зелену жінку. Більшість замовила собі трав’яні чаї та тістечка, лише Даркі каву, і то найміцнішу.

— Мені є про що подумати, — пояснила вона.

Замовлення принесли швидко, і незабаром дівчата почали дегустувати солодощі.

— Я от не знаю, де вони кращі, тут, чи в «Louvre», чи в «Obecní dům» — задоволено облизувалася Делакруа.

— Любиш ти такі пафосні місця. В Празі є багато інших кав’ярень з дуже гарним вибором, — зауважила Міріам. — І куди демократичнішим цінником.

— Зате тут ми з тобою пили першу каву, та й потім частенько тусили.

— А розкажіть, як ви познайомилися? — запитала Кларіс, котра щойно доїла свій шоколадний тортик.

Делакруа та Міріам переглянулися, і на обличчі першої з’явилася посмішка, ніби вона згадала щось приємне. Краєм ока Кларіс помітила, що Даркі якось насупилася.

— Ми познайомилися на телепрограмі. Я тоді вчилася на першому курсі в універі, і нам дали завдання зробити якийсь репортаж. Вибрала дитячу програму, на котру мене могли провести за лаштунки мої знайомі. Там мав виступати хор Bambini di Praga, тоді вони були дуже популярні. І досі пам’ятаю, як серед дітлахів стоїть Юльчі, ніби велетень серед карликів.

Кларіс з подивом подивилася на Делакруа, вперше почувши її справжнє ім’я.

— Ой, було, було таке! — підхопила та. — Ми мались співати для Карела Гота. Нас висмикнули несподівано, бо головний хор студії Bambini di Praga, «A1» десь повіявся з концертами, «A2» — це той, що грав для чеського телебачення, якраз у цей вечір записував різдвяну програму. Тому взяли один з хорів «B», тобто наш, дали форму головних. Зрештою, чи не байдуже, хто щебетатиме діду пісеньку про «Бджілку Маю». А співали ми добре, квітки тицяли, він так розчулився! В тому хорі нас мало бути кілька найстарших, але Івка захворіла, а Монічка як тоді не виглядала на дорослу, так і зараз. У неї оно й досі питають документи, коли вона купує вино. Ну, а мені вже було 16, дівчина о-го-го, найстарша у групі. Тому у мене Мірі й взяла найдовше інтерв’ю.

— Правильно! Бо малі дівчатка трохи стидалися, а ти виглядала самовпевненою і була дуже балакучою. Ми, власне, з того інтерв’ю і дружимо.

— О, так, солодкі спогади! До ре-е-ечі!

Делакруа дістала телефон і почала гортати фото, аж поки щось не знайшла.

— Це фото нашого хору з якогось концерту. Може навіть і того, де Мірі була. Впізнаєте? — вона тицьнула виделкою в одну з наймолодших дівчат, круглощоку, з двома смішними кісками та відкритим лобом.

Даркі знову зиркнула на подругу, чи то розлючено, чи то занепокоєно.

— Ні… ні… — Мірі посміхнулася. — Справді? Така мила!

— Даркі, це ти?.. — невпевнено промовила Кларіс.

Колишня хористка легко кивнула головою.

— В житті б не здогадалася. Ти ж зараз худюща, ніби рік не їла, — з недовірою в голосі Міріам повернулася до Даркі.

— Та що ви так розщебеталися, — гримнула та. — Ну, дитина, то й що з того!

— Ну, ну, перепрошую, з мене тістечко! Але Evanescence та HiM ти тоді вже слухала. На чому ми,  — Делакруа взяла подругу за руку, — й зійшлися. Пам’ятаєш, як позичала у мене диски?

— Угу. А ще ти підсадила мене на аніме та японську моду, — на обличчі Даркі розквітла легка посмішка, така рідкісна для неї.

— До речі, — Делакруа повернула голову до Кларіс. —  Даркі досиділа там до самого закриття хору у 2011-му, вона таки потрапила до «A1», про що мріяли всі хористки, і навіть їздила з виступами за кордон. В Сеулі точно була, і привозила мені звідти музику. Я слухала кей-поп раніше, ніж кей-поп став набирати обороти, уявляєш! Дуже тобі дякую, це було круто!

Даркі знову злегка посміхнулася.

— Я ж пішла у 2005 разом з іншими, коли все почало сипатися, — продовжувала Юліе.  — І хоча ота історія з диригентом Кулінським ані мене, ані Даркі не торкнулася, від знайомих з інших груп я чула жахливі історії та плітки. Втім, мені й самій хотілося чогось іншого. Якоїсь сатири, глибини, підтекстів. Під час виступів ми жартували, якось обігрували пісні, танцювали, але мені цього було замало. Це виглядало як шкільний виступ, тільки дуже професійний. Одного разу я побачила те, що змінило мій світогляд. На французькому каналі показали старенький виступ хору хлопчиків, з пародією на пісню Сержа Генсбура. Вони були загримовані під нього, тримали цигарки та склянки з яблучним соком. Серж плакав на камеру. Cigarette et whisky — ось чого мені хотілося, а не милі танці під «бджілку Маю» та квітки дідусю Карелу.

Кларіс помітила, як посмішка потроху зійшла з обличчя Даркі, та й сама вона якось посіріла.

— А ти не нудьгувала за співом?

— Ну… Часом співаю, але ніколи не розглядала себе на естраді. Хоча… коли пішла зі студії, мені один продюсер пропонував гарну перспективу, і навіть участь у Євробаченні. Можливо, саме його масний погляд й відлякав від кар’єри зірки. Ні, ні про що не шкодую! Зрештою, ми з Даркі граємо та співаємо в одній маленькій студії. Цього вистачить!

Подальша розмова якось не клеїлася. Даркі геть поринула у свої похмурі думки, Міріам почало хилити у сон, та й Делакруа впала у меланхолію спогадів. Зрештою вони розрахувалися за замовлення та полишили кав’ярню. Якось похолоднішало, Даркі накинула на свою чорну сукню таку ж чорну кофтину з вушками.

— Вас підвезти? — запитала Делакруа, вбираючи білі рукавички на руки.

— Мене, якщо можна, щось я заледве стою на ногах, — Міріам і  справді виглядала не дуже.

— Я хочу прогулятися, — промовила Даркі. — А ти, Кларіс?

— Я о четвертій зустрічаю батьків в аеропорту, то ж маю кілька вільних годин.

Даркі замислилася на мить:

— Якщо ти хочеш краще пізнати наше місто, можливо, невелика вечірня прогулянка тобі допоможе. Ходімо! Дівчата, nashle!

Даркі та Кларіс вийшли на міст Легії, перейшли на Малу Страну та піднялися аж до вулиці Újezd. Вони тинялися районом тут і там, аж поки не вийшли на невеличкий майданчик з величною будівлею, бічний фасад котрої тягнувся вздовж трамвайних колій. На великому вертикальному банері у світлі ліхтарів дівчата розгледіли напис «Чеський музей музики», такий самий проглядався десь на горі, на фронтоні.

— Це музей музики, — тихо промовила Даркі. — Коли я була малою, мама часто водила мене сюди. Я мріяла стати музиканткою, і порвати стадіон «Вемблі». Потім, коли Юльчі познайомила мене з японським роком, то «Будокан» у Токіо. Я грала на гітарі, співала, і мріяла-мріяла-мріяла.

Кларіс розглядала велику дещо величну будівлю. Вона віддалено скидалася на костел, та й виступала із загального ряду будинків так, ніби була зведена в інший час. З іншого боку, однак, виглядала цілком цивільно, ніби її звели десь у середині XIX століття.

І раптом в одному з темних вікон вона побачила щось незвичне. Ніби десь із середини з’явилося якесь бліде світіння, і ось людська постать, якась дивна, ніби без голови, підійшла до вікна. Мить, і віддалилася. Світіння перейшло до іншого вікна, але вже не таке яскраве, згодом геть згасло.

— Бачила? Це сторож, так?

— Ні, — мрійливо промуркотіла Даркі. — Це привид акторки Лаури. Єдиний дух Праги, котрого я не боюся.

Вона кинула погляд на телефон, наближалася дванадцята.

— Ходімо десь присядемо, розповім.

Однак знайти відкритий ресторан о такій порі виявилося справою нелегкою. Одні незабаром зачинялися, інші — їх виявилася значна меншість, працювали до першої ночі. Врешті дівчата надибали один такий, «Bluelight», відкритий до третьої. Вони запхалися до середини, взяли собі якісь дивні загадкові коктейлі.

— Доля акторок, чи співачок буває сумною, — меланхолійно говорила Даркі. — Лаурі пощастило мати величезну кількість прихильників. В тій будівлі музею колись був костел кармеліток. Потім, коли цісар Йозеф скасував всі монастирі, чого там тільки не було. Певний час і театр, де виступали бродячі трупи. Десь так, як за часів Шекспіра: частина акторів влітку виїжджала у провінцію і ставила там п’єси, а на зиму трималася якогось стаціонарного театру. І ось таким місцем і був колишній костел кармеліток. Втім, він непогано слугував і стайнями, і шинком, і чим та кому він тільки не слугував.

— І що ж трапилося з Лаурою?

— Лаура разом зі своїм чоловіком були зірками цього кочового театру. Мали своїх палких прихильників та прихильниць. Особливо Лаура, за котрою почав витися один граф. Це не дуже подобалося тому чоловіку, почав він влаштовувати скандали та сцени ревнощів. Жінка своєю чергою почала віддалятися, і якось й справді розлюбила його.  В один день той чолов’яга помітив у неї нові прикраси. Це так його розлютило, що він потягнув дружину десь нагору до своєї кімнати. А на ранок люди знайшли там лише обезголовлений труп жінки. Голову, кажуть, отримав той дурко-граф поштою, а вбивця зник.

Кларіс мовчки пила свій коктейль. Їй було шкода бідну акторку. Вона навіть намагалася уявити те кочове життя, підвищену увагу та міркувала собі, а чи можуть взагалі люди бути щасливі разом, коли у них немає постійного даху над головою, коли їх приватне життя постійно під атакою шанувальників. Зрештою, ті люди не могли спокійно розійтися через релігійні перепони, але й з графом стосунки Лаури були приречені через відсутність у неї титулу. Вбивство через ревнощі теж виглядало огидним.

Кларіс задумливо поклала голову на руки:

— І що, Лаура так довіку й мучитиметься?

— Та ні. Всі привиди мають виконати якусь умову, аби піти від нас назавжди. Лаура хоче, аби їй повернули голову. Але де та голова, ніхто не знає.

Гостя Праги важко зітхнула:

— Ех, що тоді акторкам було непереливки, що зараз вони ніяк не захищені від свавілля. Згадати хоча б ту історію з вашим хором…

Обличчя Даркі раптом скам’яніло. Вона нахилилася ближче до Кларіс та прошепотіла, майже прошипіла:

— Ніколи при нас не згадуй цю історію! Будь ласка! Мені вартувало великих зусиль, аби вмовити батьків не забирати з того хору, бо я любила це місце, в мене саме там, а не в тій довбаній школі, саме там з’явилася справжня подруга. Так, старше на чотири роки, але я потребувала її.

— Але ж Делакруа казала, що та історія не доторкнулася до вас…

— Доторкнулася! По-перше, моя краща подруга пішла з Bambini! І я більше не могла з нею зустрічатися ось так просто. Мені було дванадцять, мене приводили за руку і забирали за руку. Я не мала мейла. В нас не було міського телефону, а мобілки мали лише батьки, я дістала її аж на день народження у січні, але Юліе на той момент вже пішла. Для мене це стало катастрофою. Але не лише це! 

Даркі різким рухом допила коктейль, та махнула бармену, мовляв, ще один, будь ласка:

— Ще більше мене пекло те, що трапилося з Юліе тоді, — Даркі схопила келих з новим напоєм. — Так ось. В листопаді 2004 року хтось там з «A1» вибув, і Богуміл Кулінський почав розглядати кандидаток з нижчих груп. Його вибір пав на Юльчі. Він запросив її до кабінету, а я пішла з нею повболівати, бо дуже хотіла, аби моя дорогоцінна подруга отримала шанс, про котрий так мріяла. Вона зайшла, я собі тиняюсь під кабінетом та прислухаюся до розмови. Однак тон чоловічого голосу потроху змінився на якийсь дивний. І раптом Юльчі заричала «Ні!» Я почула ляпас і скажений крик. Двері розкрилися, і звідти кулею вилетіла моя дорогоцінна подруга. Раніше ніколи такою не бачила: страшна, очі блищали. Я зазирнула до кабінету і побачила, як той… тримався за щоку. Помітивши мене, він наказав зачинити двері.

Очі Кларіс розкрилися:

— Який жах!

— Жах! — пасмо чорного волосся впав на очі дівчині, та лише змахнула його рукою під капор. — Я знайшла Юльчі у закутку, вона сиділа, втупившись в одну точку, її лоб пашів, ніби на неї напав скажений грип. Я присіла поряд, обійняла, і на диво, вона швидко заспокоїлася. Потім раптово встала, ніби нічого не трапилося. Усміхнулася, запитала, чого це я рюмсаю, та потягла мене втішати до буфету. Мені здавалося, що в неї поїхав дах. Однак я не бачила якихось інших ознак, вона поводила себе як завжди. Ми навіть в той вечір доспівали щось там на репетиції. А на наступний раз дізналися, що його заарештували. Кружляли плітки, що спливли якісь давні історії. Юліе сприйняла це спокійно. Я спостерігала за нею, і мені здалося, що вона абсолютно забула про цю історію. Ніби її мозок просто викреслив цю сцену з пам’яті для її ж захисту. І тому, коли вона каже, що історія не доторкнулася нас, вона й справді так вважає. А пішла вже на початку січня, коли хори посипалися, тоді багатьох батьки забирали. Я ж залишилася в повному розпачі, але з надією, що одного дня Юльчі повернеться. Зрештою, так і трапилося, вона вийшла на мене через Мірі, котра брала у нас чергове інтерв’ю у зв’язвку з тою історією.

Кларіс допила свій коктейль.

— І де зараз той Богуміл?..

— Поняття не маю, і знати не хочу. Аби не десь поряд.

Дівчата ще посиділи якийсь час у «Bluelight», а близько третьої ночі розійшлися. Кларіс викликала таксі до аеропорту. Сідаючи на заднє сидіння, кинула погляд на водія, але їй попався молодий хлопець, до того ж мовчазний, то ж вона поїхала собі спокійно зустрічати батьків.

Даркі ж пройшлася вулицею Újezd до тої самої будівлі музею. Помахала привітно рукою Лаурі, що знову з’явилася у вікні, підійшла до службового входу, дістала електронну перепустку, і за хвилю зникла за дверима.

Вони зустрілися на сходах. Даркі розставила руки, обійняла привида. Сльози потекли її щоками, однак вона закусила губу, тихо бурмочучи:

— Я поверну тобі голову. Я закрию твій біль.

*nashle — скорочення від чеського прощання na shledanou

Коорди дівчат в оповіданні "Привид Праги, котрого не боюся"

Коорд Делакруа

Інд.пошив: фрак
Офбренд: черевики чоловічі малого розміру. Капелюх з реквізиту театральної студії

Коорд Даркі

OP + капор: Ama Stacia — "A Song without Words", 2014 

Взуття: офбренд (схоже на Angelic Pretty — Tea Party Shoesб 2015)

Кофтина: аліекспрес

Коорд Міріам

OP: Physical Drop — Organdy Babydoll OP Version 2, біле, 2015

Хеддрес: Alice and the Pirates — Sweet Devil Headdress (2016 2nd release)

OTK: Baby the Stars Shine Bright  —  Torchon Lace OTKs, 2016

Взуття: Baby the Stars Shine Bright  —  Alicia T-Strap Shoes, 2014

Коорд Кларіс

JSK: Angelic Pretty — Romantic Little Garden JSK, 2016

Блузка: Dear Celine — Void Sky Ribbon Blouse, 2016

OTK:  Angelic Pretty — Lacy Rose OTKs, 2015

Взуття: Angelic Pretty — Party Glitter Shoes (2015 3rd Rerelease), 2015

На голові заколки та банти — інді-бренди

Мапа до оповідання "Привид Праги, котрого не боюся"

В колах (та квадратах теж). 1. Оперний театр, де перед дзеркалами у вестибюлі відбувається перша сцена. 2. Кав’ярня «Slavia». 3. Музей Музики та площа перед ним. 4. Бар «Bluelight»

Маршрут дівчат від кав’ярні «Slavia» до бару «Bluelight» описати важко, оскільки вони кружляли тут і там